УКРАЇНСЬКЕ РАДІО ВСЕ ЩЕ НА НУЛЬОВІЙ ПОЗНАЧЦІ

Леонтій ДАЦЕНКО, віце-президент НРКУНе називатиму окремі програми каналу Радіо “Культура” (УР-3), присвячені українській мові, де постійно порушують її правовий статус як державної. Таких передач ціла низка і всі вони абсолютно оригінальні за формою, різні, а тому й користуються надзвичайно великою популярністю у слухачів. І все ж коефіцієнт корисної дії таких передач, як і каналу Радіо “Культура” в цілому, на превеликий жаль, майже нульовий.Звернімо увагу, УР-3 доступна лише для десяти відсотків населення нашої країни. Держава, свідомо чи несвідомо, позбавила своїх громадян конституційного права на одержання інформації з державного інформаційного джерела!?Чи є ще десь таке, у якій європейській країні? Не було, немає і бути не може. Навіть у період економічних депресій чи спустошливих війн, таких як Друга світова війна, радіомовлення не згорталося, а, навпаки, розгорталося, адже було одним із найнадійніших та ефективних засобів зв’язку держави зі своїм народом. Зазначимо, що ні телебачення, ні Інтернет, ні інші найновіші технічні досягнення зв’язку не змогли і не зможуть обмежити сферу функціонування радіомовлення, яке діє в системі своїх координат і яке з переходом на цифрове мовлення, без сумніву, матиме новий імпульс для свого розвитку.Чому ж так трапилося, що УР-3, готуючи і видаючи до ефіру непересічні програми, стало недоступним для своїх споживачів? Чому вже тривалий час воно нагадує абсурдну картину — театральне дійство з опущеною завісою?Забігаючи наперед, скажу, що головна причина кризових явищ у системі державного радіомовлення, як і в теле-, кіно- та книговиробництві, окрім труднощів перехідного періоду, полягає у нашій споконвічній бездержавності, у відсутності досвіду дбати про національні інтереси і захищати їх. Пригадаймо, яким було, зокрема, УР за радянської влади. Звичайною провінційною структурою з подвійним підпорядкуванням: з одного боку Москві (всесоюзному, а насправді всеросійському радіо, бо радіомовлення Російської Федерації не існувало взагалі), з другого — місцевій владі в особі центрального комітету компартії України, де слухняно і невідмовно приймали і ретранслювали розпорядження з московського політичного центру. Принагідно відзначу, що тієї пори навіть самої назви Українське радіо в документах майже не вживали, бо це приховувало, як-не-як, а небажані національні ознаки. Доходило до смішного: щоб підвищити категорію будь-якому дикторові УР, потрібно було везти голос диктора, записаний на плівку, до Москви і лише там, на художній раді всеросійського радіо, виставляли оцінку дикторській майстерності, бо на Хрещатику, 26 не було кому довірити таку високу місію. Або ще й таке: найвищу нагороду радіомовної системи — значок “Відмінник радіомовлення” — теж можна було одержати лише в Москві. Ось так.Але не лише цим засвідчували периферійність УР. Воно, на жаль, не мало головного — єдиного програмного стержня, або, як тепер кажемо, окремого каналу. Передачі з Києва, яким відводили не більше 8 годин на добу (решту 11 годин становили передачі з Москви), і які розпорошували по всій сітці (розкладі передач) першої програми всеросійського радіо у різних часових поясах, губилися та нівелювалися там. Не меншою ознакою нашої провінційності на той час був і статус УР, згідно з яким його офіційно прирівнювали до Ленінградського обласного радіо.До державної незалежності України залишалося подати рукою. Але статус обласного радіо для УР був непорушним. А звідси і обсяги фінансування, і передавальні потужності, і матеріально-технічна база.Тим часом остаточно розвалювалася тоталітарна система, сходила з політичної арени керівна і спрямовуюча сила — компартія України. Нарешті, на мапі світу з’явилася незалежна Українська держава, а вітчизняний флагман радіомовлення залишався, як і колись, на периферії інтересів уже нових урядовців. Бо в них, вихованих радянською системою, не було ні досвіду, ні традицій, ні бажання творити гідне свого нового статусу державне УР. Нові-старі керманичі дивилися на нього очима вчорашніх управлінців, які часто-густо не  були професіоналами в сфері державного медійного будівництва. Інша категорія керівної ланки телерадіомовної системи також не подавала ознак активності щодо перебудови галузі, за винятком хіба що єдиного колишнього голови Держкомтелерадіо Зіновія Кулика, котрий зосереджував увагу на телебаченні. Адже ті, хто до останнього носили біля серця партквитки, хто невтомно організовував і видавав до ефіру гнівні листи “трудящих” проти націонал-демократів та рухівців, хто боровся з незалежністю, не могли бути державотворцями, лідерами перетворень, концептуальних моделювань нової національної радіомовної структури.Веду до того, що УР, як колись частина всеросійського радіо, так воно й понині залишилося своєрідним фрагментом, окремою складовою колись єдиного і неподільного цілого. Тобто, УР ніколи не було повноцінною державною структурою, якими були і є, до слова, всеросійське, польське, угорське чи, наприклад, румунське радіо.Іншими словами, на той час у телерадіомовній системі існував постколоніальний, давно сформований “занепад зони активного державницького мислення”. А тому навіть через 17 років Української незалежності УР залишилося там, де й було — на нульовій позначці. Як фінансували колись у межах приблизно 5 % від бюджету всеросійського радіо, так і залишилося на тому ж рівні. Не менше вражають й інші порівняння. Скажімо, бюджет УР останніми роками становить лише 5 % бюджету польського радіо, майже 5 % бюджету угорського радіо. І не повірите — 16 % бюджету радіо малесенької 5-мільйонної Словаччини. За таких умов будь-яка аналогічна структура не розвиватиметься, а руйнуватиметься. Не кажу вже й про таке: Російська державна радіомовна компанія (РДРК) “Голос Росії”, що виконує функції іншомовлення, готує передачі 32-ма мовами світу. Польське радіо — десятьма, а ми, як зависли на трьох — чотирьох мовах із мінімальним обсягом, так і залишаємося на них. Щоправда, передавальні потужності скоротили ледь не на 70 %.Особливо відчутних втрат УР зазнало після появи приватного сектору радіомовлення, який окупував верхній РМ-діапазон і відібрав в Українського радіо значну частину молодіжної аудиторії.На наших очах майже повністю зруйновано проводове мовлення, що було базовим для УР: із 16 мільйонів радіоточок, що нараховували у 1991 році, нині їх майже 5 мільйонів. До мінімуму скорочено передавальні потужності Концерну РРТ, що є вкрай застарілими і морально, і технічно. І нікому не вникає у справи надзвичайно важливої галузі!Досі я пропонував короткий екскурс у минуле, без чого тяжко буде зрозуміти ті проблеми, які постають. Мова про те, що у недалекій перспективі, як прогнозують учені, має відбутися справжній прорив нашої цивілізації до нового витка розвитку — інформаційного суспільства. А таке суспільство може формуватися лише там, де вже створено надійне соціально-інноваційне середовище і де успішно діє широко розгалужена радіомовна, телевізійна та Інтернет-мережі.Нині, як стверджують дослідники, людство вступило у першу фазу четвертої світової війни, театри воєнних дій якої проходитимуть не на території окремих держав, а в світовому чи національних інформаційних радіопросторах, звідки бомбардуватимуть не живу силу і техніку противника у класичному розумінні традиційної війни, а людську свідомість, її світоглядні засади, і, врешті, психологію.Інформаційний простір завжди був і залишатиметься у прямому зв’язку з інформаційною безпекою будь-якої країни. Саме про це і йшлося недавно на засіданні Ради національної безпеки і оборони України під головуванням Президента України Віктора Ющенка. Він, заявив, що найбільшу загрозу національній безпеці становить не що інше як інформаційна експансія іноземних держав. Через теле-, радіопрограми, Інтернет-видання та друковані ЗМІ в інформаційному просторі України безборонно ведуть справжні інформаційно-психологічні кампанії, що мають антидержавний характер. Найстрашніше те, що ми повністю втратили свій національний інформаційний простір, де нині правлять бал такі радіостанції як “Голос Росії” й інші, перенасичуючи ефір російсько-імперською ідеологією та культурою, експансія яких набула справді неймовірних масштабів.Найсумніше те, що згадана найреакційніша радіостанція РДРК правдами і неправдами зуміла “прописатися” на нашому державному каналі УР-3 (Канал духовного відродження Радіо “Культура”) і, уклавши відповідну угоду з НРКУ, вже впродовж тривалого часу щосуботи о 16.30 у передачі під назвою “Здравствуй, Украйна!” безкарно веде неприховану антиукраїнську пропаганду, фальсифікує нашу історію, дискредитує українську державність.Характерно те, що російські великодержавники домоглися в угоді своїх переваг, навіть у дрібницях: замість паритетних засад готувати обмінні передачі з Москви на Україну — українською, а з Києва на Москву — російською, насправді угодою передбачено готувати програми лише мовою “сусідньої словесності”. А підтекст тут один: “Мы Вам свою программу — на русском, Вы нам свою программу — тоже на русском. Мы вещаем на всех языках мира, но на Вашем — никогда! Для нас, русских, такого языка нет и не будет!”.Як відомо, РДРК “Голос Росії” (”Здравствуй, Украйна!”) працює на два фронти: з одного боку пропагує серед українських слухачів свою імперську ідеологію, з іншого — формує і підтримує в Україні 5-ту колону, яка нині має цілу мережу громадських організацій — російських товариств, об’єднань, центрів, фондів і т. д. Досвід засвідчує: з такими мережевими структурами нічого не може вдіяти ні держава, ні прогресивні громадські організації.Майже в кожній передачі РДРК переконує наших слухачів у тому, що розпад Союзу РСР — це трагедія всіх народів, які перебували у його складі, і що сучасний шлях розвитку колишніх союзних республік, а нині незалежних держав, історично хибний і тупиковий.Успішним провідником такої політики, майстром своєї справи зарекомендувала себе постійна ведуча передачі “Здравствуй, Украйна!” Тетяна Пономарьова. Ось один із фрагментів її передачі. Цитую дослівно:ПОНОМАРЬОВА: “Мой адрес не дом и не улица — мой адрес Советский Союз”. Миллионы людей распевали эти строки в 70-х и 80-х годах прошлого столетия, свято веря в то, что так оно и есть. Многие продолжают и сегодня ассоциировать территорию СНГ с бьівшей большой Родиной и они не далеки от истины. Ностальгия по нашему общему дому ни на минуту не оставляет заслуженную артистку России Любовь Приемину.ПРИЬОМИНА: Скажу, что я там со многими разговаривала… И, что там говорить, особенно тяжело в Украине русским людям”.ПОНОМАРЬОВА: Действительно, Украйна и Россия настолько родные и близкие государства, что вот зта граница, хотя она и прозрачная, тем не менее она кроме раздражения, по-моєму, ни у кого ничего другого не вызывает.Або ще: ПОНОМАРЬОВА: Век 20-й разделил Россию (звернімо увагу — не Радянський Союз, а саме Росію) и разбросал миллионы россиян.О том, как поддерживаются связи с российской диаспорой Украины рассказывает наш гость — директор Московского дома соотечественников Юрий Каплун.КАПЛУН: Наши соотечественники не забыты. Россия помнит, знает, и Москва как была, так и остается собирательницей не только земли, но и соотечественников.Мотивація матеріалу цілком прозора. Оскільки Росія розкололася на окремі частини, зібрати їх в єдине ціле — першочергове завдання і російської держави, і “Дома соотечественников”. Гадаю, цього досить, щоб зробити беззастережний висновок: програма “Голос Росії” (”Здравствуй, Украйна!”) вкрай тенденційна і заполітизована, а тому не має права звучати на українському державному каналі Радіо “Культура”.Слухачі в листах і телефонних зверненнях роблять правильний висновок: увітчизняному радіопросторі, де звучать такі україномовні передачі як ”Міжнародне Канадське радіо”, “Німецька хвиля”, “Радіо “Свобода” і особливо Бі-Бі-Сі, сприймаються як суто проукраїнські, хоч і мовлять в інтересах своїх держав. “Голос Росії” ж випадає з цього ряду як єдина в світовому інформаційному просторі агресивна антиукраїнська радіостанція.Скажу відверто: якусь мить вагався, чи варто говорити про “діяльність” “Голосу Росії” на УР-3. Адже це начебто внутрішня справа керівництва НРКУ і виносити сміття з хати — не кращий спосіб боротися зі злом. Проте, на моє глибоке переконання, це не хатнє сміття. Замовчувати ту шкоду, яку завдають національним інтересам нашої держави, мабуть, було б гірше. І якщо попередні мої спроби якось вплинути на ситуацію не досягли мети, змушений говорити публічно.Крім того, хотілося б ще раз наголосити: наведені фрагменти з “Голосу Росії” є ще однією яскравою ілюстрацією того, що російська імперія, на відміну від постколоніальної України, і після свого часткового розпаду, все ще має силу впливати на колишніх своїх сателітів, оскільки одержала  в спадок потужний кадровий потенціал великодержавників, у сфері ведення інформаційних та психологічних війн. В даному випадку не НРКУ, а РДРК зініціювала і накинула нам угоду про “зміцнення традиційної дружби між двома державами”, накинула як аркан і довела справу до кінця. Дехто пропонує звернутися до них і вказати на їхні елементарні порушення норм журналістської етики й професійної порядності. Але чи не принизливо це для нас? І чи вдасться змінити в такий спосіб імперський світогляд працівників РДРК на демократичний? Тобто, чи не буде подібним це до казки про дружбу вовка та ягняти? Гадаю, вихід тут єдиний — невідкладно розірвати угоду.Не зайвим було б на шпальтах газети “Слово “Просвіти” почати дискусію, зокрема, про доцільність чи недоцільність виходу в ефір на каналі Радіо “Культура” такої радіостанції як “Голос Росії”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment