РОЗПАЙОВАНІ РУЇНИ

Петро АНТОНЕНКОЗнущань і експериментів над українським селом було більш ніж досить. Про колективізацію й Голодомор не згадуватиму. Але навіть за останні десятиріччя ми побачили багато негативу — від хрущовської “кукурудзації” до хімізації, меліорації, концентрації, спеціалізації й інших “…зацій”.А справжній розгул експериментів настав в останні півтора десятиріччя, в часи “перемін”. Ці переміни так перетрясли село, й без того знекровлене демографічно, економічно, соціально, що далі нікуди. Епопея “деколективізації” триває істинно в дусі дикого капіталізму, на стадії якого нині перебуває Україна. Колгосп — СВК — ТОВ — СТОВ — ПОП — ПП — агрофірма (не розшифровуватиму цих премудрих термінів) — ось далеко не повний ланцюжок трансформацій, які лихоманили наші села. І далеко не завжди вони чогось набували, частіше втрачали. Як-от землю, тисячі гектарів якої нині заросли бур’янами. Земля — окрема тема. Через неї зараз судяться і саджають за ґрати, стріляються і стріляють — як в українській літературній класиці. Але тема нашої розмови — майно українського села як компонент деколективізації. Без майна земля — це просто територія, угіддя. Та й “колективізували” землю разом із майном. У сім’ї мого діда, як і у мільйонів селянських сімей, забрали останню коняку і плуг. З тих коняк і плугів за десятиріччя на землі наросло багато: автотракторні парки, ферми, майстерні, склади тощо. Тож коли з розпаюванням землі ще трохи зрозуміло, бо її можна виділити в натурі, то з колективним майном — повний правовий туман. Чи каламутна вода, в якій аферистам так зручно ловити рибку. Уся проблема в тому, що розпаювати майно набагато тяжче, ніж землю. Неможливо розпаювати трактор і видати селянинові на пай колесо чи лист шиферу з корівника. Тож і залишилося чимале спільне майно в так званій колективній власності. Його й передавали в оренду разом із земельними паями дедалі новим “інвесторам”, як їх модно іменувати. Потім — типовий механізм зникнення майна. Черговий такий “інвестор” бере в банку кредит, спокійно віддаючи під заставу тракторний парк, автомашини, склади, корівники разом із худобою. Зауважте: колективне майно, яке йому не належить, а лише передане в оренду. Як це оформляли в тумані наших українських законів, як банк може приймати в заставу чуже майно — то все наші сьогоднішні реалії. Далі механізм простий. Нездарний господар-інвестор банкрутує, кредит повертати нічим, і банк спокійно забирає в рахунок неповернутого кредиту заставу — те саме колективне майно. І все начебто законно. Нерідко ці самі трактори банк виставляє на продаж тому самому “інвесторові”, ще й трактор — мало не за ціною велосипеда. Така ось оборудка. Схожа сумна картина — не рідкість. Тобто це території, на які давно вже накинули оком “інвестори”, й не лише зі столиці, а й з Донбасу, іноді з-за кордону. Між Києвом і Черніговом купують усе, що можливо. І пристрасті довкола цього вирують неабиякі. Варто згадати гучну кримінальну справу звинувачення голови Козелецької районної державної адміністрації (це посередині між столицею й обласним центром). Рік тому, 23 червня 2007-го, Володимира Француза заарештували і він досі перебуває за ґратами. Йому інкримінують отримання хабара в розмірі 550 тисяч доларів за начебто незаконне надання землі столичним прохачам. У свою чергу Француз, який, до слова, досі залишається депутатом Чернігівської обласної ради від “Нашої України”, а до арешту був навіть головою цією фракції в облраді, заявив, що справу повністю сфальсифікувала Чернігівська обласна прокуратура. Резонансний процес у Святошинському суді столиці триває вже кілька місяців, шість разів поспіль його переносили, і невизначеності тут дуже багато. Ось що коїться довкола землі в цих чарівних місцях. Наприклад, славне й гарне село Серединка, що за 20 кілометрів від Чернігова. Поля, ліси, придеснянські луки, родюча земля, міцне колись господарство. Тепер воно зруйноване. Сільський голова Ольга Фалько розповідає невеселу, але, на жаль, типову історію руйнування. Все починалося в середині 90-х, коли під час реформацій і змін колишнє серединське колективне господарство приєднали до начебто ще міцнішого, що в колишньому райцентрі селищі Олишівка. Потім усе відбувалося за давно відомою і відпрацьованою схемою. Нові господарі села взяли великий банківський кредит, віддаючи під заставу колективне майно селян. Далі —фінансові проблеми, коли за отримані кредити довелося розплачуватися тим майном. Так і опинилися у власності двох чернігівських банків численні господарські об’єкти села.Пусткою віє на величенькому господарському дворі. Техніки, звичайно, давно вже нема. Спорожніли велика механічна майстерня, комора, інші споруди. Світять металевими ребрами колишні бензозаправні колонки. Руїни залишилися від гаража, який, до того ж, згорів. До слова, чи не занадто часто у нас горять отакі “нічиї” сільські об’єкти? Поруч із господарським двором — добротне двоповерхове адміністративне приміщення. Правда, колись і воно зазнало пожежі, кажуть, вдарила блискавка. Нині — пустка, скоро будівля потоне в зелених джунглях. Приїздили якось потенційні покупці, які хотіли відкрити тут щось на кшталт пансіонату чи реабілітаційного центру. Задум насправді непоганий, враховуючи чудову довколишню природу. Але не сторгувалися з банком, який не поспішає продавати будівлю. Втім, й інші об’єкти начебто продаються, якщо хтось спокуситься на ці напівруїни. А що ж залишилося селянам з їхнього колишнього майна? Селяни після численних реформ змушені заробляти на життя самотужки, їх ніхто не підтримує. Дехто працює в Олишівці, дехто — у фермерському господарстві, дехто — в лісі. А більшість покладається на свої сили, на присадибне господарство, зокрема, вирощуючи знамениту серединську солодку цибулю. Селянам теж дещо залишилося на паї, якщо колись це майно розпайовуватимуть. Ось воно, на знімках. Колишнє тваринницьке містечко на в’їзді до села. Дещо з цього вже розпаювали, видаючи будматеріал, наприклад, покрівельний, у рахунок зарплати. Ще більше добра спритний народ “розпаював” сам, тобто розікрав. …Приказка стверджує, що немає злого, щоб на добре не вийшло. Природа швидко завойовує цю неполохану територію. Признаюсь, я ще ніколи не бачив таких розкішних заростей бузини — гарної української рослини, яка має цілющі властивості. Тож певну цінність “колективне майно” ще становить…***Треба ж такому трапитися: приїхавши вранці у Серединку, застав кримінальну драму — вночі обікрали сільську раду. Невідомий, чи, вірогідно, невідомі викрали системний блок комп’ютера. Знаючи, що останнім часом у селах такі крадіжки почастішали, я запитав у міліціонерів, які вже працювали тут, про їхню версію крадіжки. Хлопці відповідали неохоче, посилаючись на таємницю слідства, однак сказали, що це, мабуть, побутова крадіжка з метою наживи: “Продати на пляшку горілки”. Міліція вже привела до сільради кількох підозрюваних — обтріпаних сільських п’яничок. Звичайно, можна й повірити в міліцейську версію і навіть по-своєму порадіти, що об’єкти крадіжки в селах уже комп’ютери — отже, цивілізація дійшла й сюди. Однак за останні місяці в області вже траплялося кілька випадків викрадання з сільрад комп’ютерної бази даних — про землю, про майно. Отже, хтось щось комусь шукає. Нічого не шукає лише наша доблесна міліція. Ні тих, хто краде, ні тих, кому крадуть. У Серединці міліціонери порадили мені “сильно не зациклюватися” на цій звичайній крадіжці, а краще подивитися, що коїться в придеснянських селах і хуторах, особливо на побутовому рівні. А може, коїться те, що і в цілому суспільстві?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment