ЛІРИЧНА МОВА АЛІПІЯ

Нещодавно в серії “Невідома Україна” з’явилася книга Анатолія Горового “Перший іконописець Київської Русі — Аліпій”. Автор зробив спробу не стільки відтворити життєпис майстра, скільки спроектував тяглість і життєдайність його традиції. Від Аліпія — до Врубеля, Їжакевича, бойчукістів і Франчука.

Уляна ГЛІБЧУКТисяча років — тьма. За цей час багато води витікає. От була наче повновода й підступна Стугна, яка підхопила молодого князя Ростислава, і сильний брат Володимир не зміг його врятувати. Де тепер та Стугна? Болотистий потік згадує своє небезпечне ім’я…

Тільки люди, мабуть, не змінюються. І за часів великих Київських князів були вони добрі й злі, щиросердні й підступні, боягузи і мужні. І були серед них байдужі, яким і через тисячу років однаковісінько — “ковбаса чи калбаса”. Незнищенне плем’я.А втім, на тлі черствих та інертних якнайкраще помітно генія. Хоч він, іконописець Аліпій, дбав про те, щоб якнайменше “світитися” у громаді. Адже він не просто славний митець. Він — чернець, який присвятив своє життя во славу Господа.“Києво-Печерський патерик” скупо повідомляє про життя першого іконописця України-Руси. Хтось заперечить: чому першого? Так, і до Аліпія творили лики святих, але молода християнська держава слід у слід торувала візантійську школу. У неї ще не було внутрішнього права і сили для переосмислення канону. Аліпій — церковне ім’я, яке майстер отримав після постригу. Його світське ймення невідоме. Знаємо лише, що батьки просили ігумена Печерського монастиря взяти їхню дитину за учня іконописної майстерності… Якщо вірити “Києво-Печерському патерику”, то у навчанні Аліпій був наполегливим і старанним. Пізнавав не лише ремесло, а й священнодійство іконопису. “Вірний ікону може читати, мов книжку, бо кожен порух руки, кожен жест має певне значення, особливий зміст. Ікона сприймається через молитву. На відміну від світського мистецтва, де так цінують зовнішню красу, в іконі важлива краса внутрішня, злагода, яка допомагає вірянинові знайти шлях до першопочатку всього, що існує на землі…” Можливо, саме такі слова зринали з уст наставника і навчителя молодого Аліпія. Копіюючи давні ікони, майстер вчився малювати образ. Рослини чи тварини не такі, які бачив довкола, а спрощені, схематичні, умовні. Образи-знаки. …На презентації книжки Анатолій Горовий сказав про ті незаперечні ознаки стилю київського майстра, які роблять його ікони особливими. “Мова Аліпія — лірична”. Пензель торкається м’яко і тепло, лики святих сповнені почуттям, індивідуальністю, а не схоластикою. Наче живі…Дві сумні речі я зрозуміла опісля. Одна стосується книжки. На мою думку, автор серйозно погрішив зі стилем. Не можна під однією обкладинкою змішувати коктейль науково-популярного викладу з прозовими пробами пера. Та ще й на тлі екскурсів у сиву давнину Київської Русі… Даруйте, але все це залишає враження певної неохайності. Інша сумна річ — на жаль, з реального іконопису Аліпія майже нічого не залишилося. Усе поглинули жорна часу. Правда, Анатолій Горовий заспокоює, що традиція київського іконопису незнищенна, і навіть у XXI столітті в картинах сучасних митців можемо пізнати невловимі риси знаменитого майстра.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment