«СУЧАСНІСТЬ»: ШЛЯХ ДО УНІВЕРСАЛЬНОСТІ

“Якби заздрість не була таким бридким почуттям, я сказав би, що заздрю полякам лише в одному: що вже виходить 50-те число “Культури”. Переконаний, що українці спроможні створити часопис не гіршого ґатунку, ніж “Культура” чи російський “Новий журнал”. Але ж наші прокляті злидні! Треба також додати, що хоч є в еміграції чимало високоосвіченої української інтелігенції, вона слабко організована та розпорошена, а наші політичні й суспільні організаційні кола належно не розуміють тих “розкошів”, як, наприклад, часопис високого непопуляризаторського рівня…”Це уривок із листа українського історика-емігранта Івана Лисяка-Рудницького до головного редактора знаменитого польського часопису “Культура” Єжи Гедройця, датований 1951 роком. До виходу першого числа не менш знаменитої “Сучасності” ще майже 10 років. Не будемо вести безплідної дискусії про те, чий часопис на закордонні був резонанснішим. Щоправда, є підстави вважати, що українське видання було обтяжене серйознішими проблемами, ніж “Культура”. Ступінь редакційної свободи в “Сучасності” був обмеженим. Про це свідчать три “редакторства” Івана Кошелівця — одного з найважливіших постатей українського еміграційного інтелектуального життя. Публіцист, перекладач, літературний критик, він керував “Сучасністю” у 1961—1967, 1976—1978 і 1983—1984 роках. Саме безцеремонний тиск політичних патронів (двійкарів) призвів 1967 року до звільнення Кошелівця.На жаль, і на порозі ХХІ сторіччя слова Лисяка-Рудницького не втратили своєї гіркоти. Суспільні кола досі вважають часопис непопуляризаторського рівня “розкішшю”. Проте надія вмирає останньою. “Сучасність”, яка донедавна ледь животіла, узяв під свою опіку Український інститут національної пам’яті. Журнал наче змінив обличчя: над його “фасадом” попрацював художник, Шевченківський лауреат Олександр Івахненко. Лише биті в тім’ячко знають, що фінансові вливання чи пак нова обкладинка — не факт відновлення традиції високої суспільно-аналітичної напруги. …Гортаючи свіжі числа “Сучасності”, усвідомлюєш, що журнал не стільки в процесі “утряски” свого колективу, скільки у болісному пошуку поколіннєвої визначеності. “Сучасність”, наче дволикий Янус, водночас прагне свіжої крові й потужного досвіду. “…Ми часто тепер говоримо про жорстокість революцій — французької, російської, іранської тощо. Але забуваємо нагадати, що цій жорстокості передувала і її викликала інша жорстокість — жорстокість тих, хто не мав соціального сорому і соціальної відповідальності.Дегуманізація практичної соціальної етики спонукає до дегуманізації культури і мистецтва — в них з’являються явища й стилі, зорієнтовані на задоволення примітивних смаків нових господарів нового життя…” Для мене стаття “Від марґінальності до універсальності” Івана Дзюби в оновленій “Сучасності” свідчить про кілька різнопланових моментів. По-перше, її автор стоїть поза поколіннєвою боротьбою. По-друге, Дзюба, який пише про передумови культурного оптимізму в нашій державі, сам стає гарантом цього оптимізму. Як і гарантом оптимізму “Сучасності”.Уляна ГЛІБЧУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment