«ЦЕЙ МИЛИЙ КАПНІСТ, КОТРИЙ — УВЕСЬ СЕРЦЕ»

Цього року Україна відзначає 250-річчя видатного громадсько-політичного діяча, патріота, письменника Василя Васильовича Капніста.Лише любов до рідної землі, Гетьманщини, щиросердних людей утримала його од відчайдушного кроку поїхати до Америки. Велика Обухівка, де він мешкав, була одним із осередків громадсько-політичного життя колишньої Гетьманщини. В різний час її відвідали П. Пестель, М. Лунін, С. Муравйов-Апостол.Патріот Василь Капніст залучав до громадської діяльності своїх дітей Семена, Івана, Олексу, які були причетними до визвольного руху.Пропонуємо розділ із книжки “Велике серце Гетьманщини” (видавництво “Просвіта”, 2008 рік). У виданні в жанрі мандрівної прози намагаюся довести належність Василя Капніста (називали його Василь Пугачов) до самовідданих захисників українських інтересів. Творів поета, його синів і дочки в Україні ніколи не видавали. “Велике серце Гетьманщини” — перше видання, де автор робить спробу повернути Василя Капніста і діяльність його роду нашій культурі.

Олександр ДРОБАХАУ цих словах Варвари Рєпніної охоплено суть характеру наймолодшого із братів Капністів, одного із найбільш “истовых малороссов”, життя яких ми разом досліджуємо, читачу. Він — один із найутаємниченіших у всі справи українського Опору першої половини ХІХ сторіччя, зокрема Південного таємного товариства (з молодих літ близький духовно Сергію Муравйову-Апостолу, Кирило-Мефодіївському товариству).Саме він у липні 1843 р. привіз до Рєпніних в Яготинський маєток Тараса Шевченка. Тут, в Яготині, та в маєтку Олексія Капніста в Ковалівці відбулася передача естафети історико-революційного досвіду змагань за нашу свободу одного покоління наступному. Відомо: царська охранка до грудневого виступу в столиці виявила на Київщині найбільших рушіїв справи і таємно почала завдавати ударів по змовниках. 13 грудня (ст. ст.) 1825 заарештували полковника Павла Пестеля. Після виступу 14 грудня 1825-го “полювали” на підполковника Сергія Муравйова-Апостола. Полювання не вдалося. Чернігівський полк (майже 1 000 солдатів і офіцерів) таки ступив зі зброєю в руках на шлях боротьби, точніше — на стежину вічності.Підполковника Олексія Капніста схопили в Києві, за іншими даними, — у Глухові, й запроторили до фортеці-тюрми імені першоапостолів Петра і Павла у столиці імперії. Лише правильна позиція Сергія Муравйова-Апостола на допитах змусила слідчу комісію звільнити Олексія Капніста після тримісячного перебування в казематі.Арешт життєрадісної, енергійної й ділової людини, однаково привітної до генерала Миколи Раєвського, командира Київського корпусу, в якого Олексій був ад’ютантом, і до свого слуги, вразив багатьох. І матір Олександру, яка любила його безмежно, і сестру Софію, братів та й самого генерала, який ставився до свого підлеглого, як до сина. Генерала-демократа одразу після виступу чернігівців зняли з посади (це його донька Марія однією з перших вирушила за своїм чоловіком, генералом Сергієм Волконським, на каторгу до Сибіру). Слуга посивів за ніч, не витримавши удару долі, й помер із горя, хоч мав можливість стати вільним.Після потрясінь 1825—1826 років звільнений з армії 1827 року Олексій, як людина несхитних християнських чеснот, поринув у вир громадського життя. Неодноразово його обирали маршалом Миргородського повітового шляхетства 1829—1835, 1841—1844 рр. Тоді ж доля звела його з Тарасом Шевченком.Олексієві дісталася родинна садиба в селі Обухівці. Доти у нього була маєтність у селі Ковалівці, де мав можливість усамітнитися з Тарасом Шевченком два тижні. Творчу діяльність геніального поета, мислителя і громадянина Олексій Капніст уявляв передусім як величну пророчу місію визволення України від імперського ярма.Ті два тижні виокремимо із шаленого калейдоскопа місцевостей, людей, країв, у якому перебував Тарас, бо в ці дні й ночі все було підпорядковане одній ідеї: передачі досвіду боротьби, яка можлива лише віч-на-віч. Для “отвода нєдремлющих глаз іщєєк” Тарас Григорович трохи малював. Ще домовилися: “прєдводітель дворянства” допоможе організувати передплату “Живописной Украины”.А про що найзаповітніше вони гомоніли? Тарас хотів усе знати про Південне таємне товариство. Олексій — один із небагатьох, хто вцілів після погрому 1825—1826 рр. Тож він почав із зауваги царя, який вважав і волів увесь світ переконати: ми — “кучка извергов, нелепое противное национальным традициям возмущение”.Розмовляли не раз до ранку про найсокровенніше: плани повстанців, федеративний устрій, де місця самостійній Україні не було, як наприклад, в “Руській правді” Павла Пестеля. Щоправда, дехто з учасників підпільних організацій все-таки вважав, що відродження Вітчизни, збереження самобутності можливе лише у самостійній Україні за повного відмежування від Московії. Серед них і Олексій Капніст. Він стверджував, що потрібно довиховати провідну верству, яка стала б твердинею національно-державницького духу і творила б справедливе українське національно-демократичне суспільство. Тарас читає деякі свої твори, навзаєм це робить і Олекса. Саме спілкування з ним Тараса Григоровича, можливо, переконує: повстання 1825—1826 років, хоч не мало значних наслідків для свободи з практичної точки зору, але як стратегічна подія має епохальне значення і для української свободи. Мандруючи заглушеними, прибитими, колись дзвінкими козацькими шляхами Гетьманщини 1979 року залізними кониками, а через 25 років — уже автом, не раз, було, зненацька, як вихор у степу, спитаю себе… Як проникнути за пелену давно одійшлого життя?! Відтворити аж до побутових деталей колізії духовного доростання нашого істеблішменту до розуміння: як зберегти свою ідентичність: традиції владарювання, звичаїв, вірувань… Як щось суттєве із того досвіду взяти на озброєння в сьогодення?Рідні душі обступають тебе в Обухівці, в Хомутці. Дорогою до Ковалівки чується, гомонять про Василія Пугачова… Двадцять років, як немає його… Під дубом, який посадили пам’ятної осені його відходу. Дубок уже крислатіє, розпросторюється, як у душі сина — батькова мрія (а поруч — зовсім ще молодий Геній, весь увага!): — відродити благоденство Вітчизни, що оживить народ, який ще пам’ятає свободу. Олексій декламує батькові вірші про смисл поетового життя: “Грудь тверду злобе представляя и жизнь всем бедствиям подвергая, Хранит отечество от бед”.ОДА НА ТВЕРДІСТЬ ДУХУ…Тоді батько любив наспівувати наших мінорних пісень: “Болить моя голівонька від самого чола”, “Їхав козак на війноньку”… Тарас обхоплює голову руками… Як мало таких людей! Щирі, життєрадісні, нібито всім задоволені. Та це тільки зовні. Насправді вони внутрішньо зосереджені на двох-трьох ідеях. Ось п. Олекса говорить про громадську працю… Про єдине щастя — любов до істини. Все останнє, за ним, — відносне щастя, бо воно не може напоїти серце, яке не перебуває в гармонії з нашими безкінечними бажаннями…Знову й знову в розмові він повертається до молодості. …Як це в нас почалося? 9.02.1816 року. Ми зійшлися на думці: треба діяти! Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли, Сергій Трубецкой, Михайло Лунін, Олександр Муравйов, я і Якушкін… Нас надихала жагуча мрія про новий лад без кріпацтва, без дрімучої темноти народної, без хабарництва і 25-річної солдатчини і неповаги до людини. Далі — літо, осінь… До нашого гурту “Союз спасіння” ще пристали: Павло Пестель, Федір Глинка, Михайло Новиков (правитель канцелярії Миколи Рєпніна і автор Конституції на американський зразок). На всіх етапах таємних товариств нами всіма рухало прагнення суспільної справедливості. Найяскравіші особистості: Михайло Лунін і, особливо, Сергій Муравйов-Апостол. Людина справді великої апостольської душі. Вони були найпослідовнішими супротивниками імперії, на розвал якої й спрямували рух 1825—1826 років. Проблеми Малої Русі-України як держави не ставили на ближчому майбутньому, бо багато учасників підпільних товариств великоросів негативно ставилися до української державності й до польської незалежності. Сергій Волконський, Сергій Муравйов-Апостол контактували з польським підпіллям. Пробували домовитися про майбутній державний устрій слов’янських народів, про їхні відносини з майбутньою російською республікою. То що ж? Поляки не уявляють (і досі — до липня 1843 року) своєї Речі Посполитої без української Галичини і Правобережжя Дніпра…Погомоніли якось і про братів Капністів — Василя, Миколу, Петра, Андрія. З Петром батько був нерозлийвода. Хоча вони були різні. Батько про особисте на громадських роботах забував. Господарством керувала мати, а наш предобрий дядечко Петро допомагав їй садибу будувати і багато кому допомагав матеріально, особливо батькові. Таємно надавав субсидії у його безкінечних сутичках з чиновниками і затятими кріпосниками… Навчений життєвим досвідом, Олексій Капніст пізніше попереджав Тараса Шевченка, щоб той не втрачав голови у шаленому калейдоскопі нових облич, зустрічей, захоплень його поезіями, бо всюди є недремне око охранки. Але Тарас уже стрибнув сторч головою у цей чарівний вир людських сердець, бо бачив: вони прокидаються до опору сатанинській системі, а його слово — провідник для українського освіченого шляхетства, яке таки потрохи повертається до найменшого брата. Тарас Шевченко пізніше в листах до Варвари Рєпніної розпитував про Олексія Капніста. Михайло Драгоманов згадував, що саме від п. Олекси він уперше почув про поеми “Кавказ”, “Сон” (саме в Олекси Капніста Тарас Шевченко залишив рукописи цих творів). Як відомо, процес активізації, консолідації всіх станів українського суспільства 1847 року царат розгромив. Є вірш Олекси Капніста як відгомін тих подій:Нема того в світі щастя,Що на ріднім полі.Не знайдеш ти, козаченьку,В чужім світі долі.Наша мати — Україна,Як горлиця, в’єтьсяТа за своїх козаченьківВ білі груди б’ється.Ця поезія — промовистий факт повернення провідної верстви до витоків, до рідної мови. Домінанта українських визвольних змагань після Шевченкових “Трьох літ” 1843 —1845 розвивається по висхідній. Діти, внуки Олексія Васильовича Капніста (1795—1867) — активні учасники захисту українськості. Сини Олексія Капніста графи Дмитро (1837—1904), Павло (1842 —1904), Петро, дочка Олександра (графський титул їм відновили 1876 року), внук Олексія граф Олексій Павлович Капніст (1871— 1918), контр-адмірал Чорноморського флоту, боровся за самостійну Україну (денікінці його зарубали біля підніжжя гори Машук 1918 року). Ще раніше Дмитро Павлович та Іполит Іполитович Капністи виступали проти заборони вшанування 100-х роковин Тараса Шевченка (один із них протестував на засіданні Держдуми 1914 року).Після більшовицького перевороту Капністи серед інших аристократичних родів розсіялися по всьому світі (одна з дочок потрапила до Японії, дехто осів в Італії, Франції тощо).Нова імперія із прихованими претензіями на світове панування (“Наша матушка Расєя всему міру галава”) намагалася розтрощити пам’ять поколінь, родову пам’ять. Це дика селекція (виховання гвинтиків) у суспільстві концтабірного псевдосоціалізму. В Україні після тотального винищення протестного люду зупинився процес одухотворення життя.У післягеноцидній Україні слід створити інститут родової пам’яті як один із важелів відродження нашої культури такою, якою замислювали її представники провідної верстви останньої чверті ХVІІІ— початку ХІХ сторіч. Зберегти культуру нації — зберегти її душу! — так мислили вони. А час покаже, як скинути імперське ярмо. Настав час великих змін і завдань. Надзавдання — відтворити справжній український істеблішмент.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment