ГАЛИЦЬКИЙ ДЕГРАДАНС У ГУМАНІТАРНІЙ ЦАРИНІ

Ірина ФАРІОНЯкий був сенс апелювати до колишнього міністра освіти й науки Ніколаєнка чи віце-прем’єра з гуманітарних питань Табачника? Тоді окремі й сукупні галицькі демо-ліберальні виважено-розважливі, розсудливі і „стратегічно” мудрі діячі потрясали заявами-зверненнями, аби усунути цих помилок природи з посад. Водночас відсортована львівська інтелігенція піснями, віршами, картинами та квітами вітала яйцеповерженого Януковича — від такого лакейства вивернуло щонайменше півкраїни. Про регіональну вотчину не йдеться: більшість із них зупинилася в просторі й часі — на це немає жодної ради, крім як виплекати батогом і медяником (себто жорстким обов’язком і обмеженим правом) нове покоління сходу і півдня України.Настали часи неповносправної кааліції, якій для продуктивних дій хіба п’ятого колеса до воза не вистачає. Годі теревенити про їхній олігархічний статус. Безідейні завжди намагаються високими ідеями приховати ницість своїх прагматичних потреб. Отож, одне із завдань — віднайти гуманітарну ширму, за якою все по-старому, а то і гірше тектиме каламутною совковою колоніяльною рікою. І найліпший, як з’ясувалося, матеріал для такої ширми — галичани: віце-прем’єр з гуманітарних питань, міністр освіти і науки, міністр культури і туризму — Васюник, Вакарчук, Вовкун — себто три галицьких ВВВ. Перший, наче страус, заглибився в посаду так, що його ніхто, хіба, крім Президента, і виявити не може. Бо де ж перебував цей посадовець, коли Єкатєрінє Второй пам’ятники в Одесі та Севастополі воздвигнули та ще й постамент фальсифікаторові виборів-2004 Ківалову звели; може, бодай по-страусячому звомпив, коли здеградовані донецько-луганські лєвчєнкі вивергали мовно-шовіністичну гарячку; чи, може, відвоював хоч клапоть втраченого інформпростору, що зомбує українців не лише на двоязичіє, а перетворює їх у біомасу попсових споживачів? Звичайно, потуги міністерства культури і туризму про обов’язковість перекладу та дублювання фільмів державною мовою на цьому тлі назвати можна подвигом. ВО “Свобода”, з ініціятиви відомого спортового журналіста Андрія Мірошниченка, виявила своїм багатотисячним Маршем українського глядача якнайпалкішу підтримку такого гідного чину міністерства. Отож, не всі галичани, як казав великий В. Стефаник, змнєкли.Однак спинюся на найнебезпечнішому галицькому типі, який, у принципі, є сфокусованим образом збанкрутілої політсили — „Наша Україна”, від якої вже й сам Президент відхрестився. Основна ідеологема цих політичних аутсайдерів — зі всіма жити дружно (хіба, крім ВО “Свободи”), себто тупий демо-лібералізм, який значний прошарок галичан видає за виваженість, мудрість і майже, як у Януковича, стабільність, спокій і злагоду. А ще — смішне і містично-сакральне — схід і захід разом, — начебто треба наголошувати на природній спільності голови та шиї… Це їх і розчавило: “Хто з всіми добрим хоче буть, / Той швидко втратить добру путь”, — мав рацію великий галичанин Іван Франко. Бандитів таки треба було посадити у тюрми — тоді й закон був би для всіх. А так бандити у парламенті — а „Наша Україна” поза виборцями у серці України — Києві. Усе логічно і справедливо. Дзеркалом такої роздвоєної політики у святая святих мовній царині стали дії теперішнього міністерства освіти. Моя епістолярна одісея як депутата Львівської обласної ради і заступника голови комісії з питань освіти й науки з цією установою розпочалася відтоді, як ще за міністра Ніколаєнка було дозволено вступне тестування до вишів мовами національних меншин, хоч, зрозуміло, що суть то в одній-єдиній постімперській меншині — російській. Тоді Львівська обласна рада одностайно підтримала мою апеляцію до Генеральної прокуратури, аби припинити наругу над 10 статтею Конституції України про державність української мови — єдиної перепустки до вишу. Однак коли довелося на сесії робити таке саме звернення до Генпрокуратури щодо дій нового міністра І. Вакарчука (з огляду на його Указ від 21 січня 2008 року № 33, де в пункті 7.2. зазначено: “Для учасників зовнішнього незалежного оцінювання, які здобували середню освіту мовами національних меншин, за їхнім бажанням [для чого їм Конституція — вони мають власне бажання!!! — Авт.] у перехідний період (у 2008—2009 рр.) [так ніби громада отупіла й не розуміє, що тоді ні цього міністра, ні цього уряду вже не буде] тести перекладають відповідною мовою (за винятком тесту з української мови та літератури [за логікою рабів і це треба перекласти. — Авт. !!!]”, його однопартійці патетично закликали з трибуни облради до „виваженості і мудрості” (так у них називають політично доцільне нехтування засадничою статтею Конституції) і не проголосували за звернення до Генпрокуратури. Натомість ВО “Свобода” на апеляції до Президента України і до Генпрокуратури отримала відповідь від директора Українського центру оцінювання якости освіти пана І. Лікарчука: “На виконання статті 10 Конституції України тести для проведення зовнішнього незалежного оцінювання випускників загальноосвітніх навчальних закладів укладаються державною мовою. У цій же статті Конституції України задекларовано також вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Тому було прийнято рішення про переклад [цікаво, чиїм коштом? — Авт.] тестів мовами національних меншин, якими здійснюється навчання в загальноосвітніх навчальних закладах України. 2008 рік — це перший рік запровадження обов’язкового зовнішнього оцінювання для бажаючих [замість охочих — Авт.] вступити до вищих навчальних закладів України. Переклад тестів буде здійснюватися лише в перехідний період, тобто впродовж 2008—2009 років”. Ця розлога цитата — не просто типовий зразок роздвоєного мислення чиновників, але й суперечність у головній тезі. Яка тоді логічна потреба перехідного періоду, якщо право тестуватися мовами нацменшин, за логікою чиновника, виписане в цитованому другому реченні 10 статті Конституції? Так потрапляють у логічну пастку люди, що заблукали у власних переконаннях і світоглядових цінностях — і найважливіше у чинних законах. Їм би варто було звернутися до спадщини наших предків, які ще в передмові до Литовського Cтатуту ХVI сторіччя (тодішньої Конституції) цитували Цицерона: “Ми є невільниками закону задля того, аби свободою користуватися могли”. Нагадаю Закон “Про мови…” (ст. 28): „…в усіх групах з російською мовою навчання та неукраїномовних навчальних закладах, незалежно від їхнього відомчого підпорядкування, забезпечується вивчення української мови”. Це означає, що кожен випускник середнього навчального закладу зобов’язаний належно володіти державною мовою. А ті, що її не вивчили, не можуть бути студентами щонайменше з двох причин: а) вони або розумово відсталі; б) або політично упереджені. Як наслідок таких амбівалентних дій галузевого міністерства і бездіяльності Генпрокуратури на Заході України лише у Львові виявилося 82 охочих протестуватися російською мовою з математики, з історії України — 22, зі всесвітньої історії — 1; були такі й на Тернопільщині — 11 — з математики, 4 — з географії, 7 — з історії України, 4 — зі всесвітньої історії, біології, основ правознавства, 3 — з основ економіки, 2 — з хімії. На Франківщині понад двомстам вступникам надано можливість тестуватися угорською та румунською мовами. Цікаво, чи вступили б українці до московських, угорських і румунських вишів, тестуючись українською мовою? Чи не тому з цією гнило-ліберальною, псевдодемократичною владою і відгодованим регіональним спрутом ми щонайменше чотири роки вступаємо у чергову пастку?Не секрет, що найвищі державні інституції — це, за незначними винятками, увінчання глупоти нижчих чи підлеглих інституцій. На жаль, моя депутатська практика не спростувала цієї тези, про що йтиметься вже у другій сюжетній лінії моєї освітянської одісеї, що зійшлася в одній кульмінаційній точці з позицією міністерства освіти. Безпрецедентне рішення методичної ради Національного університету “Львівська політехніка” скоротити курси гуманітарних наук — історії України, культури, філософії, ділової української мови, політології, соціології — навпіл, зоставивши всього лиш 16 годин (інакше — два робочих дні на довгі 4—5 років навчання), спонукало мене написати відкритого листа міністрові освіти. Убивчу ціну виставила методична рада Львівської політехніки гарантові національно-духового розвитку — державній мові та ідеологічним дисциплінам. На це рішення не вплинула заява-протест завідувачів кафедр Інституту гуманітарних і соціяльних наук та одноголосне звернення депутатів обласної ради до ректорів Львова та Львівської области, аби Політехніка припинила дискредитувати звання національного університету. Таке рішення грубо порушує права студентів отримувати повноцінну освіту, яка є університетською саме тому, що випускник вузько спрямованого закладу отримує базові знання із засадничих гуманітарних дисциплін ціннісного і свідоглядового спрямування. Таке рішення є насильним і брутальним відлученням молодих людей від грандіозних світових ідейних набутків, які можливо почерпнути передусім із до кореня обрізаних дисциплін.Особливе місце у цьому переліку посідають курси „ділової української мови” та “української мови професійного спілкування”, які так мало спільні зі шкільною програмою, як вища математика з математикою у школі. У країні склалася загрозлива ситуація не лише з національно-мовною ідентичністю у певних областях країни, але й з культурою мовлення. Мову перетворено у брудне (суржикове) маніпуляційне знаряддя, із неї вимито основний духово-національний і креативно-державницький сенс. Це свідчить про нагальну потребу збільшити ці курси щонайменше удвічі. Відповідь заступника міністра В. Шинкарука вразила багатослівною прелюдією про те, як у згаданому виші “докладають зусилля для збереження кадрового потенціалу фундаментальних та мовно-гуманітарних кафедр” [себто звільняючи викладачів через скорочення годин. — Авт.] і ані найменшою згадкою про такий предмет як “ділова українська мова” чи “українська мова професійного спілкування”. Направду, собака собаці хвоста не одкусить, а мужні народжуються від мужніх… І лише завершальне речення стало квінтесенцією проблеми: „Водночас, [з якоїсь рації чиновник там поставив кому: даються взнаки обрізані години вивчення української мови і в його часи] Міністерство освіти і науки не підтримує дії керівництва університету щодо скорочення гуманітарної підготовки бакалаврів, про що зауважено ректору [замість ректорові — бо це ж істота, а мо’, ні?] університету”. У цьому вся безпорадність і безвладність влади — “зауважено!” Не зупинено безпрецедентного нищення засад університетської освіти; не ухвалено відповідних галузевих стандартів із адекватним гуманітарним складником, у якому державна мова має відігравати провідне значення; не видано указу про розширене і поглиблене вивчення державної мови у всіх вишах як гаранта утвердження української державности та української освіти… І навіть більше. Після цього міністерського “зауважено!” 10 червня на прес-конференції ректор згаданого вишу Ю. Бобало з властивою риторичною майстерністю заявив: “…кількість годин на викладання гуманітарних предметів скоротили, щоб не випускати „бакалаврів-інвалідів”. Сліпці ведуть сліпців. Інваліди духу стали головною загрозою для країни в цілому, і зокрема, її майбутнього — студентів.Який був сенс до них апелювати? Аби правда про кожного була на поверхні. Це обов’язково робитиме нас вільними і зовсім не такими, як вони.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment