Ірина МАГРИЦЬКА, доцент Східноукраїнськогонаціонального університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в УкраїніЗа дуже нелегку справу взявся Президент Віктор Ющенко, намагаючись поставити на належний державний рівень визнання Голодомору 1932—1933 років актом геноциду українського народу та увічнення пам’яті його жертв. За попередника Л. Кучми тему Голодомору актуалізували лише раз на рік. Сьогодні з вуст Віктора Андрійовича чуємо її розвиток мало не щодня.Мені хвилювання Президента з цього приводу цілком зрозумілі, адже, готуючи до друку книгу “Врятована пам’ять. Голодомор 1932—33 років на Луганщині: Свідчення очевидців”, я записала й розшифрувала не одну сотню спогадів своїх земляків і напевно знаю, що без історичної пам’яті нашому суспільству ніколи не стати на цивілізований і демократичний шлях розвитку.Із почутих мною розповідей свідків Голодомору постає жахлива картина справжнього геноциду українського селянства, коли через вилучення владою всього їстівного на Луганщині вимирали цілі сім’ї (вони тоді були великі, багатодітні) і навіть села. Геноцид, здійснений у формі Голодомору, хоч і був спрямований на знищення лише частини українських селян, мав для нашого народу важкі генетичні та націоруйнівні наслідки. Зважаючи на труднощі нашого теперішнього державотворення, постає запитання: а чи не має цей нищівний етноудар 1933-го характеру незворотної дії для українства?..Спілкуючись із різними людьми, як дослідник Голодомору цікавлюсь їхнім ставленням до цієї теми. Дуже мало зустрічаю своїх однодумців. Це внутрішньо інтелігентні люди (освічені й не дуже), наділені мораллю. Це й ті, кого торкнувся сам Голодомор, та їхні діти й онуки, яким батьки й діди про це розповідали. Більшість людей мало знає про цю подію — елементарно через брак інформації. Можливо, тому виступи Президента щодо Голодомору сприймають як політично заанґажовані й часом набридливі.Серед студентської молоді, позбавленої національної свідомості та орієнтованої на споживацькі цінності, інколи зустрічаю людей, що не можуть приховати свого психологічного дискомфорту від самого слова “Голодомор”. Навчилася приховувати його місцева влада з президентської вертикалі, адже їй треба залишатися біля керма.Медійники часто далекі від усього українського і прихильні до всього інтернаціонального (розумій “російського”), або, навіть якщо й мають відмінну від своїх колег думку, змушені писати й озвучувати в ефірі те, що скажуть їхні господарі — обл- або райради чи місцеві олігархи, в чиїх руках ці медіа. У результаті такої роботи місцевих ЗМІ все, що стосується Голодомору, як правило, журналісти інтерпретують не з української, державницької точки зору, або зовсім замовчують, зводять нанівець.На презентацію книги “Врятована пам’ять”, яка відбулась у березні цього року, запросили нібито всіх луганських журналістів. Прийшло дуже мало (очевидно, інші отримали від свого керівництва вказівку ігнорувати цей захід). Сорок хвилин я розповідала про нелегку, але цікаву роботу над книжкою, наводила вражаючі факти, ділилася спостереженнями й висновками. А в місцевих газетах не знайшла навіть короткої інформації ні про презентацію, ні про саму книжку. Одна журналістка ставила мені провокаційні запитання: “А ви доведіть, що це був геноцид саме українців!”, але так нічого про захід не написала. Зате два телеканали — ЛОТ і ЛКТ (один підпорядкований обладміністрації, другий — облраді), наче змовившись, подали в ефір лише одну малозначущу фразу одного з промовців. В очах тих, хто був на презентації, це мало вигляд насмішки з книги та її автора. І вже зовсім саркастичним стало повідомлення на сайті ЛОТу про те, що побачила світ книга про Голодомор на Луганщині під назвою “Втрачена пам’ять” (чому б уже не назвати її “Амнезія пам’яті”?).Мені відомі випадки, коли журналісти газет — друкованих органів районних рад, отримавши в подарунок цю книгу, казали своїм колегам, що ніколи не використовуватимуть наведеного в ній фактичного матеріалу. Натомість деякі місцеві газети люб’язно надають свої шпальти позаштатним авторам — так званим “ветеранам Великої Вітчизняної війни”, які з усіх сил доводять, що Голодомор 1932—33 років не був для українців геноцидом, а від голоду тоді постраждали всі народи Радянського Союзу (напрочуд схожу думку сьогодні артикулюють російські політики і вчені).Депутати місцевих рад донедавна ігнорували такі заходи, як покладання квітів до пам’ятних знаків жертвам Голодомору на Луганщині, відкриття пам’ятників і виставок, присвячених цій події, не брали участі в тематичних “круглих столах”. Зате із задоволенням з’являлися на телепередачі, де можна було висловитися з запереченнями Голодомору.Найактивніші депутати на противагу ініційованим Президентом проводять власні, абсолютно протилежні за змістом заходи: недавно депутат Луганської міської ради Арсен Клінчаєв і ще кілька активістів із Партії реґіонів заклали в центрі міста камінь, де буде встановлено “пам’ятник жертвам ОУН-УПА на Луганщині”. Якщо для пам’ятника жертвам Голодомору на Луганщині місцева влада довго не виділяла місця, то для цього — не сумніваймося — найкраще місце знайдуть без будь-яких зволікань. А хто бачив проект їхнього пам’ятника, каже, що він за формою і задумом до болю схожий на майбутній пам’ятник жертвам Голодомору, який планують встановити в Луганську (чи це не ще одна гримаса тих, хто не має ні честі, ні совісті, зате вдає, що живе в демократичному громадянському суспільстві?).Одностайно підтримали й навіть випередили своїх обласних колег районні “реґіонали” (саме представники Партії реґіонів кількісно переважають серед депутатів усіх рівнів на Луганщині). Так, у Сватівському районі, який під час Голодомору втратив не менше половини своїх мешканців, уже встановили не лише пам’ятник його жертвам, а й “жертвам ОУН-УПА”: кажуть, що одна сватівчанка за комсомольською путівкою поїхала після війни на Івано-Франківщину й там її закатували “бандерівці”. Ця тема дуже популярна в обл- і райрадівських ЗМІ, зате на об’єктивне висвітлення теми Голодомору тут досі накладено табу.Віднедавна з місцевими “реґіоналами” відбуваються дивні перетворення: із районів повідомляють, що їхні депутати почали брати участь у заходах, які ініціює Президент, — зокрема у відкритті пам’ятників померлим голодною смертю своїм землякам. Не думаю, що роблять вони це свідомо, з ідейних переконань, а також “для галочки”. Усім відома сувора партійна дисципліна Партії реґіонів, і в Києві, напевно, не потерпіли б такої самодіяльності від однопартійців. Мабуть, це “перші ластівки” — провісниці якихось змін у Верховній Раді…Розповідаючи читачам про ставлення своїх земляків до теми Голодомору, не назвала ще однієї категорії. Це — майбутні громадяни України. Деякі вчителі шкіл і ліцеїв, знаючи особисто або через своїх знайомих про мої дослідження цієї теми, організовують мені зустрічі зі своїми вихованцями. Провівши кілька лекцій, я була приємно вражена тим, з яким інтересом діти слухали розповідь. В очах жодної дитини я не побачила байдужості, жоден не заперечував Голодомору. Упевнена: якщо в цих учнів є вчителі, які розуміють, наскільки важлива для молоді історична пам’ять, то з них виростуть справжні громадяни України.Разом з тим сумніваюся, що вся наша учнівська молодь через кілька років стане саме такою. Адже в середніх навчальних закладах Луганської області зараз працює чимало вчителів, які за жодних обставин не хочуть подивитися на нашу історію українськими очима і не дають це зробити своїм учням. Естафету від таких учителів згодом переймуть викладачі ВНЗ, які мало відрізняються від своїх шкільних колег.Якщо більшості людей середнього і старшого віку вже важко змінювати свої погляди на українську історію, бо їхній світогляд формувався за радянських часів, то незалежній Українській державі треба докласти всіх зусиль, щоб об’єктивна історія стала надбанням молодої генерації українців. Інакше сама держава не матиме майбутнього. На моє переконання, тут недостатньо самих заяв та указів Президента і не досить активної роботи новоствореного Інституту національної пам’яті.Тут уже хто кого переможе: або реліктові імперські сили — спадкоємці репресивних органів, що здійснили проти України злочин 1932—33 років і які сьогодні мають міцні позиції в усіх державних і недержавних українських структурах, або Українська держава, яка спроможеться врешті-решт налагодити й систематизувати роботу з проблем історичної пам’яті й донести її передусім до молодого покоління.
