ОБРЯДИ ВИКЛИКАННЯ ДОЩУ

Людмила ІВАННІКОВАОбряди викликання дощу були відомі всім народам світу. Така поширеність свідчить про глибоку давнину цих магічних дійств.Відомо, що культ води був одним із найдавніших. Небесну воду, що спадала на землю у вигляді дощу, вважали святою, її називали “живою водою” (на відміну від “мертвої” — морської, не придатної для пиття). У міфології всіх індоєвропейських народів дощ уявляли як шлюб неба і землі, що примушує її родити (“мати — сира земля” асоціювалася з вагітною жінкою). Відомий ще один міф про кровозмішання води й вогню як брата і сестри, що символізують грозову хмару, — пам’ять про це збереглася нині в баладах, купальських та русальних піснях:Голос, голос та по діброві,Там брат сестру та із світу губить.— Ой братіку та соколику,Не рубай мене у суботоньку,Порубай мене у неділеньку,Посічи мене на дрібненькиймак,Та посій мене у городчику,Та уродиться трой-зіллячко…Цей міф неодноразово відтворено в календарних обрядах, які супроводжувались розриванням та розкиданням нивою або киданням у річку купальського дерева (Марени, що символізувала і воду), вінків, троїцького зілля, солом’яної ляльки чоловічої або жіночої статі. В етнографічній літературі відомі похорони Масниці, Умруна, Ярила, Костроми, Коструба, Русалки, Кукушки, Купала, Марени, Івана, Кузьми—Дем’яна тощо, — їх топили, спалювали і розривали, щоб викликати дощ.У всіх народів майже збігаються основні елементи обряду, він має лише національні форми. Кинута на все літо у воду береза (в день Трійці) або верба (в день Купала) мала забезпечити достатню кількість вологи, особливо в період дозрівання хлібів (культ води тісно переплітається з культом урожайності).Бога небесної води — Перуна, Зевса, Юпітера — усі народи вважали верховним божеством. Йому приносили жертви, справляли святкування.Щоправда, жива вода була не лише в небі, а й на землі, в підземних джерелах, річках. Давні люди думали, що це одна й та сама вода, яка оточує навколо землю, що веселка тягне воду з-під землі й виносить на небо тощо. Тому не дивно, що для викликання дощу звершували язичницькі треби саме над земними і підземними водами — джерелами, колодязями, річками. “Ов требу сотвори на студень ці, дождя іски от нєго, забив, яко Бог с небесе дождь даєт. Ов не сущім богом жрет і Бога, сотворьшого небо і землю раздражает”, — пише літописець XIII ст.Оскільки на небесах жив верховний бог дощу, в підземних джерелах мешкали дрібні божества — духи води (русалки, водяники, берегині). Тож треби і жертвоприношення звершували саме цим духам, це призвело до обожнення водойм і до поклоніння річкам, колодязям та озерам. Як свідчать археологи, уже в палеоліті приносили у жертву водоймам тварин і людей. Людські жертвоприношення воді заради урожайності на території Європи існували аж до XI століття. Пізніше, коли культ води перейшов у культ урожайності, стали приносити в жертву знаряддя обробітку землі — рало, плуг, колісниці або колеса (їх знаходять у священних джерелах Франції, Німеччини, Швейцарії, Угорщини).Імовірно, що солом’яна лялька, відома з календарних обрядів народів Європи, — відгомін людських жертвоприношень. На це натякає й купальська пісня, що супроводжує обряд:Та ішли дівки та у гай по квітки.Та прийшлось дівкам та Дунайбрести.А сиротині та перед вести.Та усі дівки Дунай перебрели,А сиротина та й утонула…Потоплення ляльки, троїцького чи купальського дерева — це жертвоприношення воді. Дерево кидали у воду, щоб напоїти всю рослинність, яку воно уособлювало. Такими самими жертвами воді були гілки дерев, пахучі трави і квіти, троїцькі та купальські вінки, плоди, хліб.Оскільки безпосередній зв’язок був між культом природи і культом предків, які також впливали на урожайність, однією з форм викликання дощу стало обливання водою могил покійників, зокрема тих, які померли наглою смертю (утоплеників та самогубців). Існувала заборона хоронити цих “нечистих” покійників на кладовищі (чистому, освяченому місці). Якщо хтось порушував цю заборону, а особливо якщо ставив хрест чи надгробок на такій могилі (як правило, їх ховали на кордоні сіл, у канаві, що оточує цвинтар), це могло викликати посуху. Під час посухи таку могилу руйнували, хрест чи надгробок (що символізував душу покійника) викопували й вкидали у воду. Якщо посуха не припинялася, лили воду просто в могилу, прокопавши ямки, а іноді розкопували й обливали водою або вкидали у воду труну з покійником чи самі останки. Все це Православна Церква засуджувала, але звичай зберігся подекуди аж до кінця XIX століття. Про це свідчать матеріали, зібрані на Катеринославщині (Олександрівський та Павлоградський повіти), Херсонщині (м. Олександрія, с. Кимбет поблизу Аккермана), що друкувалися наприкінці 80-х років XIX ст. у газетах “Одесский вестник”, “Новороссийский телеграф”, “Харьковские губернские ведомости”, “Степь”, у журналі “Киевская старина” тощо. Ще одна поширена форма обряду викликання дощу — обмивання та купання живих людей (не лише на Поливаний понеділок чи на Купала, а й під час посухи). Коли довго не було дощу, намагалися несподівано скупати яку-небудь одягнену людину, а особливо вагітну жінку, що символізувала “матір — сиру землю”.Усі згадувані обряди відбувалися щороку в установлений час, але коли розпочиналася посуха, виконували особливі ритуали викликання дощу.До згаданих магічних дійств варто додати ритуальні обходи села, полів, церков, джерел, колодязів з молитвою про дощ: одноденні (в один день від сходу до заходу сонця звершені) магічні дії — ткання рушників або виготовлення хрестів, які встановлювали на перехрестях чи біля колодязів; дотримання заборон, приурочених до дня Благовіщення або до Великодня; орання або копання землі (русла річки, що пересохло від посухи, або її дна, дороги, що символізувала річку); руйнування мурашників, убивання жабів та вужів. Іноді вдавалися до оборювання села (це, як правило, робили під час війн та епідемій).Найголовнішими об’єктами ритуальних дій з викликання дощу і за язичництва, і після прийняття християнства (і аж до наших днів) були колодязі та джерела. Найпоширеніші магічні дійства — моління про дощ біля криниці, обхід колодязя, обгороджування, обмітання, клечання його вінками, вкопування одноденного (виготовленого всією громадою) хреста біля нього, вимулювання, вичищення колодязів, освячення води в них, виливання води  й обливання нею (в особливо спекотний день пополудні); сколочення, биття, розбризкування, розмішування води в колодязі; вкидання в нього різних предметів (освяченого на Маковія маку й квіток, гороху, глиняного посуду або череп’я, навіть борщу або горщика з борщем); голосіння за утоплеником біля колодязя.Християнські молебні біля колодязя з освяченням води та хресними ходами навколо криниць поєднувалися зі стародавніми язичницькими требами, до яких належать зведення огорожі або заплітання тину кругом колодязя, ритуальний обхід. Для цього вибирали найстаріший колодязь. Попереду йшло троє вдів. Перша несла ікону, друга — хліб-сіль, третя йшла біля них. Усі бралися за руки, молилися, просили дощу й обходили колодязь тричі. Робили це лише жінки.Освяченою під час молебню водою кропили город, хату, худобу, двір. Іноді хресна процесія йшла на поле й освячували жито, луг, болото, кринички, які були в полі чи лузі. Воду з усіх криниць у селі розливали на дорозі (цей ритуал пам’ятаю з дитинства) — це робили або всі жителі, або вдівці чи вдови, або лише дівчата.Надзвичайно зворушливий обряд викликання дощу побутував у моєму рідному селі Губча Старокостянтинівського району на Хмельниччині.Розповідає моя мати Тетяна Варсонівна Варава, 1939 року народження: “Якщо дощу нема довго, то всі збираються в храм, правлять загальний молебень, плачуть і просять у Бога дощу. І беруть із собою дітей від двох до п’яти років (не старших, бо ті вже можуть бути грішні). І все це дійство відбувається в неділю або ж на свято. Відправляють літургію, і священик усіх дітей причащає. А тоді починають правити молебень. Батюшка стає на коліна і читає акафіст. Коло нього ставлять на колінця діток. Вони стоять, доки можуть, підносять ручки до Бога, плачуть, просять дощу. За цими дітьми стають їхні матері чи батьки на коліна. За ними — жінки, бабусі, потім — чоловіки. І всі стоять на колінах, плачуть і моляться. Співають “Отче наш”, “Вірую”. Після молебню хресним ходом ідуть святити криниці, перед цим прикрашаючи їх вінками. Якщо десь є запущені криниці, то їм дають лад.Була криниця Холодна на березі, де до Зеленець іти (село за 5 км від с. Губчі — Л. І.). Якщо вона замулена, чоловіки вимулюють, а потім батюшка святить воду. Ідуть звідти з піснями, з одправою вертаючись до церкви. Кругом церкви теж тричі роблять обхід.Казала колись баба Луцина, що була десь на березі криниця Безодна. До неї теж ходили святити і виливати. Але багато не виливали, бо з неї може бути сильний дощ, злива, то трохи виллють, а тоді святять”.У моєму селі вірили, що посуха буває від того, що замулилася криниця Безодна, яка напувала все село. Легенду про цю криницю розповідав мій дід Варсон, 1902 р. народження: “Якось не було довго дощу — чи півліта, чи ціле літо. Люди ходили в церкву молитися і святити криниці, але нічого не допомагало. То вони ходили й питали старих людей: “Що робити?”Наприкінці села, коло берега, жила баба, така стара, що вже й онуків не було в неї, ні  правнуків — усі повмирали. То вона сказала, що там, на березі, була колись криниця Безодна (вона без дна), що все село могло з неї пити, і вся худоба — стільки води в ній було, і не меншало, хоч би скільки хто брав. Але як на селі стали люди будуватися, копати криниці, то перестали туди ходити по воду. Тому вона замулилася й заросла. Цебрини були, та погнили. Але з давнини люди знали, що як довго немає дощу, то треба йти туди з іконами й одправляти, — і починався дощ.Бабуся сказала, на якому місці та криниця. “Біжіть, — каже, — туди і візьміть такі гострі палиці (бо так як знайдеш, ногами станеш, то втопитись можна), позагострюйте киї, і ще, на всяк випадок позв’язуйтеся мотузками один з одним, і не йдіть один-два, а йдіть гуртом, щоб більше вас було, щоб знайти ту криницю. Якщо хто провалиться, то тоді вже ніколи не вийде звідти. Криниця втягує в себе. І як знайдете, і палиця вгрузне туди, то, —  каже, — всієї не обкопуйте, а одкопайте краєчок, там треба посвятити — і тоді піде дощ. Бо як усеньку одкопаєте, вимулите, то може бути злива, все позаливає, бо ця криниця безодна, вона притягне”. Сама бабуся не могла вже йти — така стара була.І люди туди ходили, саме так робили і після обіду йшов дощ.Обгородили ту криницю, кілками оббили, і про неї вже знали всі в селі. Дід казав, що вона ще називалася Криниця Трьох братів, бо це троє братів її викопали.У селі Юзепівка Поліського району Київської області я записала інший ритуал — сіяння маку в криницю. Це робили дівчатка до семи років. Такі обряди відомі скрізь на Поліссі — сіяли в колодязь мак-видюк, освячений на Маковія, а потім паличками сколочували воду або били по ній, щоб розліталися бризки. Чим більше бризок здійметься, тим рясніший піде дощ. Мак символізував густий дощ.Звичай кидати в колодязь під час посухи мак-видюк, зерна льону, пшениці, жита, гороху, розсаду капусти, часник, цибулю, а також хліб, сіль, квіти, дрібні гроші, цілі або побиті горщики (чи глечики), умисне зроблені хрести, лити борщ науковці пояснюють як жертвоприношення. Тут була не лише урожайна символіка — горох символізував великі краплини,  зерно пшениці — частий густий дощ.Також мали викликати дощ людські сльози, особливо ж коли плакали біля колодязя. Тому “викрадали з печі (сусід у сусіда) борщ і несли в поле, в колодязь, виливали туди, щоб сусід плакав, тоді піде дощ”.Іноді одна магічна дія повинна була викликати наступну, яка вже забезпечувала дощ: у господині, в дворі якої є колодязь, сусідки крали з печі борщ з горщиком і вкидали в колодязь. Господиня змушена була виливати з криниці воду, забруднену борщем. І після цього ввечері вже йшов дощ (обидва матеріали записала С. М. Толстая в Козелецькому р-ні Чернігівщини). Такий звичай підтверджує відома народна пісня “Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику”.Іще під час посухи діти звершували ритуал забиття, оплакування та похорону жаби. Відомий був звичай вбивати під час посухи вужа або жабу й вішати їх на дерева, паркан чи ворота (с. Губча).Посуху могло викликати порушення низки заборон, зокрема заборони копати землю до Благовіщення, вбивати в неї кілки, городити плоти, закладати будівлі: “До Благовіщення не копають і не тривожать землю, кажуть, що земля спить, а після Благовіщення земля вже прокинулась і тоді орють та сіють” (м. Борзна Чернігівської обл.). Якщо хтось загородив пліт до Благовіщення (або на пасхальному (“провідному”) чи русальному (“троїцькому”) тижні) і літом була посуха, то приходили люди, цей пліт розкидали, в ямки наливали воду і тоді йшов дощ” (с. Губча).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment