900-РІЧЧЯ МИХАЙЛІВСЬКОГО ЗОЛОТОВЕРХОГО МОНАСТИРЯ

Людмила ІВАННІКОВАВЕЛИКА ПРАВОСЛАВНА СВЯТИНЯУ липні минає 900 років від заснування Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Ця видатна подія знайшла гідне пошанування на всіх рівнях — церковному й державному. І хоч церква в нас відокремлена від держави, однак історія Української Православної Церкви нерозривно пов’язана з історією Української державності. Непересічну роль в утвердженні української духовності, в творенні нашої культури, мистецтва, літератури, театру, музики відіграли монастирі. Тут розвивали писемність і книгодрукування, тут написано всі літописи, починаючи з “Повісті минулих літ”, які й досі — основне історичне джерело. Зокрема ігумен Михайлівського монастиря, ієромонах Феодосій Софонович в другій половині XVII ст. написав тут свою знамениту “Хроніку” (“Кройніка з літописцов стародавних”). У монастирях протягом багатьох сторіч щодня творили молитви за Україну та її людність. Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир знаменитий тим, що в ньому з 1108 до 1937 року зберігали мощі святої великомучениці Варвари, що творили дива, про які писав Феодосій Софонович. Відомий він пам’ятками світового мистецтва — мозаїками “Євхаристія”, “Димитрій Солунський”, “Архідиякон Стефан”, “Апостол Фадей” тощо, які кожен з нас пам’ятає зі шкільних підручників історії й малювання.Отже, Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві — це не лише видатна пам’ятка архітектури і мистецтва, а й православна святиня.НА СТОРІНКАХ СТАРОДАВНІХ ЛІТОПИСІВІснує дві літописні версії заснування Свято-Михайлівського монастиря. Обидві вони цікаві й доповнюють одна одну. Перша стверджує, що монастир заснував у 1070-х роках князь Ізяслав (у святому Хрещенні Димитрій) Ярославич як Дмитрівський монастир із соборним храмом святого Димитрія Солунського. “Коли ж монастир [Печерський було] споруджено, а ігуменство держав Варлаам, Ізяслав теж поставив монастир святого Димитрія [Солунського] і вивів Варлаама на ігуменство до святого Димитрія, бо хотів зробити його вищим од сього [Печерського] монастиря, надіючись на багатство. Многі бо монастирі цесарями, і боярами, і багатством поставлені, та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і неспанням (Літопис Руський. За Іпатіїським списком. Переклав Леонід Махновець. (К: Дніпро, 1990)).Отже, першим ігуменом Дмитрівського монастиря був прп. Варлаам Печерський, після смерті якого князь Ізяслав зблизився з братією печерського монастиря, і особливо з ігуменом Феодосієм, а з 1128 р. Дмитрівський монастир стає частиною володіння Печерської лаври (див: Михайлівський Золотоверхий монастир. — К.: Техніка, 1999. — С. 18). Син Ізяслава Святополк (у хрещенні Михаїл) збудував там 1108 року церкву св. Архістратига Михаїла з позолоченими банями, прозвану Золотоверхою. Про це є згадка в “Повісті минулих літ”: “У рік 6616 (1108). Закладена була церква святого Михаїла Золотоверха, Святополком-князем, місяця липня в одинадцятий (день)”. Як вказують історики, день закладин церкви не випадковий — це дата смерті княгині Ольги. (“У рік 6477 (969). …І в трьох днях померла Ольга. І плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плачем великим, і, понісши, погребли її на уготованому місці”). День смерті Ольги — неділя, 11 липня 969 р. відомий з “Пролога”, на нього вказує також і св. Димитрій Ростовський у “Житії” святої Ольги. У Новгородському списку “Повісті” (т. зв. “Новгородський перший літопис”) закладини Михайлівського храму датують 6617 роком, тобто через 140 літ із дня смерті Ольги. Можливо, що закладини приурочені до цієї події. Оскільки всі дати в літописах подано за старим стилем, то, відповідно до нового стилю, і день смерті Ольги, і день заснування Михайлівського Золотоверхого собору — 24 липня (а саме цього дня свята Православна Церква вшановує пам’ять блаженної Великої княгині Ольги). Отже, і ювілей Михайлівського Золотоверхого собору, згідно із сучасним календарем, — 24 липня. Дату заснування монастиря ігумен Феодосій Софонович пов’язує із Хрещенням Руси-України 988 р. Ось яку легенду записав він 1672 року в “Хроніці” (Глава 10. Про знищення Володимиром божниці в Києві. Про Хрещення руське. Про збудування церков): “В Києві Володимир звелів ідолів ламати і бити і божниці розкидати. А деякі нерозумні ідолопоклонці оплакували знищення своїх богів. Є давня легенда про те, як одного ідола волокли з гори топити в Дніпрі і били по череву, то біс в ньому кричав, лементуючи. Через те ту згори дорогу, що нижче монастиря Михайлівського, називали здавна “Чортове Беремище”, тобто “тяжкість чортові”, бо слово слов’янське “бремя” значить “тяжкість”. І коли того ідола потопили, то він плив униз, а невірні, йдучи берегом, плакали і закликали, кажучи: “Видибай, наш господарю боже, видибай”, тобто випливи. А той ідол “видибав” або виплив аж там на берег, де тепер монастир Видубицький, і названо те місце тим урочищем від “видибання” Видабичі або Видубичі. Але й там, коли невірні хотіли взяти того ідола, вірні, пробивши і камінь прив’язавши, утопили. І для того, повідають, перший при Володимирі митрополит Михаїл, посадивши ченців на горі недалеко від того Беремища Чортового, в своє ім’я церкву св. Михаїла збудував, що як з неба Святий Михаїл чорта скинув, так і тут він сам допоміг з гори чорта (що сидів) в ідолі збивати. А в Видубичах церкву Чуда Святого Михаїла збудовано також при Володимирові для того, щоб як у Хонах Святий Михаїл чудо вчинив, у річці невірних потопивши, так і тут чорта, що в ідолі видибав або виплив, допоміг у водах потопити” (переклад наш. — Л. І.) — за вид.: Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх (Підготовка тексту до друку Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка.— К., 1992 — с. 67— 68).Деякі літописці вказують ще двох будівничих — князів Георгія і Михайла Володимировичів. Урочище Чортове Беремище — це, можливо, стародавній Боричів узвіз, що ним, згідно з літописом, волочили поваленого Перуна, капище якого було недалеко від теперішнього Михайлівського монастиря — цей узвіз ще існував на початку 1930-х років і проходив уздовж сучасної лінії фунікулера. Історики також припускають, що саме на Михайлівському пагорбі був колись священний Перунів гай, бо як пише літописець, там, де у давнину язичники приносили жертви бісам, нині “церкви стоять золотоверхії”.З XI ст. св. Архістратиг Божий Михаїл стає покровителем Києва і Київської землі, а отже, всієї Руси-України, покровителем князів, а згодом козацького війська, що стало у XVII сторіччі на оборону православ’я проти католицьких утисків. Ось чому саме Михайлівський монастир за митрополита Іова Борецького, в час, коли українські ієрархи приєдналися до унії, став митрополичою резиденцією, твердинею православ’я в Україні.Михайлівський Золотоверхий монастир надзвичайно шанували в народі. Гетьмани, козацька старшина і навіть московські царі щедро обдаровували його. На початок XX ст. в ньому було майже 240 ченців і послушників, при монастирі діяла дяківська школа, в архієрейському хорі працювали видатні композитори К. Стеценко та Я. Ясиневич. 1937 року його зруйнували. Але через 60 він років знову воскрес, знаменуючи воскресіння не лише Православної віри в Україні, а й нашої державності. СВЯТА ВЕЛИКОМУЧЕНИЦЯ ВАРВАРА — ЗАСТУПНИЦЯ ХРИСТИЯНЗ 1093 року в Києві княжив син Ізяслава Святополк (Михаїл). Після смерті першої дружини, дочки половецького хана, він одружився з грецькою царівною, донькою візантійського імператора Олексія I Варварою. За монастирським переказом, саме вона привезла до Києва як посаг мощі своєї небесної заступниці великомучениці Варвари 1108-го тобто, 900 років тому. Про це немає жодної літописної згадки, але ігумен Феодосій Софонович у своїй “Хроніці” наводить численні докази істинності цих мощей, зокрема, свідчення св. Макарія, Патріарха Антіохійського, який під час ігуменства (ігуменом монастиря його призначив 1655 р. Київський митрополит Сільвестр Косов) перебував у Києві й приїхав до Михайлівського монастиря. “Він кланявся з вірою мощам святої Варвари, зі сльозами повідав нам, що місто Геліополь, де було замучено святу Варвару (306 р.), належить до його єпархії. Коли ж він розпитував про мощі святої Варвари, то [виявив, що] ніде на сході про них не чули: кажуть, що вони мають бути у нас. “Так, — каже, — ваша земля у нас не забувається, і я вірую, що саме це мощі святої Варвари, і так треба вірити”.Феодосій Софонович описав дива, які творилися від мощей св. Варвари у XVII сторіччі, зокрема, як одержав зцілення від неї чернігівський архієпископ Лазар Баранович та інші його сучасники. “Повість о преславних чудесах святої великомучениці Варвари” було написано 1669 року. Також про дива від святих мощей записував св. Димитрій Ростовський. Відомо, що гетьман Іван Мазепа подарував срібну позолочену раку для мощей св. Варвари, пізніше її замінили іншою, яку зробив петербурзький майстер на замовлення графині Анни Орлової. Цей фундуш, як пише історик Н. Сементовський, обійшовся у 43 тис. крб. сріблом і на нього було витрачено понад 24 пуда (прибл. 384 кг) срібла. Такі щедрі дари св. Варварі приносили не випадково — це свідчення численних чудесних зцілень. Н. Сементовський, описуючи історію мощей св. Варвари, наводить факти. Наприклад, 1710 року в Україні 10 місяців лютувала чума. Усі вулиці Києва і монастирі спорожніли, лише Михайлівський монастир епідемія оминула, і ніхто з братії не помер, хоч ворота монастиря були відчинені для всіх. Молитвами св. Варварі Михайлівський монастир врятувався і від чуми та холери 1770, 1830, 1853 і 1855 років. У зв’язку з цим склалася традиція щороку 4 (17) грудня, в день пам’яті святої великомучениці Варвари, урочисто обносити її мощі навколо Михайлівського монастиря з піснеспівами в присутності великої кількості прочан. На початку XVII ст. Київський митрополит Іоасаф Кроковський склав акафіст великомучениці та встановив співати його щовівторка перед літургією, що відбувається досі.Мощі св. Варвари перебували в Михайлівському Золотоверхому монастирі до зруйнування (серпень 1937 р.), тоді їх перенесли в Лавру. Під час війни вони зберігалися у Варваринській церкві, що розташовувалась у корпусі Київської духовної академії, а після війни були встановлені в Андріївській церкві, де перебували до 1960 року. Після закриття (1960 р.) Андріївської церкви мощі св. Варвари перенесли до Володимирського кафедрального собору, де зберігаються зараз. УРОЧИСТІ СВЯТКУВАННЯ900-річчя Михайлівського Золотоверхого монастиря рішенням священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату від 13—14 грудня 2007 року було ухвалено відзначити на державному рівні. Це рішення підтримав Президент України своїм указом від 15 лютого 2008 року. 23 травня 2008 року в Київській духовній академії відбулася науково-практична конференція “Михайлівський Золотоверхий монастир: історія крізь сторіччя”, де йшлося про історію монастиря, його видатні мистецькі пам’ятки, біографії видатних постатей, пов’язаних із монастирем (Феодосія Софоновича, святителя Лаврентія, єп. Турівського), значення чернецтва та інших українських монастирів у національній історії. На жаль, через лояльність ведучих не всі доповіді прозвучали. Однак цю прогалину компенсував “Науковий збірник, присвячений 900-річчю Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря” (К. 2008. — 338 с.), де вміщено не лише всі доповіді, а й численні фото й архівні матеріали.Основні ж святкування, згідно з постановою Синоду, відбувалися 11—13 липня. Зокрема, 10 липня в Національній опері України відбулася урочиста академія з нагоди 900-річчя Св. Михайлівського Золотоверхого монастиря. Урочисту частину відкрив святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, який розповів про історію монастиря та його духовне значення. Зокрема, він наголосив, що одна з причин святкування цієї дати — прагнення відродити в Україні справжнє чернече життя, без якого Православна Церква існувати не може, адже чернецтво — це втілення євангельського вчення, доказ того, що це не просто вчення, а спосіб життя людини в гріховному світі. Намісник Свято-Михайлівського монастиря, архієпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій наголосив, що цього року минає також 900 років з дня канонізації Феодосія Печерського, яку здійснив князь Святополк.Прозвучали привітання Президента України Віктора Ющенка та прем’єр-міністра Юлії Тимошенко до духовенства і вірних Української Православної Церкви з нагоди свята.У святковому концерті взяли участь хорова капела ім. Л. Ревуцького, хор “Київ” та “Хрещатик”, а також хори Свято-Михайлівського та Володимирського соборів. Програма концерту була продумана так, щоб слухачі ознайомилися з історією української духовної музики XVII—XXI сторіч (звучали зразки Київського знаменного розспіву, твори А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського, М. Вербицького, М. Лисенка, О. Кошиця, К. Стеценка, а також сучасних композиторів Лесі Дичко та Михайла Шуха).На Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату канонізували святих благовірних князів Ярослава Мудрого та Костянтина Острозького, святителя Іова (Борецького), митрополита Київського та святого праведного Петра Калнишевського, останнього кошового Запорозької Січі. Урочисту всенічну з чином канонізації цих святих звершили у Володимирському кафедральному соборі.12 липня, в день пам’яті св. першоверховних апостолів Петра і Павла, після звершення святкової Божественної Літургії відбулася хресна хода з мощами великомучениці Варвари та іконами новопрославлених святих до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Сотні вірян із піснеспівами та молитвами супроводжували раку з мощами, біля якої весь день і всю ніч не припинялись молебні й акафісти, які співали ченці та священнослужителі разом із народом Божим. Цього вечора в соборі звершили урочисту всенічну, а вранці 13 липня — Божественну Літургію з нагоди великого ювілею. Вона відбувалася на подвір’ї монастиря і завершилася хресною ходою із мощами навколо собору та молебнем до св. великомучениці Варвари. Навколо панував урочистий молитовний настрій. Кілька тисяч парафіян із радістю і побожністю підспівували хористам. Зворушливим було пригощання всіх присутніх монастирською кашею, адже трапеза в храмове свято має особливу благодать, бо освячена духовним благословенням пастирів і ченців. А свята великомучениця Варвара, як світлосяйна свіча, яскравіше, ніж липневе сонце, освітлювала душі вірян.ЩЕ ОДИН ЮВІЛЕЙ?..10 липня 2008 року відбулася прес-конференція Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, на якій він повідомив, що Українська Православна Церква Московського Патріархату також збирається святкувати ювілей, але не Михайлівського монастиря, а 1020 років Хрещення Руси-України. Навряд чи можна назвати це ювілеєм, але задумали його як альтернативу до урочистостей у Київському Патріархаті. Звичайно, це нічого злого не несе, навпаки, за висловом св. Патріарха Філарета, воно потрібне, як поправка до відзначення 1000-річчя Хрещення, яке святкували 1988 року не там, де відбулося Хрещення, а в Москві, хоч її на той час не існувало.Теперішнє святкування має відбутися в Києві як ствердження того, що Хрещення всієї Руси почалося з Києва, а не з Москви, і що саме звідси пішло світло Православної віри до всіх народів, аж до Японії.З усього видно, ієрархи Київського Патріархату, підтримуючи ідею святкування (19 липня 2008 року на Софійському майдані звершено урочисту Божественну Літургію з нагоди цієї дати та хресну ходу до пам’ятника св. рівноапостольному князеві Володимиру), сподіваються, що це сприятиме зближенню двох православних конфесій в Україні та утвердженню Єдиної Помісної Православної Церкви.Однак уже виникають певні застереження та сумніви. Чому, наприклад, Московський Патріархат не підтримав святкування ювілею Михайлівського монастиря, адже він з ХІІ ст. належав до володінь Києво-Печерської лаври? Лаврські ченці відкрито заявляють, що мощі св. Варвари тепер перебувають “в плену у раскольников”, і цю пропаганду ведуть у православній передачі “Радонеж” із Москви. І чи не для того, щоб підкреслити свою єдність із Вселенським Православ’ям, а нашу упослідженість “невизнаних ніким автокефалістів”, митрополит Володимир (Сабодан) запросив на свої святкування не лише Московського Патріарха Алексія IІ (який навряд чи сприятиме утвердженню Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, знаючи, що це, за висловом деяких політиків, буде “крах для Російської Православної Церкви” та її бажання посісти перше місце у Вселенському Православ’ї), а й Варфоломея, Патріарха Вселенського, а також інших Патріархів — Александрійського, Єрусалимського, Грузинського, Вірменського, архієпископа Кіпрського тощо. Чи не сприятиме це святкування ще більшому розбрату між вірян обох конфесій, приниженню одних і утвердженню в духовній омані інших, що вони “єдині істинні православні” і що спасіння лише в одній РПЦ, а поза нею спасіння нема і Православ’я також?Усі ці сумніви підтверджує і суттєва розбіжність у датах святкування 19 липня в Київському і 26 липня — в Московському Патріархаті. Ця ситуація дуже нагадує Першотравневі демонстрації 90-х років, коли влада намагалася “розвести” “червоних” і “жовто-блакитних”, щоб не сталося інциденту… Але тим проблему роздирання України не розв’язати — чи розв’яжуть її тепер?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment