«КНИЖЕВНО ЖЕЗЛО» З МАКЕДОНІЇ

Любов ГОЛОТА

Фотоілюстації 

ІЯк відомо, казкові подорожі іноді трапляються з казенного листа. Моя дорога теж почалася офіційним запрошенням. Аби не переповідати, що та до чого, коли і як, краще процитую:“Любові Голоті, поетесі. Україна.Маємо особливу честь і задоволення запросити Вас на Міжнародний поетичний фестиваль “Свято лип”, який відбудеться у столиці Республіки Македонія місті Скоп’є.

Ви отримали високе міжнародне визнання — нагороду “Літературна булава”, яку вручають за визначні літературні твори. Комітет одностайно присудив Вам цю нагороду, і ми користуємося нагодою ще раз привітати Вас із цим визнанням і побажати подальших успіхів на літературній ниві.Вручення нагороди “Літературна булава” на міжнародному “Святі лип” відбудеться у приміщенні Спілки письменників Македонії. Під час Вашого перебування у нашій країні на окремому заході мер македонської столиці проголосить Вас почесним поетом м. Скоп’є.“Свято лип” триватиме з 25 до 29 червня 2008 року.Голова Спілки письменників Македонії Раде Сілян”.Отже, саме цей лист і став ключем до подорожі в країну на Балканах, державну незалежність якої проголошено 8 вересня 1991 року — Республіка Македонія останньою вийшла з югославської державної конструкції, що “включала шість республік, п’ять націй, чотири мови, три релігії, дві азбуки і лише одну партію” (Цаспар Рідлі).ІІЛечу. Ранковий аеропорт пахне кавою, а люди чекають польоту з іще не розвіяними снами, сподіваючись додивитися їх, клацнувши пряжками поясів, як перемикачами домашнього телевізора. “Донецькі авіалінії”, економклас, свіжі столичні газети, оголошення українською від командира і стюардес — день починається незле! Трішки газетної жуйки, трішки дрімоти, і донецький аеробус хвацько підкочує до рукава-коридора, так і не давши ступити на благословенний угорський бетон. А що візи на відвідування землі Шандора Петефі не маю, то, показавши свій паспорт, дістаю дозвіл пройти в зону транзиту, де й зможу дочекатися свого 440-го рейсу на Скоп’є; випити велику чашку кави-американо за шість доларів, що, зізнаюся, витвережує від синдрому легковажності й одразу збавляє апетит, покликаючи до роздумів і спостережень. Уже за півгодини орієнтуюся, хто є хто серед моїх можливих попутників. Галасливу вісімку за сусіднім столом (дорогу каву можна пити безкінечно довго) ідентифікую одразу: крихітні капи якимось дивом тримаються між тім’ям і потилицею чоловіцтва, яке великодушно сприймає примхи своєї баботи, даруйте, жіноцтва в літах, що вимагає теплих булочок із корицею до “еспресо”. Незабаром реєстрація рейсу на Нью-Йорк, і потилиці з капами раз по раз повертаються на 180°, аби я могла переконатися, що крихітні головні убори прикріплені до густих кучерів (і сивих, і рудих, і чорних) звичайними шпильками-“невидимками”. Тверді й металеві, вони майже впивалися мені в голову, коли школяркою початкових класів намагалася впокорити ними неслухняну і чомусь крамольну в нашій школі гривку… Переконавшись, що рейсу не оголошено, мої сусіди йдуть по чергову каву, і я можу лише дивуватися з їхньої енергійної розкутості й веселості, що не має вікових обмежень. Кілька студентів з давно порожніми чашками розкурюють чергові цигарки, що, одначе, не заважає їм бути рожевощокими і спортивними німцями.З окремих розпізнаних слів здогадуюся: хлопці летять на єврофутбол, вболівальники, на пиві поки що економлять. Крадькома цілується закохана парочка, що принишкла за двомісним столиком під колоною, переплівши худі юні пальці до побіління. Це — хорвати із Загреба, про що свідчать їхні футболки з написами; чомусь видається, що загребські Ромео та Джульєтта втекли з дому, щоб жити в небі, як птахи небесні, що не сіють, не жнуть і харчуються поцілунками. Інша парочка вмощується праворуч, і, попри багатолюддя, перебуває в стані перманентного конфлікту. Панянка щось пристрасно заперечує, врешті підхоплюється, та так різко, що склянка з водою лунко падає, розсипаючись друзками і кубиками льоду. Втім, це її не зупиняє: ставши за умовними межами кав’ярні, вона зловтішно спостерігає, як партнер щось з’ясовує з офіціанткою, яка, врешті, змітає в совок мокрі наслідки суперечки. Їхні діалоги — англійською, але видається мені, що вона — зі Східної Європи, а він — американець, спокушений палким темпераментом і яскравою вродою, яку його обраниця й не приховує, бо одягу на ній мінімум. Впізнаю двох своїх співвітчизниць: ще в Борисполі, о шостій ранку, вони жадібно пили пиво, тож не зраджують своїм смакам і в Будапешті.Врешті оголошують рейс на Нью-Йорк, і кав’ярня порожніє, але лише на мить. Чорноокі смагляві чоловіки займають вільні місця, і я одразу почуваюся самотньою феміністкою у жорсткому чоловічому світі, тому, особливо не поспішаючи, аби це не здавалося втечею, залишаю своє зручне місце і вирушаю на повільну прогулянку другим поверхом класного аеропорту. В ньому безліч секторів, звідки, зареєструвавшись, вилітає сила-силенна пасажирів — ніяких автобусів, заходиш у літак і летиш до Москви, Афін, Парижа, Нью-Йорка, саме, як співав Висоцький, “открыто все, но мне туда не надо…”За якусь мить мене осяває прозріння: оце і є суспільство розвиненого глобалізму. Уривки мов, а домінує англійська. Симпатична білявка із густо-смаглявим хлоп’ям на руках. Старі пані у вузьких джинсах на артритних ногах і жадобою вражень у короткозорих очах. Безгрішні голі пупки й огрядні целюлітні, теж голі, животи. Зручне інвалідне крісло зі сплячим синком, яке звично штовхає попереду себе сумний батечко. Блиск золота, червоний бурштин, вишиті гладдю серветки й розкішні вази, що визирають крізь скляні вітрини магазинчика угорських сувенірів. Скромно-спокусливі бренди найдорожчих парфумів і косметики, коробки з бельгійським та австрійським шоколадом, віскі, коньяки і всілякі шеррі-бренді з “дюті-фрі”, бари, ресторани, невідпорність євро і зашаріла зніяковілість усіх інших валют. Серед відвідувачів — і ті, кому ввічливо пакують надбання привітні продавці, і ґави, що знічев’я розглядають товари, аби з удавано незалежним виглядом покинути “зону вільної торгівлі” порожняком. Ну, як я… Втім, несу із собою своє осяяння: ось воно, суспільство розвиненого глобалізму. Уніфіковані дрібниці й розкоші. Ерзац мови, уніфікованої до мінімуму (я — Муму?)… Натовп, примітний непримітністю уже через годину спостережень за ним (і за тобою?). Мурашиний рух лискучою кам’яною поверхнею між небом і землею. І нестерпне очікування, аби над котримось із секторів висвітився номер рейсу (твого призначення?.. вибору?.. уніфікації?) і бажання, щоб тебе теж пропустили у скляні двері, за якими — рятівний рукав небесної сорочки, бо ступити на дозволену тобі землю із зони транзитів і трансферів можна лише через небо.Поміркувавши отак, тримаюся ближче сектора № 15 — на табло вже з’явився, але ще не висвітився рейс на Скоп’є. І раптом помічаю, що за мною теж “мандрують” спостережливі очі. Кілька жінок, запнутих по-мусульманськи хустками, низько насунутими на лоб, дивляться на мене уважно, але без того інтересу, за яким можливий контакт. У їхніх поглядах немає нічого образливого, нічого такого, що примушує оглянути свій одяг, вирівняти плечі й одвернутися. Так, ніби ти й не відзеркалюєшся у тих очах — такі вони чорно-вишневі й відсторонені, оті погляди жінок, запнутих по-мусульманськи.Навколо жінок у довгому вбранні з довгими рукавами крутилися діти, вдягнені цілком по-європейському. І галасували теж цілком розкуто. Втім, і їхні чорноокі, смагляві, щетинясті чоловіки були досить голосистими, п’ючи каву і курячи цигарки під наглядом терплячих будапештських офіціанток. А жінки походжали, сиділи і стояли, тихі, як вечірня і вранішня вода, і тільки їхні очі дивилися недремно — так дивляться птахи зі своїх гнізд між небом і землею. Ці жінки були осторонь усього, що пливло в аеронатовпі. Глобалізм у вияві транзитних маршрутів їх теж не цікавив. І це були мої попутники. Чи — політовники. Ці албанські жінки везли-повертали своїх чоловіків і свої сім’ї додому. Може, в Македонію. Може, в Косово. Може, ще кудись. У Скоп’є мені пояснили, що албанці весь час кудись їздять: на заробітки чи по товар. Але, вочевидь, завжди повертаються. Можливо, що жінки з чорними очима в дорозі медитують: бачать усе, що чекає їх удома і що чекає ті місця, куди вони повертаються…Угорський літак на Скоп’є всмоктав у своє просторе черево всіх, хто цього прагнув. Попереду мого крісла 6-А, за негустою перегородкою, розміщувалася VIP-зона. У ній сиділа родина з шести осіб: дід і баба, мати й батько, син і невістка. І всі вони були безнадійно старими і переконливо довголітніми. Старше покоління із плямистою шкірою і слуховими апаратами, середнє — із вицвілими, але чіпкими очима, і молодше, досить жваве, без огляду на втрату літ і статевих ознак. Пізніше, в аеропорту, де ошалілий від приязні до мого імені поліцейський (Лубов! — повторив він двічі) — вочевидь, мій ровесник і навіщось — теж двічі! — поставив печатку про реєстрацію в паспорті, я побачила паспорти “віпів” — шведські. І в паспортах, і в династичній довговічності шведів було щось воістину королівське. То кому ж, як не їм, першими ступати на землю в аеропорту, що носить ім’я “Александр Великий”?!Ви, звісно ж, здогадалися, що йдеться про Александра Македонського. І хай живе Македонія, державний прапор якої має той самий солярний знак, що й щит Александра Македонського: сонце, промені якого обертають світ.ІІІСвою вистраждану незалежність Республіка Македонія послідовно обстоює політично, не забуваючи історично-філософських аргументів становлення держави (у V ст. до н. е. виникла держава Стародавня Македонія, яка існувала до ІІ ст. до н. е.), що прагне національної ідентичності та збереження давнього народу, невеликого чисельно (приблизно 2,5 млн осіб), але могутнього духом і цивілізаційними здобутками. Історичний дискурс відкриває криваві сторінки визвольних змагань, коли супроти Македонії воювали ближні й далекі сусіди (Рим, Візантія, Болгарія, Османська імперія, Греція, Сербія), заволодівши в далеких і ближчих часах не лише землями і культурною спадщиною, а й частиною населення (Вардарська Македонія в складі Сербії, Егейська Македонія — у складі Греції, Пиринський Край відійшов до Болгарії). І нині не все спокійно між балканськими сусідами. Наприклад, Греція чомусь вирішила створити провінцію під назвою Македонія, зазіхаючи не лише на історичне ім’я, але, звісно ж, і на Александра Македонського — ніби це не історична постать, а громадянин із сучасним грецьким паспортом.Тож, створивши державу із питомим власним іменем, інституціями влади, прапором, гімном і Конституцією, здобувши визнання понад 100 країн і членство в ООН, нинішня парламентська Республіка Македонія захищена географічно і дбає про своє державне здоров’я. Що означає останнє? Національна ідея цієї країни: звичай, традиції, мова, історичні виклики і фольклор тут активізовані від низів до верхів, тобто сумнівів у патріотизмі народу не існує. Значні економічні труднощі населення сприймає як справу, що стосується кожного і за яку відповідає кожен македонець. Тобто політика, економіка і культура унітарної держави перебувають не в суперечностях, а в єдності, сприяючи розвитку й особистості громадянина, і народу, й країни загалом. Македонці як нація і Македонія як держава прагнуть внутрішньої гармонії й миру, і саме в них вбачають послідовний шлях до миру й гармонії з балканськими сусідами і з усім світом.У нинішню епоху глобалізаційних процесів таке першочергове орієнтування на національні цінності, коли маніфестація автентичності Духу дещо заперечує прагматизм і уніфікацію, не обіцяє Македонії легких шляхів у перехідному періоді, одначе дає сподівання, що європейська спільнота сприятиме інвестиціям в економіку молодої держави і збереженню та популяризації давніх цивілізаційних македонських надбань. Адже в Європі давно зрозуміли, що глобалізаційні адепти, пропагуючи загальнолюдські цінності, прагнуть витиснути давні культури в історичні реєстри, не сприяючи їхньому відродженню. Про це дбають самі македонці. (До слова, про реєстри: у список ЮНЕСКО внесено архітектурні пам’ятки м. Скоп’є, м. Охрід). Рекреація цих та інших спадків минулого, збереження великих тектонічних озер (Охрід, Преспа), неповторних гірських ландшафтів, розвиток туристичного бізнесу — золотий коник македонців. Кожен із 36-ти районів Республіки має неповторні, унікальні докази давньої вітчизняної історії, на яку тут покладають неабиякі надії. Схоже, що одна з найменш економічно розвинених держав колишньої Югославії має шанс стати рекреаційною зоною цілої Європи: овочі, фрукти, виноград, вівчарство, рибальство, активна сфера обслуговування можуть стати підставою для створення добротної курортної зони. Одначе Республіка Македонія має таку структуру промисловості (металургійна, хімічна, харчова, машинобудівна, текстильна, шкіропереробна, будматеріалів), яка, за умови приходу інвесторів, здатна буде наростити експорт і збільшити ВВП (2006 року майже 17 млрд дол. США).Варто сказати й про етнонаціональний склад країни: македонці — 67 %, албанці — 23 %, турки — 4 %, цигани — 2,3 %, серби — 2 % та інші.Релігійна належність населення: православні — 66 %, мусульмани — 30 %. Є й інші конфесії християнської релігії.Хочемо того чи ні, але мусимо відзначити те, що впадає у вічі: величний хрест (Міленіумний — зовуть його у Скоп’є) оточений списами мечетей. Древності православ’я і неповторність християнської македонської традиції мусять вживатися з мусульманською традицією. У парламенті інтереси албанців представляє Партія демократичного процвітання албанців Македонії. В державному інформаційному просторі — кілька албаномовних телеканалів та постійних радіовисилань. Одначе саме серед албанського населення є неписьменні.І коли я вже заговорила про “четверту владу” в Македонії, то мушу сказати: це справді національні ЗМІ, національний інформаційний простір, відкритий для балканських сусідів, але такий, що послідовно обстоює державницькі інтереси. За п’ять днів перебування в Македонії у мене жодного разу не виникло “київського синдрому”: кирилиця, музика, пісня працюють на власну, а не сусідню державу.Якщо напишу, що Македонія — це письменники, то сподіваюся, що на мене не образяться інші прекрасні представники цього світлого, ясноокого, щирого і природно відкритого народу. “Духовний воїн” — це не лише одна з традиційних нагород, якою відзначають послідовних, жертовних особистостей, чиї творчість і просвітницька діяльність покладені на олтар вітчизни. Це сутнісна особливість “воїнства кирилиці”, що крізь віки пронесли вірність македонському ідентету і високій духовності власного народу. Я була щаслива познайомитися з Раде Сіляном — поетом, есеїстом, критиком, перекладачем, мудрим предсідником — головою Спілки письменників Македонії. Це він заснував і очолив книговидавництво “Матиця Македонська” в Скоп’є, чия книжкова продукція наповнила македонські книгарні й бібліотеки. Уже вдома, вчитуючись у поезії, есеї, критичні статті, я відкрила для себе його неповторний письменницький почерк.Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment