«У ГЛИБИНІ ВІКОВОЇ АЛЕЇ»

Валентина ДАВИДЕНКОМожна ще знайти місця, де живий духовний простір, виплеканий минулими поколіннями, є порятунком від деградації й шляхом у майбутнє для сучасного українства. Ці оази духовності втілені в чарівний образ Качанівського ландшафтного парку, але можуть мати й зовсім непрезентабельний вигляд — старий будинок із облупленими стінами в Прилуках колись також приймав Тараса Шевченка, як і Качанівський палац. Тож для мене й уславлений меценат Василь Васильович Тарновський, який у ХІХ сторіччі активно допомагав місцевій “Просвіті” і одягав вишиванку на прийомах у Санкт-Петербурзі, і сучасний учитель історії з Прилук Анатолій Григорович Риженко, сухорлявий, немолодий, своєю щирістю щемко нагадав освітянське покоління моїх батьків — це постаті однієї ієрархії. Анатолій Григорович і показав нам той старий недоглянутий будинок, бо вже кілька років займається пошуком нових історичних свідчень про перебування Тараса Шевченка у Прилуках. Заради цієї ж мети здійснили мандрівку до Чернігівської області й журналісти “Слова Просвіти”. Редакція продовжує творчий проект, який передбачає описати сучасну географію Шевченкових пам’яток в Україні. Розпочинали ми його з Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” на Черкащині. Враження від нинішньої подорожі Чернігівщиною опублікуємо у наступному числі “Слова Просвіти”. Два яскравих твори Шевченка — художника і письменника оприлюднюють цей край у його біографії. Це полотно “Катерина” і повість “Музикант”. Тарас Шевченко був знайомий з усіма Тарновськими, починаючи з найстаршого Григорія Степановича, той купив у молодого художника “Катерину”. Ця картина започаткувала знамениту Шевченківську колекцію Тарновських. У цій родині існував культ Кобзаря. Василь Васильович Тарновський особисто зустрічав його під час останніх відвідин у 1859 році. Тоді в Качанівському альбомі з’явився запис — автограф великого поета. Тарновський постійно надавав кошти на утримання могили Тараса Шевченка, був автором барельєфа на його пам’ятнику. Він хотів, щоб прах Кобзаря було поховано саме в Качанівці. Одна з галявин, оточена деревами, які й складають той віночок-меморіум, виділяючись темнішим забарвленням крони, якщо дивитися з літака, таким був задум створити пантеон визначних українських постатей засобами ландшафтного дизайну. Та головним пам’ятником Кобзарю стала унікальна колекція Тарновських. Листи і твори Шевченка, щоденник, списки творів “Кобзаря”, дослідження, власне його й ті, що стосуються його імені, малюнки, гравюри на сюжети його творів. А ще “погруддя Кобзаря, маски, численні зображення олійними фарбами та іншими засобами, особисті речі, багатюща колекція художніх творів Тараса Шеченка, мальованих до заслання, і під час заслання, і після нього…”. Переповідаю це за описом Степана Уманця, який побував у Чернігівському музеї 1910 року, адже за відомим заповітом Тарновського “…колекцію мою малоросійських старожитностей…а також зібрання речей, паперів, книжок та всього, що стосується пам’яті поета Шевченка, я заповідаю у власність Чернігівському Губернському земству, без права відчуження і переміщення їх з міста Чернігова, з тим, щоб музей називався моїм ім’ям”.Качанівка зберегла романтичний образ, створений ще в минулу епоху і навіть своєрідний монокль, через який можна розглядати могутню енергетику тогочасної природи. Це величезна кругла галявина, де колись ріс незвичайний дуб з кількома стовбурами: за переказами, під ним відпочивав Шевченко. Яку могутню кореневу систему і грандіозну крону мало це кількасотрічне дерево, свідчить нинішній повітряний простір, незаповнений лісом — ота міжчасова лінза. Адже скільки потому не садили на цьому місці молоді дубки, вони не ростуть, бракує земних соків, і довколишні дерева ніяк не можуть заповнити своїми кронами небесний купол, де колись царювала крона одного лише Шевченкового дуба. Чи поширюється цей закон на людей? Наш час заповнений величними пам’ятниками і здрібнілими героями. “Духовна криза, яка спіткала наше суспільство, позбавила нас пейзажного мислення, ми зігнулись під гнітом соціального утилітаризму, який формує бездуховність і жорстокість.” Ці записи залишила мені на пам’ять незвичайно осяйна людина — професійний архітектор ландшафту із Санкт-Петербурга Анна Олехно. У 1995-му ми познайомилися в Качанівці, коли наша знімальна група від студії ICTV працювала над фільмом про цей унікальний заповідник. Анна Вікторівна була нашим гідом і тим диригентом, хто озвучив для непосвячених пейзажну партитуру Качанівки. “У ландшафтної архітектури складні духовні функції, вона відображає відносини між Природою і людиною, між особистістю і суспільством. Культ емоції домінував у культурі ХVIII—XIX століття. Парки стали об’єктом відкритого емоційного переживання через відчуття їхньої краси, заснованої на єдності філософських і естетичних принципів. І нині Парк несе заряд нашої минулої культури, духовний потенціал, паркові композиції програмують думки, емоції, почуття. Це — просторовий спектакль, який осягаєш через рух. Качанівсь-кий парк — Національний Образ Природи”. Ці рядки написала російський ландшафтний архітектор, котра довгі роки боролася за збереження і відновлення унікального природного середовища. Вона знала історію розквіту і розграбування Качанівки, коли паркову скульптуру італійських майстрів у 20-і роки минулого сторіччя розбивала “пролетарська молодь”, а в найближчих селах і до наших часів знаходили безцінні раритети з колекції Тарновських. Та бачила вона, як і в часи вже незалежної України гинули рідкісні дерева від сокири браконьєрів і свої “Вересневі тези” закінчувала словами: “Років через 50 люди, може, й не знатимуть, як виглядав цей маєток. Майбутнє натсає. Треба поспішати захистити, зберегти…Тому я повертаюся в Качанівку. Всупереч усьому…”. Романтикою відчуттів, які подарувала нам тоді Качанівка, перейнятий і наш телевізійний фільм. І мені хотілося нинішню статтю завершити схоже — про дуб, схожий на Шевченковий, на кострубатому гіллі якого я пов’язала прозорий шарф і телеоператор Михайло Лєбедєв через нього зняв пейзаж, бо в історії Качанівської садиби були романтичні драми з високими почуттями і дуелянтами. Про пізнього осіннього метелика в альтанці Глинки (коли я потім побувала на батьківщині Шопена, де туристи слухають його фортепіанні етюди з вікон батьківського будинку, подумала, що записи музики з “Руслана і Людмили”, як і романси, створені в Качанівці, могли б слухати наші екскурсанти). Місця, де змішано подих кількох епох. Він бентежить вразливих……Коли наша виїздна редакція “Слова Просвіти” поверталася з Качанівки — (значний відтинок дороги до заповідника так само невпорядкований, як і 13 років тому), ми зустріли, під’їжджаючи до столиці, численну кавалькаду дорогих авто. Була п’ятниця і до власних маєтків поспішали сучасні герої. Там також облаштовують скульптурою парки, а в домашніх галереях опиняються рідкісні полотна з державних музеїв. Колись Василь Васильович Тарновський змушений був продати Качанівку, щоб зберегти безцінну колекцію старожитностей. Позбувся маєтку, і подарував колекцію з Шевченкіаною Чернігівському Губернському земству. Хто із нинішніх дорівняється цій постаті? На місці Шевченкового дуба давно вже нічого не росте, ніяке дерево не перевершить його крону. У людей інакше. Могутню осяйну енергетику совісті мають прості і зовні непоказні: сухорлявий учитель із Прилук, тоненька шляхетна Анна Олехно, яка не пережила розорення Качанівки і повернулася до Санкт-Петербурга. Але залишила нам свої “Тези…” про романтичний пейзажний парк, який втілив поетичні ідеали дев’ятнадцятого сторіччя. Мені вона подарувала ручку — гусячу пір’їну. Це спонукає бути відповідним до місця, епохи і моральних заповітів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment