В УКРАЇНІ НІКОЛИ НЕ БУЛО ЄРЕСІ

Урочисті заходи святкування 1020-річчя хрещення України-Руси розпочалися вже у п’ятницю, 25 липня. Саме у цей день відбувся довгожданий візит Константинопольського Патріарха Варфоломія. В Києві, на Банковій, його особливо чекали: шлях до єдиної помісної церкви без підтримки Патріарха Варфоломія бачиться нереальним.Доктор філософії, мистецтвознавства, богослов’я Дмитро Степовик погодився роз’яснити не лише смисл маловідомих церковних термінів, але й підводні течії так званого процесу легітимізації… Виявляється, незвичне поняття розшифровується просто: легітимізація — це визнання церкви міжнародною православною спільнотою.

— Пане Степовик, на Вашу думку, яким є оптимальний шлях надання українській церкві канонічного статусу: шляхом легітимізації УПЦ Московського патріархату чи УПЦ Київського патріархату?

— Про легітимізацію церкви Московського патріархату не може бути й мови. Допоки вона не позбудеться оцієї “московської” приставки. І хоч офіційно, в Міністерстві юстиції, вони опускають цю назву, але вона незримо присутня. До іншої церкви-матері, якою для нас є Константинопільський патріархат, вони теж не можуть прийти, не відірвавшись від Московського. Отже, легітимізація — це не що інше, як визнання церкви міжнародною православною спільнотою. Українська православна церква уже є канонічною, бо не порушує жодного православного догмату. Вона є правдивою та істинною. До слова, в Україні ніколи не було єресі, на відміну від Візантії, Балкан та Росії. Отже, може йти мова про легітимізацію Української православної церкви Київського патріархату і Української автокефальної православної церкви.— У формі патріархату чи метрополії?— Це другорядне питання. Константинополь хоче, щоб ми повернулися до становища, яке було до 1676 року. Тоді в результаті нечестивих і нехристиянських маніпуляцій, як з боку Москви, так і тодішнього Константинополя, Київська метрополія, тобто Українська православна церква, втратила зв’язки з Константинополем і фактично, висловлюючись простою народною мовою, була продана до Московського патріархату. Константинопольський патріархат знайшов у собі християнську силу і мужність засудити цей акт. Тому сьогодні, більш ніж через 300 років, ми постали перед проблемою відновлення цих зв’язків. Нинішній Константинопольський патріархат, його синод і Патріарх Варфоломій, ставлять питання, щоб ми повернулися до того стану, в якому були продані, тобто до Київської метрополії 1686 року. Це не приносить шкоди і не зменшує кількості наших віруючих, не принижує статус нинішнього патріарха Філарета, який стане просто метрополитом. Звичайно, буде понижена його посада, але ж суть його, як великого архієрея і самовідданого богослова та патріота України, залишиться незмінною. З точки зору простих людей я відчуваю деякий рух незадоволення, тому що за 18 років існування Київського патріархату, з часу обрання Мстислава Скрипника 1990 року першим Патріархом Київським і всієї України, ціле покоління людей звикло до цього терміну. Але ми не раз відвикали або звикали до нових термінів. Суть не в термінах, а в духовному осерді.— Як нам бути з Українською греко-католицькою церквою? Яку роль вона може відігравати в процесі легітимізації?— На цьому етапі вона не може бути залучена до процесу об’єднання. Її юридичний статус, з точки зору церковного права, є аналогічним, що й в УПЦ Московського патріархату. Вона пов’язана з Римським престолом — Ватиканом і є частиною католицької церкви у всьому світі, але з тою особливістю, що має грецький або ж візантійський обряд. Позитивним фактором є те, що ця церква є україномовною і державотворчою, як і УПЦ Київського патріархату. Проте в юридичному процесі, який починається з приїздом Патріарха Варфоломія, греко-католицька церква не може взяти участь, допоки їй не дозволить Рим. Можна передбачати тісніші відносини з майбутньою об’єднаною православною церквою на основі можливого діалогу. Зокрема, дві церкви і один глава. Такі переговори ведуть з обох сторін. Але треба пройти великий процес юридичного оформлення. Такої практики ще не було, і ми не можемо послатися на якийсь історичний прецедент. Проте Україна в 1596 році зуміла, будучи православною, увійти в спілкування з католицьким Римом і стати частиною римо-католицької церкви. У такий, але зворотній спосіб, вона могла б об’єднатися з Українською православною церквою. Таким чином, дезавіювавши рішення Берестейської унії 1596 року.— От ви сказали, що Рим не дозволить… А які настрої в УГКЦ, у неї є бажання?— Не у всіх, але є. Справа в тому, що, починаючи від верховного архієпископа Української греко-католицької церкви кардинала Йосипа Сліпого, потім його наступника кардинала Мирослава Любачівського і нинішнього Любомира Гузара, відбуваються постійні зверненення до Римських конгрегацій, щоб легалізувати патріарший статус Української греко-католицької церкви, яка нараховує кілька мільйонів віруючих в Україні, має розвинену церковну структуру… Поки що ці звернення не увінчалися успіхом.— Чи володієте внутрішньою інформацією УПЦ Московського патріархату про настрої парафіян? — Точною інформацією не володію. То, як кажуть, закрита фірма. Народний депутат Стретович нещодавно розповідав, що мав у кабінеті митрополита Володимира розмову тет-а-тет. Коли Стретович виходив, то йому зробили серйозне зауваження, що з митрополитом не можна розмовляти в чотири ока: обов’язкова присутність “соглядателів”. Цікаве повідомлення…  Скажімо, Патріарх Філарет майже з усіма розмовляє сам на сам. Тобто, можемо зробити висновок, що митрополит Володимир перебуває під суворим контролем російських спецслужб, які дуже пронизали цю, так звану незалежну церкву. І все-таки дещо просочується з цієї закритої структури. Нам відомо, що майже 50 % простих людей, в основному віруючих Придніпров’я, Правобережної і Західної України хотіли б мати свою незалежну православну церкву. Проте вони залякані отими самими структурами, які діють в усій Україні і практично є в кожній парафії та єпархії. Не менш залякані й їхні священики. Адже якщо їх виженуть, то вже з вічним вовчим білетом.— А як Ви оцінюєте постать митрополита Володимира в контексті того, що він виховувався у націоналістичній родині, а його близькі родичі брали активну участь в УПА? Вам відомий цей факт?— Ні, біографію митрополита Володимира я досконало не знаю. Відомо, що він не позбавлений патріотичних почуттів. Зокрема, колекціонує все, що пов’язане з Шевченкіаною: раритетні видання “Кобзаря”, особисті речі поета і т. д. Це викликає симпатію, але в цілому це трагічна постать і його стан здоров’я якраз є наслідком тих глибоких психологічних стресів, які він постійно переживає. Факт примусової присутності “соглядателів” свідчить про те, що митрополит Володимир є пташкою, одягнутою у золоті ризи. Якось журналісти спитали митрополита Володимира, чи міг би він вчинити так, як Філарет: відійти від Москви і створити незалежну церкву? Тоді, у мить відвертості, він відповів, що якби хоч словом комусь про це прохопився, то з Києво-Печерської лаври живим би не вийшов… І це справді трагічна постать.— Кого ще, крім Віктора Ющенка, Ви бачите серед політиків, які б продовжили ідею об’єднання Української православної церкви? — Нині важко говорити, хто буде після Ющенка. Можливо, що він і залишиться. Особливо, як зуміє до виборів другого терміну вирішити це складне вузлове питання — об’єднання українських церков. Це був би величезний плюс. Хоч, звичайно, цей процес треба було розпочинати раніше. З іншого боку, він є невідворотнім. Я вірю в Бога і бачу, що Господь сприяє Україні. Навіть, коли буде опір або майбутні керівники України говоритимуть так, як свого часу Кучма: “А чому я повинен підтримувати церкву, яка у меншості?” Тобто, він мислив електорально… Проте я знаю, що Бог справедливий і він любить Україну. Повторюю: у нас не було єресі. Ні в православії, ні в греко-католицизмі. Ми дуже вірні, ми створили прекрасну культурну інфраструктуру у богослужінні, в особливому, навіть опоетизованому статусі наших церковних піснеспівів, архітектурі та розписі наших церков… Тож якими б не були інтриги Москви, її ворожість приречена на поразку. Україна переможе.— І насамкінець… Чи є у церковній термінології поняття „канонічної території”?— Було таке поняття… Коли повстала візантійська церква і довгий час йшла боротьба між Римом і Константинополем за стратегічно важливі Балкани, виникло поняття “канонічної території”. Воно якийсь час фігурувало у церковній боротьбі, навіть у рішеннях деяких Вселенських соборів, яких у першому тисячолітті було всього сім. Потім, після великого церковного розколу 1054 року, поняття “канонічної території” зникає. Повернення його сьогодні є анахронізмом раннього середньовіччя.— Отже, можемо не зважати на те, що Москва вважає Київ своєю канонічною територією…— До слова, це використовує і Константинополь. Мовляв, треба перетрактувати Україну з канонічної території Москви до Константинополя — невеличкої території у Стамбулі… Говорити на серйозному рівні, що величезна, 600 тисяч квадратних кілометрів, з 50-мільйонним населенням країна у центрі Європи повинна бути чиєюсь канонічною територією є нонсенсом. Тобто цей термін, як не крути, вже не наповниш реальним змістом.СпілкуваласяУляна ГЛІБЧУК 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment