«З БОЖОГО САДУ»

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

СЛІДОМ СТУПАЮТЬ ЧОТИРИ НОГИ

Продовження.Поч. у ч.  3, 5, 8, 10, 12, 14, 17,19, 22, 24, 26, 28 за 2008 рікХто знаходиться поміж живих, той має надію,бо краще собаці живому, ніж левові мертвому!Книга Еклезіястова, 9 : 4Якщо овечка є першою годувальницею людини, то собака — давній помічник і захисник… Віддавши перевагу живому псу перед мертвим левом, старозавітний мудрець справедливо вважав: хоча друг наш собака не такий сильний, як цар звірів, але він усе життя відданий своєму господареві. Про призначення собаки бути пильним охоронцем говорив і пророк Ісая, порівнюючи байдужих людей із немічними тваринами: “Всі вони пси німі, які гавкати не можуть; мрійники, лежні, що люблять дрімати!” (56 : 11). У книзі про праведного Йова теж відзначено, що псів тримали у кошарах для охорони овець (30 : 1). У нас їх називали кунделями, що засвідчив І. Котляревський у славній поемі. Отой “щирий кундель степовик” — це особлива порода українських вівчарок (“Енеїда”, частина 5, вірш 123).Автори Авести, найдавнішої книги, якій понад три тисячоліття, дуже високо цінували мисливські та сторожові якості псів, особливо — їхні розумові здібності. Але ставлення до цих істот завжди було суперечливим; подекуди воно залишається таким і досі. Псів називають жорстокими, ненажерливими, підступними; не кращого змісту сповнені й слова, адресовані ближнім: “собачий”, “песиголовець”, “щеня”, “сучий” та ін. У біблійних текстах знаходимо порівняння з псами грішників (ІІ ап. Петра, 2 : 22) та нечестивих людей (від Матвія, 7 : 6). Як домашні тварини, гідні уваги й турботи, собаки у Біблії з’являються рідко. Річ у тім, що давні іудеї вважали собаку нечистою твариною. До цього визначення мало додає давньоримська приказка “стережися пса”. Український же фольклор пропонує на цю тему багатющий вибір, зокрема: “Собака знишку литки рве”, “В Сірка очей позичати”. А з іншого боку — “І над собакою повинно ласку мати”, “Собака чує, хто його годує”. І все ж, погодьмося, “реабілітація” ні в чому не винної істоти відбулася в душі європейця порівняно недавно. Цьому сприяв розвиток сучасної екологічної свідомості, внаслідок чого ми все частіше сприймаємо тварин як незмінних супутників, які разом із людиною прийшли з Божого Саду, чи то виникли внаслідок еволюції, але за будь-яких умов заслуговують на повагу. Тому, говорячи “преса — це сторожовий пес демократії”, маємо на увазі цілком позитивний образ незрадливого охоронця.Погодьтеся, що на адресу жодної іншої істоти не пролунало стільки схвальних, а водночас і лайливих слів. Таку особливу, сповнену різноманітними нюансами увагу; можна порівняти хіба що зі ставленням до свого ближнього. Не випадково ж звичка деяких народів уживати собак у їжу обурює нас як різновид канібалізму, давно подоланого навіть у найменш цивілізованих країнах. Нерозривний зв’язок свійського собаки з людиною гідно поцінували у своїх творах великі вчені Нового часу.Ось погляд на нього з XVIII сторіччя, кинутий Карлом Ліннеєм, якого називають батьком як ботаніки, так і зоології. Відзначивши, що пес “бігає навкіс, має прекрасний нюх, у спеку висовує язик”, шведський вчений переходить до особливостей, що єднають цю істоту з людиною. Ось вони: “метляє хвостом при наближенні господаря, не дозволяє його бити; якщо той іде, то біжить попереду, на роздоріжжях озирається; кмітливий, відшукує загублене; вночі охороняє оселю, повідомляє про чиєсь наближення, зберігає майно; відганяє худобу від ріллі, зганяє у череду північних оленів, охороняє худобу від диких звірів, стримує навіть лева… підстежує качок, приносить упольовану дичину”. До цього каталогу якостей та уподобань автор “Системи природи” додає, що, лягаючи спати, пес кружляє навколо лігва, уві сні чуйний і навіть … бачить сни!Старосвітська характеристика найдавнішого помічника людини, написана видатним природознавцем, жваво нагадує кожному, хто має собаку, вдачу його чотириногого улюбленця. Трохи покрутившися на місці, він сідає на задні ноги, лягає боком, затим — на живіт, поклавши голову на передні ноги. І все це, не зводячи з вас відданого погляду. Примруживши очі, він глибоко і якось особливо співчутливо зітхає, ніби розуміє людські проблеми. Згодом засинає сторожким і неспокійним сном, під час якого ворушить хвостом, здригається, тихенько гарчить. Спочинок триває недовго, і за якусь годину собака знову готовий супроводжувати вас куди завгодно.Є пси, які, здається, розуміють кожне слово свого господаря, приносять йому різні речі, відкривають двері, ведуть знайомою дорогою. Утнувши якусь витівку, пес, щоб відвести підозру, удає байдужість, а тим часом кидає на господаря боязкий погляд, аби визначити, чи помітили його нечемний вчинок… Все це настільки нагадує осмислені дії вищої істоти, що не виникає запитання, чому саме пси дають безцінний матеріал для художніх порівнянь у літературі та усній творчості.Щоб вивчити прикметні риси людського характеру, в собаки було доволі часу. Пам’ятки давньоєгипетських династій зберегли зображення різних його порід. Зокрема, схожого на сучасного хорта, найдавнішого, з яким п’ять тисяч років тому ходив на полювання фараон Хеопс.Мабуть, колись усі свійські собаки були мисливськими. Потім кмітливих і обережних приставили до овець на пасовиськах, з них вивели вівчарок: альпійських, шотландських, східноєвропейських та українських, кавказьких. А ті, що вміли відрізняти чужинців і голосно гавкати, перетворилися на вартових. Згодом вивели й різні породи декоративних чи то хатніх — болонки, шпіци, пекінські та інші. Нині у світі існує понад 400 порід; собаки й собачки відрізняються висотою у плечах (від 10 сантиметрів до метра) і вагою — від 500 грамів до 100 кілограмів!Зворушливим прикладом служіння людині є собака, виведений ченцями Сент-Бернардського монастиря ще у XIV сторіччі. Він зветься, річ ясна, сенбернаром, бо охороняє життя подорожніх, які минають перевал Святого Бернарда, що між Монбланом і Пеннінськими Альпами, на висоті 2472 метра. Навіть улітку там трапляються заметілі; що ж до зими, то це — снігові кучугури, крига на гірських дорогах і стежках, раптові лавини… Тутешні ченці вже кілька сторіч рятують людей, що заблукали через негоду або потрапили у сніговий полон. Їм допомагають дужі й міцні пси з винятковим нюхом, здатні відшукати засипаного снігом. Діставшися до потерпілого, стокілограмовий сенбернар швидко, обома лапами розкопує снігову товщу й витягує замерзаючого. І відігріває його не лише власним теплом; нещасний може ковтнути міцного напою та загорнутися в ковдру, бо все це прив’язане до спини пса-рятівника.Особливо уславився сенбернар Баррі, врятувавши від крижаної смерті 40 людей. А сорок першим виявився утікач із наполеонівської армії; злякавшися пса-велетня, дезертир ударив його ножем. Обох урятували, але Баррі довго хворів і дожив тільки до наступного, 1814 року. Йому зробили пам’ятник: маленька дівчинка тримається на спині сенбернара, міцно вхопившися за шию доброго пса… Нині через Альпи пролягли зручні дороги, а на перевалах влаштовані готелі. Та кажуть, що й досі знесилений мандрівник може зустріти під засніженими верхами відданого сенбернара й притулок, де ніколи не згасає вогонь християнського милосердя.Історія сенбернарів особлива, та не виняткова. Представники різних порід собачого племені здатні демонструвати зразки поведінки, яка в людському суспільстві зветься саможертовною. Скажімо, супроводжувати незрячого; без наказу кинутися у річку, щоб врятувати дитину; стікаючи кров’ю, приповзти й розбудити сторожу обложеного ворогами міста… Та найславетнішим псом залишається сенбернар Баррі, бо зберіг на гірському перевалі десятки життів тих, які не встигли відчитати останньої молитви Богові.…Біля села Трипілля під Києвом вчені археологи знайшли глиняний посуд, якому від 4 до 6 тисяч років, з кольоровими зображеннями псів. Люди, які не підозрювали не те що про телебачення, а навіть про звичайне залізо, любили своїх чотириногих помічників і прикрашали посуд їхніми зображеннями. Особливо майстерно передані рухи тварин. Ось, витягнувши шию й притиснувши вуха, щодуху мчить собака, схожий на хорта. Там, присівши, пес готується до стрибка. Інший нашорошився і щось обнюхує. Той розлігся, але підняв голову, стежачи за господарем. А он і маленький, добродушний песик — хвіст калачиком… Певно, добрими й спостережливими людьми були наші прадавні предки, які здогадалися приручити пса. Відтоді скрізь, від спекотної Австралії до снігової Гренландії, слідом за людиною ступають чотири собачі ноги.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment