Якось сів на березі Мурашки, задивився в її каламутну воду, й зненацька пригадалося Шевченкове: “Доборолась Україна до самого краю…” Живемо в теократичному суспільстві, як і жили. Ні, не так, як в Ірані. Там і нині майже все за написаним. Не так за написаним, як за прочитаним. І ніхто з іранських поетів не виспівує на всі голоси про високу християнську чи магометанську духовність, що має об’єднати країну. Таких поетів або нема, або вони мешкають десь в Європі чи Америці. Прості іракці живуть за законом, який прочитали аятоли, що з’явилися після Пророка. Як правив мула там й судив тисячу років тому, так і править досі й судить, хоч президента щоразу обирають — уже не шах. Ні, не в Ірані живемо, не в давньому Ізраїлі, коли рабини судили Христа, — в Україні. У нас усе справедливо, все за Конституцією: церква сама по собі, держава сама собі. А найвище за всіх — найсправедливіші у світі щорічні вибори, що ніяк не можуть відділити праведне від грішного.
Кому ж із всюдисущого начальства нині потрібна щорічна всенародна люстрація? Хоч насправді все діється, як і раніше діялося, “по поняттям”. Згідно з рангами, кланами і знайомствами живуть люди. Не дивуюся, що під перші сталінські репресії (теж люстрація) у моєму селі ще 1928 року першочергово втрапили батюшка, дяк і писар — вислали їх більшовички аж у Сибір майже за нізащо, за дрібничку — за сховане від влади церковне золото. А чому дивуватися, коли нужденні й струджені неписьменні мої односельці називали цих грамотіїв глитаями і мироїдами? А таки правда, що повертає на кола свої тьма тьмуща. Чи суєта суєт?Нині всі письменні. Сидять у височезних кабінетах, як і сиділи. І ті самі, що сиділи ще до незалежності, або їхні діти. І після помаранчевої революції сидять ті самі. Ні, не бандити в тюрмах. На посадах. Якщо й розміняли хлопа на хлопа, то хлоп не змінився. Навпаки, хлоп до крісла прийшов хоч і новий, але ще залежніший: нічого свого в головах не мають, все дужче на начальство поглядають, щоб у кріслі м’яко всидіти. І все роблять так, як начальство — мавпують його слова й дії. Президент тільки-но збереться самотужки деревце посадити, а хлоп чи дівка з його оточення вже тутечки, як грім після блискавки, з лопатою навкруг вештаються, підсобляють. Допомагають столицю озеленювати. І в селі, і в районі так діється. І все це священнодійство з кущами калини так нагадує мені наш колишній колгосп імені Куйбишева, що аж у голові паморочиться. Наче знову в наше “світле” минуле втрапляєш, де голова села за голову колгоспу тримається, а голова колгоспу на партійного секретаря киває. А партійний секретар разом з усією бухгалтерією у ленінський суботник ялини під колгоспною конторою висаджують. Я неписьменним був донедавна. Майже не вмів читати. Батько не вчив. Сільська школа. Автошкола. Армія. Довгі роки шоферував у районному ДЕУ, на бітумовозі їздив — щоденний несусвітній сморід, але дороги широкі робив, рівні. Власна сім’я. Діти маленькі. Ніколи до книжок. Уже у Португалії — десь 2000 року, коли виїхав від містечкового безробіття за кордон на заробітки, теж шоферувати, вперше прочитав Кобзаря. І 2004 року, коли втрапив в автомобільну аварію, в лікарні, лежав і вичитував: “Усі на сім світі — і царята, і старчата — Адамові діти”. Прочитав, порівняв Тараса із собою, своїм життям, і так сумно мені стало. Раб рабом, як і я, з глинобитної хати, але вибився в люди. І мені наче посвітліло. І подумалося, що і я цю бідність здужаю, розбагатію в Португалії й повернуся додому, а там побудую у своєму селі чи в місті малесеньку крамничку — піца, кава, морозиво, телевізор, бібліотечка на обмін чи книгарня для людей дорослих, розумних, непитущих. Європу в селі творитиму. Євро—2012. Сам продукти возитиму, а дружина піцу випікатиме. Не пропадемо в рідному селі. Хіба це не світло — такі роздуми й надії? А тут помаранчева революція. І колір, і надії на зміни захопили мене вкрай, що аж підговорив земляків своїх португальських збирати зароблені гроші на київський майдан. І збирали, і перераховували, хто скільки міг. І чималі суми збирали — самі поїхати не могли, далеко, дорого, а за Україну вболівали.А тут до Португалії почало навідуватися нове українське начальство. І новий Президент приїдуть, і найвищий голова з Ради, і найвищий міністр. І всі наобіцяють золоті гори заробітчанам і пільги, коли повернемося додому, коли вкладатимемо свої заробітки в Україну. І що вулицю нову відкриють нам, назвуть Українською —десь у Порто чи Лісабоні. Тоді подумав, щось тут не так, якщо вулицю Українську в Португалії відкривають, а в селі була Леніна і Куйбишева. Жодного місцевого топоніму. А мешкаю я в селі Слобода-Шаргородська на Золотій горі — так місцеві вулицю називають. І хочеться мені додому, до глинобитної хати, що аж серце щемить… Торік улітку нарешті повернувся додому й бачу, що місцевий люд до Португалію не їздив, а всю центральну містечкову вулицю обліпив магазинчиками, як ластівка гніздечко своє болотом ліпить. Магазин у магазин — ні пройти, ні проїхати спокійно. Не вулиця, а базар. От і думаю: “Чи не приліпитися й мені до них?” І подався до міської ради. А там голова міста кажуть мені: “Пишіть заяву й приходьте на сесію, коли повідомимо”. Я написав і поїхав до Португалії по лікарняні й компенсації за виробничу травму, бо сесія мала бути аж через три місяці. Повернувся, а голова знову кажуть, що землю, яку обіцяли надати в оренду під магазин, розподілятимуть на аукціоні. Добрі люди підказують, що на тому аукціоні дехто з районного начальства в претендентах, і депутати серед них є, і не подужаю цей аукціон. А мені б лиш в оренду якийсь клапоть, як кажуть, під малу архітектурну форму. Але послухав людей і вступився з міста. Пішов у рідне село. Слобода — не Шаргород, але й тут магазинчиків уже набудували люди. А стару школу, ще панську садибу з широченними міцнющими мурами, яка прослужила б ще років зо двісті, зруйнували: будують високу п’ятиголову церкву — ближче до батюшчиної хати. Рік завершувався, й каже мені сільський голова: “Всі будують, і ти пиши заяву на оренду земельної ділянки. Реєструйся підприємцем. А ми приймемо рішення й виділимо тобі майданчик під магазин на перехресті, біля цвинтаря, на в’їзді з боку Івашковець. Зробиш біля магазину зупинку для міського автобуса, лавочки поставиш, квіточки посадиш, криницю викопаєш”. Я зрадів і згодився. Наче переміг. Заметушився, зареєструвався. Видали мені в сільській раді рішення, які потрібно зібрати документи. Побігав я з тим рішенням по всіх інстанціях. Усі погодили. Проект малої архітектурної форми зробили. Гарнесенький — відповідно до всіх погоджень й приписів. Уже й машину каменю вивіз, бо була нагода. Аж тут мені сільський голова й кажуть: “ Стій, Вікторе, не поспішай. Приходь на сесію, розглянемо твою справу”. Пішов я на ту сесію, і все вислухав від тих самих депутатів, що ще недавно виділяли мені землю в оренду… А тепер: “Магазин біля кладовища, п’яниці, вибачте, спокій порушуватимуть”. А найважливіше — сусідові заважає, бо він не звичайний сусід, а новий голова серед всіх пайовиків села. І ще: “Наш батюшка проти!”” На цьому все, край моєму підприємству. Пояснював, що не торгуватиму й пивом, а рішення про будівництво призупинили на три місяці — до обговорення проекту на наступній сесії. А я, коли заспокоївся, подумав: “От якби ти був справжнім головою, тобою батюшка не керували б”. Доведеться повертатися до Португалії. Вивчу португальську, щоб в оригіналі Пауло Коельйо “На березі річки Петра сіла я й заплакала” прочитати, бо нічого мені вдома робити — майже все продано й перепродано. І на цьому був би справжній кінець. Але 4 липня 2008 року присилає до мене сільський голова посильну: “Приїжджай, Вікторе, терміново, до голови села, бо вас обох викликає голова Шаргородської райдержадміністрації.” Їдемо разом із головою села до голови райдержадміністрації. Годину сидимо в приймальні: Олег Іванович зайняті. Аж потім нас покликали. Закликали й районного архітектора. Голова села доповів усе, як було. Майже моїми словами — я ж мовчу. Розповів, що ніхто, крім сусіда, не протестує, що всіх норм дотримано, погоджено з усіма, земля сільської ради. Уже й батюшка згодився. Що ні розп’яттю, ні кладовищу, ні межам, ні дорозі, ні пішоходам не заважає, а навпаки, допомагає й прикрашає село цей об’єкт. “Заждіть за дверима, — каже голова Шаргородської райдержадміністрації, — з батюшкою побалакаю.” Ми вийшли. Минуло хвилин з п’ять. Нас кличуть, і чуємо з порога: “Батюшка проти!”Тут я не втримався й питаю: “Поясніть, у чому моя вина? Що я порушив? Чому мене викликали? Я довгий час батракував в еміграції. Наш Президент говорив нам, щоб ми поверталися додому, вкладали свої гроші в Україні. То що ж я поганого зробив, що послухався Президента і повернувся додому”. Вкладаю свої гроші в своє село. То, може, це не наш Президент казав, що нам в Україні буде зелене світло?” І тут габаритний голова Шаргородської райдержадміністрації зненацька прудко скочив із крісла, перебиваючи мене, аж стіл здригнувся, і сказав: “А я не проти”.Ось тут був би кінець історії, але у неї є ще і продовження. 9 липня 2008 року знову присилає до мене сільський голова посильну, а та каже: “Приїжджай, Вікторе, до голови села”. А там він мені листи подає. В одному районний прокурор пише голові села листа, що забороняє моє будівництво. А в другому сам сільський голова тимчасово припиняє моє будівництво.Усе — забираюся до Португалії.Скоро, кажуть люди, збудують місцеві католики ще чотирнадцять каплиць, присвячених ході Христа на Голгофу. Буде тоді не Шаргород, а малесенький Єрусалим — на заздрість усім, хто передчасно виїхав. А коли євреї, що втекли з цього міста в Ізраїль, Америку й Росію, повернуться і збудують дорогу до драбини праотця Якова десь у Соснівці чи під соснами з акації, як Мойсей заповів. Тоді всіх українців об’єднає висока духовність. А ще, як вручить наш Президент усім колишнім комуністам й комсомольцям, нинішнім багатостраждальним перебіжчикам із партії в партію, новісінькі партійні квитки від якогось там нового Єдиного Центру, звичайно, якщо його батюшка з матушкою не будуть проти, то вручить разом із позолоченими годинниками й наганами. І непереливки буде тому, хто в райцентрі на пам’ятник Леніну посягав.А живемо в теократичному суспільстві. Думається: “ Чиє ж це місто, чиє село, чиї поля, чиї люди? Невже знову якогось Калитки?” І чується, майже як в лісабонському “Кіровограді” Дмитра Павличка: Гей! Шаргород! Чиє ти місто? –На вільній паші, на ріллі хохли, поляки й москаліскули із каменя собі тяжке намисто. Гей! Слобода! Чиє село?Рабом неначе спорудилось.В свободі наче не родилось.На волі наче й не жило.Все, що бачу — не моє і не людське. Боже. Сам із себе сотворив усе видиме й невидиме. І Калитка з собою до ями не забере, і батюшка своїм дітям не залишить. А в Лісабоні краще: і середовище, і люди, і робота, і суди, і соціальні гарантії. І ріллі нема такої багатющої, а живуть. Може, й тому, що такої ріллі нема, живуть. Їду до своєї лісабонської амбасади, вулицею Українською прогуляюся.
Гуменюк Віктор МиколайовичЗаписав Олександр КОВТУН
