ЗА ВЕКТОРОМ БІЄНАЛЕ

Літні подорожі “Слова Просвіти” тривають. Цього разу Черкащина та Київщина, історичні колиски нашої державності. “Проїхатися разом” запросив знаний художник-монументаліст Олександр Іванович Мельник, автор мистецького проекту “Україна від Трипілля до сьогодення”. Дводенна екскурсія — подарунок студентам та дипломникам провідних мистецьких ВНЗ Києва та Харкова. Їхні твори демонстрували на виставках. Вони не поступалися роботам визнаних майстрів історичного жанру живопису.

Людмила ДЕХТЯРЬОВАФото автораВиставки мають періодичність бієнале, і цьогорічна — вже третя. Президент України Віктор Ющенко брав учать у її закритті в Києві. Вразило високого гостя стрімке зростання участі молоді. Якщо на першій виставці 2004 року було два твори, то цього — 21. Президент запевнив, що знайдуть гідне місце експозиції, і це вже сталося з полотнами на тему трагічних подій у Батурині.

Народилась ідея одразу надихнути творчу молодь на подальшу роботу. Хай подивляться й відчують живу енергетику краєвидів, на тлі яких розгорталися визначальні історичні події. Отже, мандрівка за вектором бієнале. Голова Національної спілки художників України Володимир Чепелик поділяє думку Олександра Мельника, тому звернувся до ректорів Харківської та Київської Національних академій мистецтв по фінансову підтримку. Гроші хоч і не планували, але знайшли, за що дякуємо.Туроператора не шукали. Маршрут напрочуд ретельно розроблений і роками його впроваджує Сергій Петрович Кардаш. Він викладач історії, а нині власник популярної серед киян туристичної агенції “Екскурсії вихідного дня”. Шостий рік поспіль цікавинки з тих екскурсій лягли на сторінки “Слова Просвіти”. Олександр Мельник, запрошуючи взяти участь, висловив щиру подяку редакції тижневика за послідовну вагому інформаційну підтримку проекту з його перших нелегких кроків у буремні місяці 2004 року.Отже, їдемо. Дехто, заходячи до автобуса, вже тримав напоготові пензель і фарби. Когось майже не було видно з-за фанерного листа. “Монументальність історичного жанру зобов’язує”, — так прокоментував Мельник. Їде також Олесь Соловей, викладач славетної майстерні професора Миколи Стороженка. На виставці 2004 року Олесь разом із Андрієм Гончаром, тоді студентом, були першими серед молодого покоління художниками історичного жанру. Помаранчево-багряний портрет Миколи Міхновського пензля О. Солов’я байдужих не залишав. Олесь, як постійно наголошує Олександр Іванович, — його права рука у штовханні воза “від Трипілля” до кожного наступного бієнале.Патріарх історичного живопису, академік Володимир Прядка не навантажував студентів у дорозі нудними лекціями. Під кінець туру навіть згуртував хор, де був солістом. Але його глибокі екскурси в етнологію й історію разом із ґрунтовними екскурсійними поясненнями неперевершеного лоцмана мандрівки Сергія Кардаша й тонкими коментарями Олександра Мельника створили наповнену інтелектом атмосферу подорожі.Витачів, Трипілля, Балико-Щучинський меморіл, Виграїв, Корсунь, Кам’янка. Далі Холодний Яр, Суботів, Чигирин… Хіба потрібно переповідати томи надрукованого про них? Обмежимося деякими дорожніми враженнями.ХТО ЗНАЙДЕ КЛЮЧ ДО ГРАФІТІ? Зупинка у Трипіллі. Попри попередні домовленості, мусили відстояти чергу в новому приватному музеї Трипільської археологічної культури. Музей чудовий, але прискорена хода тутешніх гідів дає змогу лише поверхово оглянути зали. Музейні працівники втішають порадою завітати в будні, а не у вихідні. Виявляється, вже склалася традиція, що в цей час віддають перевагу “шкільному контингенту”. Традиція хороша і цілком у контексті ідеї “Україна — від Трипілля”.На щастя, в обласному державному музеї ніхто не підганяв, і оглядини його виправдали сподівання. В оригіналах, а не в навчальних посібниках, могли побачити молоді художники першоджерела їхнього мистецтва. Прадавня графіка на не менш прадавній кераміці. Точні, лаконічні, вишукані символи, мистецькі образи сонцевороту, місячних фаз, невпинної течії рік, невмирущості життя, динамічних поз сторожових псів та людських фігурок, які танцюють під дощем, гіпнотизуючі хвилеподібні рухи зміїв.Мистецтво мовчки говорило знаками про все, що винайшла спільнота Старої Європи, до якої належали трипільці. Землеробство й домашнє скотарство, будування міст, ткацтво та кераміка, найгостріші серпи з кременя, обробка металу — адже це була Бронзова доба. Чи може статися, що серед наших спостережливих студентів народжується довгоочікуваний новітній Шамполліон? Зведе всі трипільські графіті докупи й виведе ключ до абетки прамови, якою спілкувалися люди, що будували міфічну Вавилонську вежу, не кажучи вже про “староєвропейців”.Перед тим, звичайно, має статися диво. В Україні збудують центральний Державний музей трипільської культури з науково-дослідним інститутом світового рівня. В музей здадуть усі викрадені з-під українських чорноземів безцінні раритети археології Подніпров’я, Побужжя, Придністров’я. Обірветься дружба “чорних” копачів із корисливими та марнославними збирачами “приватних колекцій патріотичного спрямування”. Нехай вражаючі раритети археології їздять на виставки до Токіо чи Парижа, але хай повертаються під скло музею. На радість маленьким громадянам України, школярам, які знатимуть про власне прадавнє коріння.Повертаємося до автобуса, і хтось зі студентів каже: “Несмішний жарт, що Україна — батьківщина слонів. Треба замінити слона на віз із колесами й волами в упряжі. Трипільські колеса — все ще двигун світового прогресу”.ЛАНДШАФТ БАТАЛІСТОВІ ПОТРІБЕН? Водій дотримується напрямку на Виграїв. Гід Сергій Кардаш щось пояснює, але відволікає травнева краса за вікнами. Акації заліплені цвітом, мов збиті вершки з цукром. Лише співчуваю, бо переобтяжені медоносами гілки ще трохи — й попадають на землю. Крізь вікно водія залітають легкі хвильки повітря із парфумами квітів, і хочеться до них.У голосі Кардаша сумнів, йому здається, що дорога не та. Такого “європейського” асфальту не було. Отієї новенької ошатної церкви на околиці Виграєва теж, як і майдану перед нею. З автобуса потрапляємо в обійми кількох чоловіків, котрі нам щиро зраділи. Запитують, чи їде за нами Віктор Андрійович із гостями.Туман розвіюється. У минулі вихідні на Виграївських теренах відбулася грандіозна міжнародна подія за участю Президента України. Чомусь про це у Києві мовчать, або ж не чути через безперервний галас про інтеграцію. Досвідчений Кардаш за мить уже біля місцевої, поки що впізнаваної пошти, і ми скуповуємо всі районні й обласні газети Черкащини. У них фотокадри, немов зроблені під час зйомок фільму з батальними історичними сценами. Не менше фотографій наших високопосадовців, В. А. Ющенка і щиро радих святу місцевих мешканців. Невимушена весела енергетика, стислі звіти. Для читачів “Слова Просвіти” складаємо ще стисліший репортаж із газет “Нова Доба” та “Надросся”.…Корсунська битва 26 травня 1648 року золотими літерами вписана в історію України. Блискуча перемога війська Богдана Хмельницького над польською армією сприяла утворенню козацької держави. 24 травня 2008 року у Виграєві (колись село звали Гороховою Дібровою) відбулися урочистості з нагоди перемоги у битві під Корсунем (“під Корсунем” — це і є Горохова Діброва). Прибули поважні гості. Хлібом-сіллю зустрічали двох міністрів, культури і туризму та у справах сім’ї, молоді та спорту. Також голову ОДА, голову обласної ради, закордонні делегації та гостей з інших областей країни.Патріарх Київський і всієї України-Руси Філарет освятив новозбудовану церкву Покрови Пресвятої Богородиці та відслужив молебень пам’яті загиблих за волю України 1648 року. Українське козацтво подарувало церкві ікону Покрови Пресвятої Богородиці. Учасники свята відвідали новозбудований музей козацької слави та історії села. Церкву й музей споруджено на кошти й за участю мецената, уродженця Виграєва І. В. Артазея. Потім свято перемістилося в урочище Різаний Яр. Президент України привітав усіх, а потім спостерігали з високого пагорба відтворення битви під Корсунем.Клуби диму стояли аж до неба, а від пострілів гармат і вибухів пороху дрижала земля. Строєм ішло польське військо, не підозрюючи про козацьку засідку попереду, а з лісу його атакували козацька й татарська кінноти. Дзвеніли шаблі, поранених рятували маркітантки. Потім була смачна польова каша, сало й оковита. Президент разом із ковалями виготовив підкову. Попри рясний дощ, нащадки козаків радували показом збереженого народного мистецтва, ремесел, давніми піснями й танцями… Проводжаючи гостей із Польщі, Чехії, Прибалтики, Білорусі, Росії, сердечно дякували за допомогу в постановці батальних сцен.До наших студентів поставилися у Виграєві дуже гостинно. Сільський голова Володимир Микитенко перебрав на себе роль гіда. Показав музей, повів до Різаного Яру. Ми були на горбку, де тиждень тому стояли високі гості села, а він переповідав, як усе було. Перед нами — райська долина з оксамитовими крутими схилами, гаями, низиною в квітах і травах, які чекали на косарів. Ландшафт, що зіграв злий жарт із польським військом. “Бо був на боці козаків та Богдана”, як писали тодішні “журналісти” — полкові писарі, сотники, полковники. Їхню емоційну українську мову з шармом архаїки можна бачити на сторінках Черкаського літопису. Гадяцький полковник Григорій Граб’янка починає з поразки Польщі у битві під Жовтими Водами. Там вбили сина польського гетьмана Потоцького. “…Жахнувся гетьман Потоцький і польний Калиновський, а також усі полководці та воїнство від страху заніміли, поникли, як цвіт на морозі.Самі на таку смерть сподіваючись, зібрались на раду й почали думати, як би біду-лихо обминути. Порішили йти на Корсунь ближче до Польського краю. Стали за милю від Стеблова. А у вівторок у гості до ляхів наспіли козаки з татарами, й, гукнувши скільки моці “до бою!”, розпочали битву (от звідки магія Гоголевої мови в “Тарасі Бульбі”). Ляхи перебували в окопах і несила було козакам і татарам ляхів подолати. Якраз отоді і взяли ляхи якогось козака і привели до гетьмана. Бранець, від природи кмітливий і хитрий, а може, й самим Хмельницьким навчений і підісланий. Сказав, що татар тільки з Тугай-беєм тисяч п’ятдесят, і що скоро сам хан з усією силою підійде, а козаків багато — без ліку. Напав на ляхів острах незборимий. Порішили пробиватись усім табором, і тут взяли козака дорогу показувати. Козаки влаштували засідку, коней поперебивали, й давай тіснити польську піхоту. А той козак навмисне завів обоз ляхів у яругу (Різаний Яр) прямо в хащі та болото. Козаки ж влаштували засідку, відкрили вогонь, коней усіх перебили й піхоту потіснили. Калиновський розгнівався, а коли і його поранили, змирився з поразкою.Отож ви прийшли,Щоб Хмельницького взяти,А самим довелосьУ неволю прямувати.До Криму бундючно прямують                         ридвани,А в них з радниками обидва                     гетьмани,Хотіли ляхи на козаках славу                       зажити,Та Господь віддав її тим,         хто вміє терпіти.(Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки”. — К., 1992. — С. 41—43.).Проводжаючи нас, виграївці висловили сподівання, що після гучного святкування перемоги статус їхньої колишньої Горохової Діброви у туристичному проекті “Золота підкова Черкащини” зросте. Адже й нову церкву Патріарх освятив. Додаймо, що одразу порозумівся з нашими студентами. А ми — перша екскурсія після свята, “перша ластівка”.НАВІЩО ЇМ РОСЬ, ТОПОНІМ РУСИНА?Дорогою до Корсуня почули по радіо незрозумілу новину. На річці Рось біля Білої Церкви збираються будувати сталепрокатний (чи сталеливарний) комбінат. Як ведеться, прізвищ тих, хто вкладає гроші та хто вже має з них навар, не названо. Мабуть, цим “анонімам” байдужа чи навіть невідома дивовижна, поки що не змарнована краса річки — серцевини прадавньої Руси. Рось — топонім дуже давній. Невже й цю річку, краєвидам якої немає рівних, потрібно перетворити на екологічний непотріб, як роблять це нині з Києвом? Ми в Корсуні-Шевченківському. Мандрівні художники побачать, які пейзажі пропонуватиме їм красуня Рось. Проходимо крізь браму. Перед нами перлина міста: парк і палац. Будівля польського магната Понятовського, яку згодом “приватизував” Григорій Потьомкін. З рук останнього перейшла до родини Лопухіних. Милуємося мереживом вишуканої архітектури палацу. Крокуємо парком, де довірливі солов’ї співають романси нашим дівчатам та юнакам. А ще — річці, яку вже видно. Слова зайві.Сергій Кардаш перериває мовчання, часу обмаль. Дізнаємося, що аристократи Лопухіни були чудовими підприємцями і багато зробили для Корсуня як промислового міста. Дівчата цієї родини магнетично приваблювали найталановитіших поетів: Ю. Лермонтова, О. Пушкіна, наш Тарас Шевченко не став винятком. У корсунських музеях є чимало портретів відомих особистостей. Також є полотно, котре може відповісти, чи потрібен баталістові ландшафт, — “Битва під Корсунем” пензля нашого талановитого сучасника М. Стороженка, на тлі вже знайомого пейзажу Різаного Яру. Воно, на відміну від багатьох таких, дихає живою енергетикою природи й людей. Маємо берегти ландшафти, нині — казкову Рось. РОЗЛАМИ Й ЗЛУКИ — НАША КАРМА?Мільйони років тому глибинні рухи планети розкололи кристалічний фундамент. Згодом у розколи поповзли льодовики і прорізали широкі долини для річок. Така долина Дніпра. До глибинного розламу під Холодним Яром льодовик не дістався, тому й долина його компактна. Від людей такі процеси не залежать. Залежать, на жаль, гострі розлами в людській історії. Від Трипілля до сьогодення їх не злічити.Холодний Яр живиться чистими холодними джерелами, буяє дібровами та гаями. Дуби живуть довго, як і раритет Яру, Дуб Тисячорічний. Науковці підтвердили його вік, та й зовнішність неймовірного дерева цьому відповідає. Нині для туристів біля дуба працює торгова палатка з цікавими сувенірами, змістовними буклетами, козацьким одягом. Останній — на прокат, щоб фотографуватися. Ми не оминули нічого, хоч стояли в черзі, бо жваві школярі скрізь випереджали. Від дуба почалася подорож Яром. В історичній послідовності до послуг мандрівників (у стислому переліку) таке. Розкопки археологічної українсько-польської експедиції чудово збереженого оборонного валу, що захищав скіфське городище (VII—IV ст. до н. е.), широко знане як Мотронинське. Дуже цікава скульптурна група “Тулумбас” на історичному місці, відомому як Склик, бо там відбувалися збори гайдамаків. Пам’ятний знак “Гайдамацька Січ” і могила Йосипа Шелеста, головного отамана Січі.Численні туристи й прочани відвідують Свято-Троїцький Мотронинський монастир (сьогодні жіночий), заснований у XIII сторіччі. У XVIII сторіччі тишу цього закладу порушували політичні інтриги Росії, Польщі, Молдови. Після смерті Б. Хмельницького точилася гостра боротьба за булаву й гетьманство між прихильниками Юрія, ще зовсім юного й недосвідченого сина Богдана, та Виговського, соратника померлого гетьмана. Ціна — керівництво гетьманською державою, тоді ще відносно незалежною.Враження переповнюють. Значна кількість об’єктів екскурсії “промовляла” позначками розламів — повстань, загарбань, знущань: голодоморами й військовим терором. Що ж це за карма така у нашого народу? Звісно, прекрасна родюча земля. Зазіхачі були, є й будуть. Наша справа — не стати вкотре ошуканими. Біля пам’ятної стели Василю Чучупаці, загиблому отаманові Холодноярського визвольного руху 1919 — 1920 років, ми усвідомили, що дуже стомилися. Чорненьке цуценя перецілувало кожного й радо побігло до хати, що потопала в квітах. “Чучупака!” — кинули заклик студенти й, заряджені енергією маленького сторожа-спанієля, посідали до автобуса.У Суботові на зголоднілих екскурсантів чекав смачний сюрприз. Для всіх, хто подорожує Черкащиною, працює трактир із калорійним аутентичним борщем — пампушки з часником обов’язкові, печенею в горщиках, а понад усе — власного виробництва квас на меду.Після смачного обіду вивчали Суботів туристичний. Гарне місце обрав Михайло Хмельницький, батько Богдана, для своєї садиби.Чигирин найбільше здивував нинішнім станом музею Б. Хмельницького. Експозиції незрівнянно збагатилися дорогою старовинною козацькою зброєю, цікавими побутовими речами вояків. А який там набір писарського приладдя!.. Студенти прикипали до скла, за яким красувалися нумізматичні колекції — вагомі свідки зв’язків гетьманської України з близьким і далеким зарубіжжям.Про Чигирин — ані слова, лише порада. Перед тим, як влитися до туристичного потоку “Золотої підкови Черкащини”, бажано ознайомитися з книжкою о. Юрія Мицика “Чигирин, гетьманська столиця”. Ми купували її й сучасні сувенірні блоки з марками саме у контексті подорожі. “Вміють робити якісно, коли захочуть”, — невмирущий стан справ у країні ще з пострадянської доби.А ПОДЯКИ ХІБА ЗАЙВІ?Поверталися додому і спостерігали засмічені узбіччя на під’їзді до Києва. Наче з усієї України з’їхалися неохайники й успішно роблять зі столиці загальнодержавний смітник. Як казали туристи у Миргороді, “тьху на них”. А ми до свого.Щиро подякували один одному за чудове спілкування. Пан Прядка заспівав величальну козацьку думу, а пан Соловей — старовинний львівський романс про кохання. Студенти з Харкова — слобожанських частівок.Особлива подяка водієві Володимиру. Пан Мельник поділився мрією, щоб через “Слово Просвіти” подякувати за підтримку проекту голові Нацради з питань культури й духовності Миколі Жулинському та нинішньому міністру культури і туризму Василеві Вовкуну та його співробітникам, які сприяють справі. Імена переможців й репродукції їхніх творів побачимо незабаром у буклеті. А теми для четвертої виставки вже знайшли під час мандрівки. Тож до зустрічі через два роки.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment