КРИХТА ДІДУСЕВОГО ХЛІБА

Людмила БОГДАНОВА,смт Куликівка Чернігівської обл.Рідного дідуся пам’ятаю за розповідями мами. З її слів, він був найвищим зростом у нашому селі Ковчин Куликівського району на Чернігівщині. Та ставний, вродливий. З кучерявим чубом і мужнім обличчям. Красень собою. Таким він і залишився назавжди в її уяві, в її очах, сповнених при цій згадці невимовної скорботи. А гірких споминів стільки, що як серцю й витримати. Лиховісного 33-го на руках батьків моєї мами було п’ятеро дітей. Те пухле, те виснажене, як скелетик. Чотирирічна Сашенька танула, як свічечка. Все рідше простягала ручку. Все тихіше благала, просила крихту хліба. Ворушило, сердешне, губами, доки й замовкло навіки. Невимовна скорбота ятрить душу моєї мами. Не відпускає її пережите. Пекучі спомини знов і знов навертаються гіркими сльозами. Багато що знести випало й мені на білому світі. Пощастило потроху вчитися. Стала фельдшером. Живу тим, що допомагаю людям. Мало не з того світу тепер повертаємо недужих. Від найстрашніших хвороб вирятовуємо. До яких тільки засобів не вдаємося. Унікальні апарати застосовуємо, яких тільки ліків не вишукуємо, скільки сил докладаємо. Тож ніяк не вкладається в мою свідомість те, що сталося 33-го. Як же так? Як прийняти, зрозуміти, що дитя — квіточка ясна, помирає лише через те, що батьки не можуть дати шматочка хліба? Якого ж поріддя катюга міг спричинити таке? Якими ж бузувірами мали бути правителі, щоб довести працелюбне українське селянство до крайнього зубожіння, до цілковитої безвиході? У нашому краї стільки безневинних душ загублено! Яким же палахкотливим мало бути тоді нічне небо над Україною! За народним повір’ям, кожна ж душечка сяє зірочкою в небі, доки людина жива. А як помре, то й зірка покотиться. Змигне вогняний слід — та й по всьому. Але ж пам’ять — невмируща, хоч би якою гіркою вона була. Їй же бути пересторогою для ненажерливих і захистом для мільйонів невтомних трударів. І як міркуєш над цим, то серце обливається кров’ю. До чого ж несправедливий білий світ! Лихо з лих стукає в груди нащадків незліченних жертв Голодомору. А то ж були мільйони працелюбів, здатних і готових, хоч би і задля себе, заради своїх родин, заради своїх дітей улюблених узятися за будь-яке діло, виконати будь-яку роботу, найтяжчу й найнебезпечнішу. Тільки ж не допускали їх до рятівної роботи за розпорядженнями сатанинського кодла організаторів Голодомору, натикалися на багнети “заградотрядів”. І як же у когось повертається язик заперечувати Голодомор як геноцид українського народу? Тільки нелюд, глухий та байдужий до пережитого згорьованим народом, готовий виправдовувати злочин над злочинами. Заперечення геноциду — блюзнірство, знущання з пам’яті про безневинно замучених. І не сотень тисяч, а мільйонів. Зі своєю болючою пам’яттю не можу вважати нелюдів Божими створіннями…Вважають, що фашистська Німеччина напала на Радянський Союз несподівано. Але мого дідуся призвали в армію як резервіста заздалегідь, у травні 1941-го. Себто трохи раніше, за місяць до того, як спалахнула кривава війна. Проводжала його дружина з дітьми далеко за село. Аж доки чоловік не наполіг, щоб поверталися. Коли прощався, мабуть, в його свідомості мимоволі зринула думка про ціну хліба. Відламав по шматочку від окрайця, що його взяв у дорогу, і вділив кожній дитині. — Я міцно тримала в жменьці цей батьків подаруночок до самого дому. Цього ніколи не забуду, — не раз повідувала нам мама. Відчуваю той шматочок на своїй долоні. А горло стискається, й дух перехоплює.Із фронту від діда прилетів підстреленим птахом один-єдиний лист. Забігаючи наперед, скажу, коли я вже навчалася в старших класах школи, то понад усе любила писати твори на вільну тему. Вчителька української мови й літератури пророкувала мені майбутнє філолога, журналіста. Однак не склалося. Долучилася до медицини. Але й захоплення ще зі шкільних літ художнім словом не відпускає. Дописую до районної, обласних газет. І само собою так виходить, що головна тональність — лірична. Публікую вірші, коротенькі оповідання. Не маю сумніву, що передалося від дідуся, від нього успадковано. Він мав поетичну натуру, хоч працював конюхом. І переконує в цьому його лист із вогняного пекла, з передової.“Маріє, — один-єдиний раз у житті написав дідусь дружині, моїй бабусі, — я лежу в безмежному полі, у високому житі й у синіх волошках, які нагадують мені про твої волошкові очі. Лежу, неначе в колисці твоїх очей. Бачу тебе і всіх дорогих моєму серцю дітей кожного дня і кожної хвилини. Бережи їх, давай пораду. Я обов’язково повернуся до рідної домівки, до свого села. Сорочку, у якій ти мене проводжала, змінив на військову гімнастерку. Ти не хвилюйся, що наді мною нависла чорна хмара ворожих літаків, заради вас я зневажаю всяку небезпеку і смерть, не боюся ворога, а значить, і смерті. Твій чоловік”.— Не оголосило його стражденне життя війну смерті. На тому полі бою не вижило його серденько, — так роками побивалася бабуся, хоч сама усе на щось сподівалася. У принесеному з військкомату голубому трикутнику стояло непевне: “…пропав безвісти”. Куди тільки не зверталася, писала пізніше й до московського архіву. Те саме: Клименко Федір Микитович пропав безвісти…Які тільки лиха не накривали наше село! Хто вижив 33-го, тих підмели на війну — фінську, Другу світову. Мало хто повернувся. Залишилися вдови і сироти. Після Перемоги моя бабуся ще років з двадцять усе ходила як не за село, то за ворота зустрічати свого судженого. — Піду, — було, каже, — гляну, може, Федя з війни йде.І так щодня. Бувало, й по двічі на день виходила. Її серце ніяк не хотіло змиритися з тим, що немає найдорожчого серед живих… Такий уже наш рід чутливий. А мені від нього — заповіт: написати історію села, в якому народилася. Що й роблю кожної вільної хвилини. Шукаю, вивчаю, розпитую. Нехай бережуть нащадки світлу пам’ять про батьків, дідів, прадідів…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment