Уляна ГЛІБЧУКПочаток ХХ сторіччя для Михайлівського Золотоверхого став трагічним. У двадцятих роках монастир припинив функціонувати, а в тридцяті над ним остаточно поглумилися. Новим володарям світу забаглося на Михайлівській княжій горі будувати урядовий центр. Уже й невідомо чи направду це мало бути, чи стало лише приводом для знищення храму… Навесні 1935-го почали розбирати бічні бані собору. Дзвіницю на той час уже знищили. Залишки сплюндрованого храму підірвали у 1937 році. Опубліковане листування наркома освіти УРСР Володимира Затонського яскраво свідчить про його роль у зруйнуванні унікальної пам’ятки архітектури й історії. Наркома дратувало те, що “учені любителі всякого мотлоху” всіляко затягують знімання фресок зі стін. Погрожував, що час, відведений на цю операцію, спливає і зрештою може “закінчитись тим, що доведеться обмежитися лише фотозйомками”. Проте Затонський цілковито усвідомлював цінність мозаїк Золотоверхого. Коли до нього звернувся завідувач музейного відділу наркомату освіти РРФСР Ф. Кон із проханням віддати до Третьяковської галереї мозаїки святого великомученика Димитрія Солунського та архидиякона Лаврентія, нарком освіти УРСР рішуче відмовив. Нині з нагоди святкування 900-річчя Михайлівського Золотоверхого монастиря відкрили урочисту експозицію: 11старовинних фресок, колись врятованих ученими. Довгий час унікальні пам’ятки зберігалися в Ермітажі і лише нещодавно їх повернули в Україну. Урочисту експозицію музею історії Михайлівського Золотоверхого монастиря відкрили Київський міський голова Леонід Черновецький та міністр культури і туризму України Василь Вовкун.Міський голова сказав, що провели повну реекспозицію музею. За бюджетні кошти реставрували зали музею, придбали нове обладнання. “Питання повернення культурних цінностей не закрите. Адже у Третьяковській галереї і в Ермітажі знаходиться ще майже 15 оригінальних творів мистецтва, які належать собору — мозаїки, фрески”. З уст пана Черновецького прозвучало і те, що він ініціюватиме так звану дошку ганьби, на якій викарбують ім’я головного зловмисника-руйнівника храму.Міністр культури і туризму Василь Вовкун:“Михайлівський Золотоверхий впродовж майже тисячоліття зазнавав багато падінь, але все одно піднімався з руїни. Найстрашнішим для нього став 1937. Того року реставраторам і науковцям вдалося зберегти унікальні фрески, які згодом під час Другої світової війни потрапили до Німеччини. Після війни скарби опиняються у тодішньому Ленінграді й Москві й знову оминають Україну.Навряд чи присутні здогадуються, скільки потрібно було угод на високому державному рівні, щоб повернути українську спадщину. Насамперед, актуальними є архіви, в яких чітко вказувалося б, що саме ця річ належить країні. Такі документи не завжди можна знайти: під час Другої світової ми втратили понад 46 мільйонів архівних справ. Спеціалісти можуть свідчити, але країни, зокрема Росія, вимагають речових доказів. У нас було дві передачі цінностей: у 2004-му і нині. Може, через 4—5 років ми знову повернемо певну кількість цінностей. У музеях Росії залишається ще майже 60 відсотків скарбів, які належать Україні. Переговори тривають дуже тяжко. Зокрема, з Росією домовляємося про передачу спадщини Мазепи. Можливо, на відкриття палацу Розумовського нам передадуть якісь речі, але це ще не підтверджено”.На відкритті унікальної експозиції був присутній і головний художник-реставратор Софії Київської Анатолій Остапчук. Особисто мене заінтригувала фраза пана Черновецького про установлення “ганебної дошки”: “Ми порадимося з духовенством, де саме її прибити…” Досвід показує, що наші політики — майстри популізму. У їхніх словах, як мінімум, слід сумніватися і перепровіряти.— Пане Анатолію, хто керував знищенням Михайлівського Золотоверхого?— Однозначно не можна сказати. Це було колегіальне рішення тодішньої влади.— Тобто ім’я єдиного винуватця на дошці ганьби уявити складно?— Так, хіба що багатьох. До слова, були й такі люди, які відмовилися підписувати рішення про зруйнування храму. Потім їх репресували. Швидше можна назвати ім’я достойних. Це, зокрема, Микола Омелянович Макаренко, вчений зі світовим ім’ям, мистецтвознавець, музеєзнавець, археолог. Він відмовився підписувати акт про знищення храму. І не лише Михайлівського Золотоверхого…”Працюючи над матеріалом, я зацікавилась ім’ям знаменитого вченого. У трагічні тридцяті від рук більшовиків у Києві загинуло майже 150 храмів. Існує версія, коли руйнували шедевр архітектури українського бароко — Братський Богоявленський собор, останки гетьмана Сагайдачного вивезли на сміттєве звалище. Вночі троє вчених-археологів їх таємно перепоховали. Одним із цих сміливців був Микола Макаренко.Загалом, у період Другої світової війни Україна втратила понад 300 тисяч музейних експонатів, майже 51 мільйон книжок і 46 мільйонів архівних справ. Це вже невідновлювальні речі. Жодними “переговорами” їх не повернеш…
