Борис САМБОР, секретар Свято-Благовіщенського братства при Покровській церкві, м. Київ13 ЛИПНЯ — ПРОСЛАВЛЕННЯ СВЯТИТЕЛЯ СОФРОНІЯ, ЄПИСКОПА ІРКУТСЬКОГОІркутську єпархію засновано 1797 року на основі першої й найбільшої в Сибіру Тобольської. Першим єпископом Іркутським був Інокентій (Кульчицький), виходець із волинської шляхетської родини. Другий, з 1732 до 1747 року, — також українець Інокентій (Нерунович). Коли ж не знайшлося гідних українців, то іркутська кафедра не просто стала вакантною, її ліквідували. І зробив це митрополит Тобольський і всього Сибіру українець Антоній (Стаховський). Обґрунтував просто: “дабы там по недостатку ученых людей не разводились худые попы”.Лише через шість років єпархію відновили. Її очолив настоятель Олександро-Невського монастиря архімандрит Софроній (Кристалевський). Таке було рішення Святійшого Синоду в лютому 1753 року згідно з указом цариці Єлизавети, яка симпатизувала українцям. Талановитого і трудолюбивого архімандрита Софронія Єлизавета шанувала: “лицо, не только достойное епископского сана, но и вполне могущее оправдать желание и надежды государыни и Синода — подъять бремя епископского служения на далекой окраине и удовлетворить нужды паствы в суровой стране, среди дикой природы и произвола людского”.Хіротонія його на єпископа Іркутського і Нерчинського відбулася 18 квітня 1753 року. Всі ієрархи, які її здійснювали, були українці: архієпископ Московський і Севський Платон (Малиновський), єпископ Коломенський Гавриїл (Кременецький), єпископ Тверський Веніамін (Пуцек-Григорович), єпископ Вятський Антоній (Ілляшевич) та єпископ Косторомський Геннадій (Андріївський).Святитель Софроній, в миру Степан Назарович Кристалевський, який мав ще й прізвище Лазаревський, народився 25 грудня 1703, за іншими даними 1704 року в сотенному містечку Березані Переяславського повіту Полтавської губернії. У святому хрещенні назвали Степаном на честь першомученика архідиякона Стефана.Батько Назарій Федорович був чоловік служивий, але селянського походження. Незадовго до народження сина він звільнився з військової служби.Першу освіту Степан отримав удома. Потім навчався у Переяславській духовній семінарії, у Київській духовній академії. Разом із ним вчилися два майбутні святителі Православної Церкви Іоасаф (Горленко), єпископ Білгородський, та Павло (Конюшкевич), митрополит Тобольський. Закінчивши академію, 1727 року Степан вступив до Красногорського Покровського монастиря неподалік від Золотоноші (тепер Черкаська область) послушником. Настоятелем монастиря був його старший брат, ім’я якого невідоме.Послух тривав три роки. 1730-го Степан прийняв чернечий постриг із іменем Софроній. Згодом його рукоположили на ієродиякона, а потім — на ієромонаха. Відбулося це у Софійському соборі Києва.Протягом 13 років ієромонах Софроній виконував обов’язки скарбника, архієрейського економа і навіть ігумена-настоятеля Красногорського монастиря. Софроній часто виконував доручення в імперській столиці, тому на нього звернув увагу Святійший Синод. У січні 1742 року Софронія переводять до Санкт-Петербурга в Олександро-Невський монастир, де невдовзі він стає настоятелем. Ігумен Софроній запровадив і підтримував у монастирі суворе чернече життя за статутом Києво-Печерської лаври.За час, коли Софроній був ігуменом, побудували філію монастиря — Троїце-Сергієву пустинь, спорудили двоповерхову церкву. Для будівництва він викликав із України ієромонаха Сінесія, з яким не розлучався до кінця земного життя.У Москві архієпископ Платон (Малиновський) дав Софронієві настанови на життя сибірське. Він мав досвід восьмирічного царського заслання на Камчатку, та ще й із позбавленням сану. У Тобольську в митрополита Сильвестра (Гловацького), уродженця Правобережної України, Софроній провів п’ять днів і до Іркутська прибув 20 березня 1754 року. Без архіпастиря Іркутська єпархія перебувала у занепаді, тож допомога земляків була дуже доречна.Архімандрит Сінесій став настоятелем Вознесенського монастиря і разом з ієромонахом Ілією (Вепритицьким) стали членами Іркутської духовної консисторії. Ієромонах Гервасій (Леонтович), викладач Харківського колегіуму, став ігуменом Преображенського Посольського монастиря, ієромонах Веніамін (Юзефович) — ігуменом Каренського монастиря, а киянин Іоїль — керівником Забайкальської місії.Владика Софроній знав, що українське духовенство високоосвічене, тому передусім почав сприяти підняттю освітнього й морального рівня місцевого духовенства. Програму пастирської школи розширив до рівня духовної семінарії й переніс її в архієрейський будинок, щоб мати змогу наглядати за її роботою. Із книжок, які привезли з Київської й Московської духовних академій та Харківського колегіуму, при школі створили бібліотеку.Клопотання владики у Петербурзі про звільнення духовенства від селянських повинностей і тілесних кар задовольнили: повинності скасували, а покарання замінили архієрейськими епітиміями.Владика Софроній часто їздив сибірськими селами. Його приклад мав величезне значення для пастви і духовенства. Він умів наставляти, співчувати, карати, промовляти до серця людського. Головною його вимогою до священнослужителів була церковна відправа згідно зі Статутом. Багато уваги приділяв будівництву нових храмів. Досі в Іркутську діють Знаменський та Хрестовоздвиженський собори, які він освячував.Владика жив скромно, спав на підлозі, власні кошти збирав на будівництво головного собору Красногорського монастиря і передав туди 3 200 рублів. Тужив за батьківщиною, за рідною Україною. Щиро радів повідомленню про завершення будівництва собору. Сімнадцятирічне перебування у Сибіру підірвало здоров’я, тому Софроній написав прохання в Синод про виведення за штат і дозвіл прожити останні роки земного життя у Красногорській обителі. Проте відповіді не було, бо гідної заміни не знайшли.Другого дня Великодня, 30 березня 1771 року, святитель Софроній упокоївся в Бозі. Дозвіл Синоду на захоронення надійшов через півроку. Весь цей час нетлінне тіло перебувало у Казанському приділі Богоявленського кафедрального собору. 8 жовтня владику поховали. Біля святих мощів зцілювалися віряни. 18 квітня 1917 року в соборі сталася велика пожежа, і гробниця з мощами майже згоріла. Канонізували Софронія 1918 року. Його пам’ять вшановують 12 квітня та у складі Собору Сибірських святих 23 червня.
