Уляна ГЛІБЧУКВи, мабуть, помічали, як чуттєво зворушують залишки колишньої вроди… Коли помічаєш таку літню жінку і безпомильно читаєш з її обличчя красу, стає і сумно, і радісно, немов прилучаєшся до якоїсь сокровенної таємниці. Малоймовірно, аби привідкрилася загадкова ляда тим, хто прагне жити швидко, а вмерти — молодим…Величні руїни та колишні розкоші теж провокують суперечливі відчуття. От і маєток Тарновських… Особливо, коли поринаєш у його історію і починаєш там жити. На власні вуха чуєш, на власні очі бачиш, як змінюється покоління його власників, трьох Тарновських: Григорія Степановича, Василя Васильовича-старшого і Василя Васильовича-молодшого. Родинна спадкоємність тривала не так уже й довго: якихось два—три десятиріччя… Цей окрайчик світового часу, насичений подіями, переплетений долями відомих та знаменитих, створив ефект цілої епохи, і наче зумисно обраний для історії…Цікаво, що у розграбованій на початку ХХ сторіччя Качанівці з величезної колекції біломармурової паркової скульптури залишилася лише одна-єдина, з алегоричною назвою “Зима”. Поруч з нею у кращі часи пишалися метафізичним буттям “Літо”, “Осінь” і „Весна”, символізуючи не пори роки, а людське життя — від дитинства до старості. Те, що в Качанівці збереглася лише “Зима”, мимоволі сприймаю як тривожний знак. Самотня і недоглянута старість зазира у шпарину 2008 року. Починається вона з посіченої на ковбані дороги, якою добрих чверть години ми “стрибали” спілчанським авто. І закінчується… От його якраз не знайти. Вервечка проблем, які потрібно розв’язувати небайдужим сучасникам. Не для пихатого форсу, щоб у палаці та й по-панськи відгуляти весілля дорогого чада, а заради самоповаги…Колись у Качанівці панувала любов. І її не лякали ні зима, ні старість. Про це розповідає наш екскурсовод Тарас Шевченко, лишень що Михайлович. Найперший із Тарновських, Григорій Степанович, з дружиною Ганною прожили душа в душу до глибокої старості і на той світ відійшли разом, в один день. Таке буває, коли люди вже не мислять життя один без одного і настільки переплітаються єством, що утворюють неподільний вузлик. І його не розплутати, і не розрубати……За вікном хурделиця намітала кучугури, білим по білому витинала й різьбила, і сплячим деревам м’яко підбивала боки, а в палаці — тепло і благодать. Ще напровесні заготовлювали дубові колоди, якими взимку у підвальному приміщенні годували колориферну піч. У Качанівці знались на теплозбереженні: дрова не горіли, а тільки тліли, заповнюючи димом міжстінні порожнини. Чим не ефект сучасної батареї? Щоб підсилити традиційні 17—18 градусів тепла, існувала система із дванадцяти камінів. З рожевого карського мармуру: і для краси, і для користі. Тарас Михайлович показує на єдиний, дивом вцілілий під час вакханалії плебсу. З поміщицького умеблювання теж майже нічого не залишилося. Майже… Дивно, що не розтрощили на друзки це ошатне високе дзеркало… Невідомо, яку кімнату воно колись прикрашало, але хтозна, може, на дні його чутливої емальгами, профіль Гоголя, коли той критично розглядав свій унікальний ніс… Або парубоцький пристрасний погляд Тараса Григоровича… Садибу Григорія Степановича Шевченко навідав влітку 1843 року. Про нього тут уже добре знали. Кобзар пише, що в Петербурзі написав дві картини на українську тематику. Одну з них у нього купили, а другу, “Катерину”, “я присилаю вам, Григорій Степанович, щоб не дісталася москалям. Якщо вона буде варта вашої уваги, то ви її можете розмістити на почесному місці, а якщо ні, то закиньте на горище. А що вона буде для вас коштувати? То хоча б шматок сала і то на чужині гарно…” Наступного року Шевченко знову приїжджає до Качанівки. Його приваблювала не лише гостинність Тарновських. Надія Василівна, дорога племінниця господаря, закрутила поетові світ. Настільки, що той мав серйозний намір одружитися з дівчиною. На жаль, чи то Надія Василівна ще не встигла закохатися, чи занадто була гонорова, але вона відмовила Шевченкові. Для Тараса Григоровича то був серйозний удар. Погодьтеся, аби через стільки років, аж у 1860, вихлюпнути досаду, написавши такого іронічного та в’їдливого вірша:“…А ти, кумасю, спала, спала, пишалася, та дівувала, та ждала, ждала жениха, та ціломудріє хранила, та страх боялася гріха прелюбодійного…”Я певна, що і в 1844 році Тарас Григорович висловив Надії Василівні своє обурення, як йому здавалося, законне. Адже тоді був його золотий час, поет був улюбленцем малоросійського дворянства…Так склалося, що Тарас Григорович мав дружні стосунки з усіма трьома власниками Качанівки. І якщо Григорію Степановичу він дарує “Катерину”, то Василю Васильовичу-старшому — свого “Кобзаря” з цікавим для дослідників приписом: “з вдячністю своїй підкумасі від “недокума”. Підкумасею якраз і була Надія Василівна, з якою Шевченко хрестив сина місцевого дяка. На щастя, цей раритетний “Кобзар” вижив. У 1929 році, коли Качанівку розграбували, Чернігівський історичний музей купив його з приватних рук. Хоч Шевченко і лютував, що Надія Василівна йому відмовила, але коли його заарештовували за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, то саме цій жінці він віддав усі компроментуючі папери. Кумася закопала їх у саду маєтку Потоків. Історія не терпить “якби”, проте наш екскурсовод вважає, що Тарасове життя висіло тоді на волосині. Тарновські й самі нажахалися. З дня на день чекали обшуку. Якби у садибі знайшли „політику”, їм би було непереливки. І тільки зв’язки з генерал-губернатором Бібіковим запобігли біді. Утретє і востаннє Тарас Григорович навідує дорогу його серцю Качанівку у 1959 році. Там було все теж: поміркована розкіш і романтична меланхолія. От тільки Шевченко змінився. Поета, втомленого лихоліттям, ці красоти печалили, бо нагадували вкрадену молодість, вкрадене щастя… Так і не побачивши кумасю, в альбомі для почесних гостей він залишає такі рядки: „І стежечка, де ти ходила, колючим терням поросла”.Качанівці теж залишалося не довго розкошувати. І в кошмарі б не наснилося, що з нею станеться через якихось 50 років. Сплюндрований маєток поросте справжнім терном, а те, що викохував останній Тарновський, якого Шевченко знав ще дитиною, теж розвіється на тлін… Про Василя Васильовича молодшого, батька Качанівського парку, влучно згадує його товариш, історик Дмитро Яворницький, що ця людина була поціновувачем трьох речей: жінок, парку і колекціонування”. Зрештою, всі Тарновські для сучасників були диваками. Кожен по-своєму випереджав власну епоху. Таким уже він був, той неспокійний ген Тарновських… Інакше малоймовірно, щоб Тарас Григорович до них, панів-землевласників, теж прикипів би так серцем… Нині у Качанівці панує причепурена убогість. Тільки у 2001 держава, немов із барського плеча, подарувала садибі статус “Національного заповідника”. Цих грошей вистачає на такий-сякий ремонт та ощадливу реставрацію. Про те, щоб шукати на серйозних аукціонах унікальні речі, можна лише мріяти. До слова, аж так далеко, на аукціони, можна і не ходити. Тарас Михайлович каже, що колись качанівське добро можна було надибати ледь не у кожній хаті довколишніх сіл. Десь песик міг біля буди їсти з унікальної порцеляни, десь паркова кована лавочка випиналася із селянського ансамблю… У вісімдесяті минулого сторіччя люди не знали тим раритетам ціни і доволі охоче їх повертали музейникам. О часи, о звичаї… Тепер вони суттєво змінилися. Знахідка радше помандрує до Києва, на “чорний” ринок, аніж у Качанівський маєток.
