МАЛЕНЬКИЙ ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ

Климентина ПАЄВСЬКА, колишня вчителька, Рівненська областьЗакінчилися іспити, відшуміли випускні вечори, і в шкільних коридорах запала незвична тиша, яка буває лише на канікулах. Відпочивають від дитячого гамору портрети на стінах, географічні карти, таблиці й підручники. Мине небагато часу — і поріг цього храму знань переступлять діти, щоб здобувати знання, набувати досвіду спілкування зі світом поза цими стінами.Для кожного з нас школа стала першим етапом власного зростання, першою визначальною сходинкою, яка, безперечно, мала вплив на формування нашого “Я”. Вона була для нас щоденною працею, радістю спілкування з однолітками, розчаруванням першого кохання та ще трепетними надіями й очікуванням дорослого життя — тією наповненістю існування, за якою інколи сумуємо. Подорослішавши, виховуючи власних дітей, усвідомлюємо, яких зусиль докладали наші вчителі, працюючи з нами. Традиції шкільництва у нашому селі Бокіймі дуже давні. Сільську школу закінчив мій прадід Юхим Карп’юк, 1860 року народження. Тоді, за царської влади, навчалися далеко не всі селянські діти, але ті, хто закінчував школу, здобували глибокі ґрунтовні знання. Попри досить скромну освіту, громада обрала Юхима Карп’юка сільським старостою, який мав неабиякі повноваження: міг ділити землю, вести судові справи, звертатися з проханнями до вищих інстанцій — аж до царя. За спогадами Неоніли Шеремети, її тато, 1882 року народження, навчався у сільській двокласній школі. Її закінчили також Прокіп Карп’юк і Тихін Торченюк. Шкільна освіта давала змогу грамотно вести господарство, однак випускники не могли продовжити навчання у вищій школі. Пізніше школа стала чотирикласною. Тато Петро Паєвський, який народився 1904 року, закінчив чотирикласну школу з російською мовою навчання. Він добре рахував, знав незліченну кількість віршів російських класиків, але зовсім не був обізнаний із українською літературою — імперія дбала, щоб українських дітей виховати російськими патріотами.Перша світова війна, яка прокотилася нашими теренами (1916-го тут ішли кровопролитні бої, у Бокіймі стояла армія Брусилова), на тривалий час загальмувала розвиток освіти. Коли 1921 року, за Брестським договором, прийшли поляки, вони почали запроваджувати свою систему шкільництва. Шестирічна польська школа була двомовною — з українською і польською мовами навчання. Викладали математику, географію, ботаніку тощо. У селі була українська церква, при ній існувала українська недільна (недержавна) школа, заняття в якій вів священик Карашевич, що мав високу духовну і світську освіту. У польській державній школі працювало двоє вчителів: директор Дзєдзюк і вчителька Михайлина Лємпартувна (виїхали, коли почалася Друга світова війна). Тоді ж при школі працювали українські вечірні курси для дорослих, якими керував Дзєдзюк. 1938-го з’явилася вчителька Черешня, яка вела навчання українською мовою. Школа розташовувалася тоді в будинку багатого поляка Шеремецького.1939 року на наші терени прийшли совіти, і школа стала радянською. Того року діти, які навесні закінчили перший клас польської школи, знову навчалися в першому класі, але вже радянської школи.1941-го почалася німецька окупація. Німці були в Бокіймі уже в перші дні війни, одразу ж почали запроваджувати “новий порядок”, сподіваючись залишитися тут надовго. Селяни, які зазнали дворічного “раю” радянщини, великі надії покладали на нову владу. І хоч вони не виправдалися, німецька окупаційна влада не ставилася вороже ані до місцевого населення, ані до школи і вчителів. Священик та учні духовних семінарій, які не були військовозобов’язаними, продовжували навчати дітей закону Божого та всього, що знали і вміли самі. Великих боїв на нашій території не було, німці не глумилися над селянами, тож люди жили, як і раніше, вирощували хліб. Однак освіта не була обов’язковою, і дітей навчалося зовсім мало. До того ж, згоріла школа (німецькі вояки розважалися у її просторому приміщенні й підпалили ненароком, з необережності, а споруда була дерев’яна і легко спалахнула).Одразу після війни школа не мала власного приміщення, навчалися в хатах односельців — кожен клас в окремій хаті. 1944-го, після звільнення Бокійми від німців, зі Східної України приїхала вчителювати Ніна Федорівна Троян. 1 вересня розпочалося навчання. До першого класу пішли не лише ті діти, яким виповнилося 7 років, а й старші — ті, хто починав навчання за німців або не навчався зовсім. Ані зошитів, ані підручників у школі не було. Писали крейдою на дошці або огризками олівців на клаптях паперу з мішків з-під цементу. Навчання було здебільшого усне. Ніна Федорівна пригадує: “Які ж то пам’яткі діти були!” А дітям здавалося, що вчителька знає все на світі, бо розповідала вона про різні дивовижі: про Африку й Австралію, про планети і тварин, про рослини і людей. Тоді ж учителювала й Ніна Онуфріївна Мельник, місцева уродженка, але згодом її вислали до Сибіру, бо була зв’язковою УПА і мала псевдо Ластівка (повернулася на Батьківщину нещодавно).1946 року в Бокіймівську школу прибуло дві нові вчительки: Олена Василівна Мусієнко й Марія Тимофіївна Рибак, яка стала завідувачкою школи-прогресивки і директорувала у семирічці до 1953 р. 1951-го школа отримала нове приміщення, яке звели з будівельних матеріалів, конфіскованих у багатих селян, яких висилали до Сибіру. Тож семирічка охопила навчанням усіх селянських дітей, проте вчителі були здебільшого приїжджі: радянська влада турбувалася, щоб дітей виховували не в українському патріотичному дусі. 1967 року, до 50-річчя радянської влади, збудували нове просторе приміщення, а сама школа стала середньою. Цього ж року її стіни залишили десятикласники. Педагогічний колектив нараховував 26 учителів. Першим директором середньої школи став Святослав Іванович Плиска, згодом заступник ректора Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Опісля директорами Бокіймівської школи були Іван Сінчук, Олексій Черненко, Іван Кошан, Анатолій Філімонов, Андрій Гейниш. 86 випускників здобули вищу педагогічну освіту, 18 із них працюють у рідній школі.Закінчили нашу середню школу 927 випускників — майже тисяча громадян України. Серед них є кандидати і доктори наук, музиканти, художники, агрономи і спортсмени. Багато з них здобули вищу освіту, посідають певне становище в суспільстві. Дехто живе за кордоном, працюючи на чужі країни. Ми, вчителі колишні й теперішні, пишаємося своїми випускниками — вони чесно заробляють на хліб, виховують дітей. Вони пам’ятають, що їхнє життя починалося у цій невеликій школі, що стала маленьким початком великого шляху.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment