ПИСЬМЕННИКИ І ВИДАВЦІ — ЧИТАЧАМ

Надія КИР’ЯНКоли я потрапила на книжкову виставку, присвячену Дню незалежності України, яка відбувалася з 18 до 21 серпня в Українському домі в Києві, згадався рядок із вірша Олександра Олеся: “З журбою радість обнялась…” І протягом чотирьох днів, хоч би з ким я розмовляла, це відчуття лише посилювалося. Дуже чітко це прозвучало у знаного поета Василя Василашка: “Ми заходимо на розкішну книжкову виставку, на якій близько 200 видавництв. Якщо постояти біля кожного стенда годину, гортаючи книжки, — треба місяць. А ще тут є виставка полотен, присвячена 1020-річчю Хрещення Русі. Дивовижні картини святих отців, архангелів, князів, гетьманів, діячів культури та мистецтва. Це водночас і Третьяковка, і наш художній музей, і Лувр, і Ермітаж… Відчуття свята. Але впадає в око повна невідповідність цієї розкоші… й поганої реклами. Біля товариства “Знання”, де я працюю, є якийсь базар, де продають побутові речі. Про нього 20 разів на день повідомляє радіо. А тут — один раз десь вловив, і то невиразно. Як можна проводити такі заходи й не рекламувати?”На це одразу ж звернув увагу поет і прозаїк Ігор Січовик, який приніс на виставку чимало своїх книжок. Ось що він сказав першого дня: “Гарно наготували, та нікому їсти. Людей надзвичайно мало. Торік я за годину продав книжок на 300 гривень, а сьогодні за три години — жодної. Друзі розповідали, що коли такий захід проводили в Болгарії, то за два тижні до того їхні автобуси й тролейбуси були обклеєні оголошеннями”.Уже наступного дня справедливість цих слів підтвердилася. Ігор Січовик, який після вчорашньої невдачі ледве примусив себе знову поїхати в Український дім, був приємно здивований: до нього не можна було доступитися — стільки охочих подивитися й придбати хороші книжки, та ще й з автографом!Дівчинка Настуся, третьокласниця з Василькова Київської області, яка приїхала з мамою на ярмарок, одразу стала власницею аж п’ятьох! А її мама, Наталія Анатоліївна, яка працює в школі-інтернаті для дітей з вадами мовлення заступником директора з виховної роботи, підтвердила: дізналася про виставку з телебачення після того, як її відкрили. Раніше згадки про запланований захід ніде не зустрічала. Навмисно передплачує газету “Уїк-енд”, у якій завжди є репертуар театрів, новини про виставки. А про цю — жодного слова. На книжкові ярмарки їздити любить, тут надзвичайно великий вибір, та й дешевше, ніж у магазинах.Лариса Литвин, методист Києво-Святошинського районного відділу освіти, також відзначила, що є вибір україномовної літератури для дітей, книжкові полиці ваблять. “Уже вкотре підходжу до цього стенда (видавництво “Грані-Т”). Придбала для племінників книжку земляка Миколи Герасименка “Політ над черешнею” та Ірен Роздобудько про видатних дітей. Дуже задоволена, що багато навчальної, методичної літератури для вчителів. Придбала у Михайла Слабошпицького книжку про Павла Загребельного з автографом. Він запросив мене на наступний рік у журі конкурсу імені Петра Яцика. Вперше братиму участь. Тут такі цікаві зустрічі!”Зустрічі справді цікаві, можна не лише автограф узяти — автограф-сесії проводили Зірка Мензатюк, Дмитро Чередниченко, Володимир Осипчук, Галина Тарасюк, Василь Василашко, продавав двотомник “Не тільки про себе” Богдан Горинь, та кого там тільки не було! Ділилися враженнями; хто хотів, міг дізнатися історію створення багатьох книжок. Я розмовляла з Валентиною Шевчук, вдовою письменника Василя Шевчука, яка продавала його книжку “Страсті за Миколаєм” — про Миколу Лисенка. Розповіла, як втілювався цей задум.“Василь Андрійович дуже любив людей. Проте писати йому завжди хотілося про видатних. Видав твори про Сковороду, Велесича, Шевченка. Йому запропонували написати про Лесю Українку, але він сказав: про Лесю не напишу, напишу про Лисенка. Після Шевченка він уже підійшов до цієї теми — зібрав багато історичного матеріалу. Україну, яка спала чи дрімала, чи була притлумлена, можна було змалювати через постать Лисенка. Тяжко велося цьому композиторові, за свою творчість він воював не менше, ніж Шевченко. Згадайте лише укази, які забороняли українську мову! Його обробку українських народних пісень, наприклад, знаменитий “Дощик, дощик…” дозволяли виконувати лише французькою! Уже за часів незалежності ми цілий рік передруковували й вичитували цей роман. Коли до 60-річчя (1991-го) планували видати двотомник Василя Андрійовича й не видали, він зажурився та й каже: “Оце заляже й мій роман про Лисенка”. Так і сталося. 1999 року автор помер. Зуміла знайти спонсорів лише тоді, коли почула, що відзначатимуть 165 років з дня народження Миколи Лисенка. Допомогла мені в цьому директор видавництва “Пульсари” Лариса Копань. Видали 1500 примірників, 500 я видала за свої кошти. Тепер продаю. Люди підходять. Хто читав — діляться враженнями, кажуть: “Хороша книжка”. Купують, дякують”. У словах Валентини Дмитрівни і біль, і радість… Багато вона ще розповіла про прикрощі українського письменника, про те, як тяжко пробиватися нашій книжці навіть тепер. Від журби до радості. І навпаки.Не можу не розповісти про прикрий випадок, який стався першого дня. Планували співану презентацію книжки відомої української поетеси Тамари Севернюк “За знаком часу” за участю заслуженого артиста України Івана Дерди у “кобзарській світлиці”. Презентація відбулася, але чомусь у концертній залі. Того дня відвідувачів було, як кіт наплакав. То в залі, розрахованому на кілька сотень глядачів, сиділо… аж 23. Тамара Артемівна видала понад двадцять поетичних збірок. Іван Дерда, який має нагороди “Золота трембіта”, “Золота Ніка”, гастролює по всій Європі, під акомпанемент маестро Вадима Лісового натхненно виконував пісні, романси “Не згуби себе в темряві ночі”, “Птахи перелітні” та інші. Але їм, улюбленцям чернівецької публіки, напевно, було гірко: адже такі концерти вдома збирали повні зали. Розповідають, що міський голова якось навіть не міг пройти, щоб подарувати квіти… А в Києві… Соромно за таку організацію.Але не даремно — “З журбою радість…” Радісна насправді літала й сяяла Зірка Мензатюк — талановита письменниця, якій цього дня вручили премію імені Лесі Українки Кабінету Міністрів України за літературні твори для дітей та юнацтва. Є відвідувачі чи нема, премія — це приємно. “Це не лише відзнака, а й певні кошти, орієнтири, — розповідає Зірка. — Відзначили мої книжки, які вийшли у “Видавництві Старого Лева”: “Київські казки”, “Казки-куцохвостики”, “Таємниця козацької шаблі”. Премію вручили й художникові Василеві Лопаті, з яким товаришуємо, за художнє оформлення подарункового видання “Тараса Бульби” Гоголя. Це прекрасні, дивовижні роботи!Те, що помічають твою роботу, — дуже важливо. Вважаю, що відзнак за дитячу літературу в нас мало: премії Лесі Українки, Наталі Забіли, Олени Пчілки — і все. А всіх літературних премій приблизно сорок. Це несправедливо.Приємно, що дитячої літератури стало більше, але хочеться, щоб вона була розмаїтішою. Потрібна пізнавальна література, психологічна проза для дітей —  тем безліч. Наприклад, нині багато батьків їдуть на заробітки за кордон, дитина лишається ледь не сиротою при живих батьках, тяжко переживає цю розлуку. Одна дитина замикається в собі, інша — навпаки, вважає, що батьків немає — повна воля, починає поводитися легковажно. Хто про це напише, хто підкаже, як поводитися? Підліткової літератури мало, більше перекладна. А де наші твори?”У доброму настрої Зінаїда Лещенко, головний редактор дитячого журналу “Малятко”, який пережив усі перебудови і має нині наклад 30 000, що для українського видання — велике досягнення. Хоч раніше навіть збірки дитячих поезій виходили накладами понад 100 тисяч! Ділиться радістю:“Журнал “Малятко” — на порозі свого півстоліття (у січні 2010 року). Біля витоків журналу стояв Борис Харчук. Його виколихували багато талановитих українських письменників, доклавши зусиль та праці: Оксана Іваненко, Наталя Забіла, Платон Воронько, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко. Кожному з них віддали належну шану в журналі. Друкуємо казки народів світу, українські народні, малі літературні форми. У кожному числі є цікава саморобка для дитячої творчості. Публікації — лише на добро, на захист рідної природи, людської душі, почуттів. Кожна родина, яка хоч раз передплачувала журнал “Малятко”, залишає його в себе назавжди: для дітей, онуків. Про це свідчить велика пошта, яку ми отримуємо”.Критично налаштовані, але аж ніяк не сумні молоді письменниці й художниці водночас Оляна Рута й Катерина Міщук. “Катя — прекрасна поетеса, — розповідає про подругу Оляна. — Їй 25 років, видала дві збірки віршів — “Дощ у глечику” та “Затемнення соняшника”. Скоро вийде третя. Оформила вже майже 60 книжок, серед них — Моріса Метерлінка, Чеслава Мілоша, Якуба Коласа… Пропонують оформити норвезьке видання “Викрадача ангелів” Єви Марії Лунд. Талановита поетеса з тонкими метафорами, з тонким розумінням тексту”. Сама Оляна нині переймається науковими дослідженнями — написала дисертацію, шукає конструктивні шляхи розв’язання  проблеми насильства в суспільстві.Чи не найкритичніше висловився Гурам Петріашвілі, грузинський і український письменник, дисидент. Він обурений тим, що культура в нашому житті на марґінесі: “Про що говорити, коли в цей час, час капіталізму, іде боротьба проти мови, культури. Про що можна говорити, якщо на Хрещатику немає вже книгарні “Мистецтво”. Там продають зараз “з крильцями” й “без крилець”, різні креми тощо, а це ж був великий культурний центр. Тут бували Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський. Нещодавно Микола Сом сказав, що виселили бібліотеку імені Лесі Українки, одну з найкращих у Києві. Приміщення захопили якісь мільярдери, нафтовики. Не лише владу потрібно міняти, слід змінити спосіб життя”.Багато в чому згоден із представником грузинського народу й Павло Мовчан. Він не заперечує — книжок видають більше, вони якісніші, і це помітно. Але тепер, — вважає він, — найголовніша проблема для української книжки — розповсюдження. “У Китаї, приміром, нещодавно збудували десятки й сотні стадіонів. А в Україні — десятки стадіонів у спортсменів відібрали, забрано книгарні, дитячі бібліотеки. Не в Мовчана, не в Драча — у дітей. Вони залишаються без книжки. Книжка — це не ярмарок. Це постійне спілкування, це місце, де зустрічаються. Коли беру книжку, грію нею руки. Вона має незримі флюїди, випромінює енергію. Бібліофіли розуміють, що книжка має енергетику, — тому ми позбавлені мережі потужних енерговіддатних точок”.Між тим, хоч і погано розрекламований, ярмарок відбувся. На нього потрапили навіть закордонні українці. Враженням ділиться українка з Америки Наталія Буняк: “Я не сподівалася побачити так багато різноманітних книжок: і наукових, і дитячих, для різного віку. Ми чули, що обмаль українських книжок, що їх не купують. Бачимо, що це не так. Мій чоловік Петро Буняк — голова крайової управи дивізійників, ми живемо у штаті Нью-Джерсі. Про ті події, які відбуваються в Україні, дізнаємося щоденно через інтернет. Приїхали на Конґрес українців, прийшли на виставку, задоволені. Ми з чоловіком хочемо сприяти в розбудові Київського патріархату. Одна з церков, яким ми допомогли, у містечку Остер на Чернігівщині. Там було вісім церков Московського патріархату і жодної — Київського. Священик отець Андрій, надзвичайний ентузіаст, узявся за створення церкви Київського патріархату. Ми зібрали значну суму грошей і передали на церкву. Уже побували на службі Божій у тій церковці. Вона ще маленька, бідна, але вже працює”.Ярмарок підштовхнув до роздумів, подарував емоції, здебільшого приємні. Особливо для тих, хто одержав дипломи, нагороди — їх також чимало. А головне — ще раз усі переконалися: українці люблять книжки. Вони нам потрібні!

Read More

НА ДЕНЬ ЗНАНЬ — у вишиванці

Євген БУКЕТНизка молодіжних громадських організацій України, серед яких “Молодий Народний Рух”, “Молода Просвіта”, “Спілка української молоді в Україні”, “Зарево”, НСОУ “Пласт”, “Молодіжний Націоналістичний Конґрес” і “Студентське братство” оприлюднили звернення до української молоді.Українські молодіжні організації пропонують усім учням, студентам, учителям, викладачам вищих навчальних закладів та іншим небайдужим людям 1 вересня, в День знань, прийти до школи, інституту, коледжу або на роботу в українській вишиванці.“Засвідчи свою любов до Батьківщини й до тих, хто віддав усе, щоб ти був вільною людиною, щоб міг вільно спілкуватися й отримувати знання рідною мовою! Першого вересня українська вишиванка, прапор та інша символіка будуть ознакою нашої української солідарності та єдності. Зробіть свій внесок у відродження рідної мови, у ствердження її в навчальних закладах України. Тарасова мова — держави основа!” — йдеться у зверненні.

Read More

УКРАЇНЦІ, СПІЛКУЙМОСЯ УКРАЇНСЬКОЮ!

У числі 25 газети “Слово Просвіти” є відверті слова Павла Мовчана про сьогодення, “коли українська справа притлумлена”, про потребу активізуватися, про нагальну потребу конкретних справ та наповнити ювілейні дати щоденною працею. Тож варто привернути увагу громадськості до такої буденної, тяжкої, але вкрай потрібної роботи кожного свідомого українця, хоч би де він був, у якій політичній силі перебував, з навернення російськомовних українців до рідної мови через живе спілкування, а завдяки мові — й об’єднання титульної нації. Ще Іван Драч 1992 року на доленосних для Руху і, мабуть, для України III Всеукраїнських зборах НРУ пророче сказав, що “супершовіністична і супернаціоналістична Росія” буде “підбурювати проти незалежної України її російськомовне населення, намагаючись обернути його на пішаків, на жертви у боротьбі проти інших націй у сусідніх незалежних державах”, а тому потрібно об’єднувати зусилля демократичних сил із різних партій.Та, на жаль, не прислухалися, не зрозуміли, не оцінили загрози, а тому притлумлено українську справу, розколото на мовній основі титульну націю, в якій чимала частина захищає своє право розмовляти російською мовою. Нині імпершовіністи, за підтримки Російської Федерації, проголосили лукаве гасло захисту прав російськомовного населення чи “російськомовної більшості” з посиланням на європейські норми. А цій навалі фактично нікому протистояти, бо українська етнічна еліта часто публічно воює між собою.Не почула наша еліта й голосу покійного нині професора Анатолія Погрібного, який волав про хвору титульну націю й про потребу об’єднання зусиль українських патріотів в ім’я збереження єдності України, відродження духовності, культури, мови. Тому пропонуємо наш девіз “Українці, спілкуймося українською” та заклик Центрального Проводу ОУН (д) про створення незалежної громадської організації. Ми пропонували таку назву, як у Грушевського, — Національна рада українських комітетів: з представників різних партій і окремих громадян у містах, селищах, установах, у Києві. Партії й громадські організації можуть бути асоційованими членами. “Просвіта”, з її досвідом у мовній політиці, має стати провідною у пропонованій організації, даючи узагальнення та теоретичні обґрунтування практичної роботи подвижників української мови. Нині на часі їхнє об’єднання. Існування такої організації змінить на краще українську справу. Це вселить упевненість у собі багатьом українцям, які нині вичікують, а то і залякані, — як у Криму, Донецьку, Луганську; збільшить кількість прихильників української мови; створить здорову громадську думку щодо поваги до рідної мови та культури. А без підтримки людей, сподіваючись лише на правові рішення та зусилля влади, годі й думати про оздоровлення титульної нації.Сподіваємося, що “Просвіта” разом із ОУН (д), іншими партіями, організаціями започаткує роботу на місцях у конкретних акціях, запропонує програмні документи, без зайвої заорганізованості в роботі, і покаже, що українці, якщо захочуть, зможуть об’єднатися і відстояти українську справу. За дорученням ініціативної групи “Українці, спілкуймося українською” Леонід ПІНЧУК

Read More

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ РІДНОГО СЛОВА

Микола ГНАТИШ,смт Калинівка, Васильківський район,Київська обл.Вищі сили щедро обдарували Україну: дали їй мальовничу природу, найродючіші чорноземи, багаті надра, ліричну назву й найчарівнішу в світі мову, яку за кілька тисячоліть витворив, виплекав і відшліфував геній українського народу.Ще брати Кирило і Мефодій відзначали багатство й мелодійність української мови, у якій багато пестливих, теплих слів: зіроньки сяють, дівчинонько-голубонько, їстоньки, питоньки, спатоньки, коханнячко, білеє личенько, наша первичечка — донечка (Марко Вовчок), лелеченьки, лебедоньки, вишеньки, черешеньки. Вона глибинно ніжна й душевна: “А серденько соловейком щебече та плаче (Т. Шевченко), “А козак чує — серденько мре” (з народної пісні), “Під гаєм в’ється річенька”, “А в мене серденько і мліє і болить” (Л. Глібов), “Заки море перелечу, крилонька зітру” (Б. Лепкий), “Сонце низенько — вечір близенько” (з народної пісні), “Скажи мені правдоньку, де мій милий” (з народної пісні).Споконвічний засіб спілкування українців має величезне лексичне багатство. На кожне російське слово в українській мові є два, три, а то й більше відповідників: голубой — голубий, блакитний; охота — мисливство, полювання; тюрьма — тюрма, в’язниця, темниця, буцегарня; дом (ізба) — хата, будинок, будівля, оселя, помешкання; мельник — мельник, мірошник. У нашій рідній мові — багато слів, яких у російській немає: сопілка, немовля, дитинча, дитятко, вечорниці, посиденьки, досвітки, сорочина, спідничина, рученята, ноженята, збіжжя, пашниця, околот,  мотовилник та десятки інших.Щоб “вєлікій русскій  язик” не був лексично бідніший за українську мову, радянські мовознавці завдали їй нищівного удару, залишивши у словниках слова, штучно підігнані під російську мову, а більшість слів вилучили як застарілі й діалектні. Практикували уподібнення української російській, щоб потім довести непотрібність нашої рідної мови. На книжковому ринку на Петрівці в Києві я придбав два словники української мови, видані в тридцяті роки минулого сторіччя. За питомою вагою українських слів у них вдвічі більше, ніж російських. Але репресії українських слів надзвичайно збіднили наші словники.Українська — одна з найдосконаліших мов світу. Про це свідчить, наприклад, вживання форми наказового способу першої особи множини, якої нема в російській мові: шануймося, тікаймо, “заспіваймо, серце наше звеселяймо” (з народної пісні). Про високу довершеність української мови свідчить і вживання подвійних закінчень іменників у давальному відмінку: Івану, Іванові, Степану, Степанові, писару, писареві, Петренку, Петренкові. В українській мові є форма майбутнього часу, якої немає у російській: ходитиму, носитиму, слухатиму, співатиму, малюватиму.Існує й клична форма: мамо, тату, бабусю, дідуню, Петре, друже, юначе, “Ой радуйся, земле” (з колядки); “Моє серденько, цвіте мій рожевий” (З листів І. Мазепи до Мотрі); “Повій, вітре, на Вкраїну” (С. Руданський); “Подивись, мій голубе, …я Катруся твоя люба” (Т. Шевченко); “Чуєш, брате мій, товаришу мій” (Б. Лепкий). У російській мові не звертаються, не кличуть, а лише називають.1928 і 1934 років у Парижі відбулися Міжнародні конкурси мов. Знавці визначили багатство, красу, мелодійність і виражальні можливості мов світу. У мовному конкурсі 1928 року перше місце посіла французька мова, друге — італійська і третє — українська. Під час конкурсу 1934-го знову перше місце посіла французька мова, друге — перська, а українська — третє. “Вєлікій і могучій русскій язик” не потрапив навіть до першої десятки. Деякі мовознавці висловили думку, що якби конкурс відбувався не в Парижі, а на нейтральній території, то за своїми граматичними можливостями, виразністю звучання, мелодійністю українська мова “увінчалася б найдостойнішими лаврами, бо французька мова дещо гугнява і не досить виразна, а українській мові рівних у світі нема”.І така багата, соковита, джерельно чиста наша рідна мова віками терпіла і терпить від своїх  поневолювачів?!. Значних заборон і переслідувань зазнала мова від “старшого брата” (чи ж браття вони нам?). Цар Петро І заборонив розмовляти і видавати книжки рідною мовою. А цариця Катерина ІІ, що “доконала вдову сиротину”, сказала: “Сии провинции надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели”. Зброю “обрусения”, вигадану царицею, використовували упродовж віків, щоб русифікувати наш милий край. “Братішкі” генерували українцям почуття меншовартості. Облудна московська пропаганда мусолила цю “вищість” російській нації (яка тхне расизмом). Українська мова стала об’єктом насмішок росіян: вони намагалися “искоренить глупое хохлацкое наречие”. “Гнусный язык”, — так називали “брати” нашу мову. “Надо дразнить хохла”, — казали московські шовіністи. А російську мову пропагували як мову інтелігентну, культурну. За триста п’ятдесят років панування Московії в Україні було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих на знищення української мови. Зневага та глузування з усього українського — мови, звичаїв, обрядів — викликало у наших людей, особливо у молоді, нігілізм. Українці почали соромитися і зрікатися своєї мови, переходити на спілкування російською, не розуміючи, що це є ганебним національним приниженням. Почуття меншовартості міцно “проросло” у деяких українцях.Особливо великої шкоди і масштабної руйнації нашій рідній мові завдали комуністи. У добу “великих звершень” вели політику “зближення мов братів”. Вимову українських слів підганяли під вимову російських. Москва оголосила російську мову “межнациональным языком”, вилучила українську із вжитку в усіх галузях народного господарства. Нашу рідну українську мову витіснили на поля й ферми, називаючи її “колгоспною мовою”.Російські публіцисти-шовіністи тлумачили, що української мови ніколи не було. “Не было, нет и быть не может”, — так 1863 року сформульовано у сумнозвісному Валуєвському циркулярі про існування нашої рідної мови.Нині мовна ситуація в незалежній Україні складна і зазнає експансії з боку північного сусіда. “Старший брат” не покаявся, а посилив шквал тотального “обрусєнія”. Проросійські та антиукраїнські сили чинять шалений опір впровадженню української мови у життя, агресивно насаджують двомовність, якої в Україні ніколи не було, бо двомовних націй не буває. Симоненки, вітренки, морози, реґіонали стали затятими захисниками російської мови. Ліва фракція та реґіонали ігнорують українську державну мову у Верховній Раді України, хочуть докінчити й доруйнувати те, що не встигли царська та більшовицька імперії.Якщо українські патріоти вимагають виступати у Верховні Раді України державною мовою, то вони здіймають галас: “это ущемление прав человека!”(?), — “притеснение русского языка”. А нищити українську мову й досі  царськими указами це не “ущемление прав человека”?!Книжкові полиці заполонили російські видання. У кіосках українських газет обмаль або й зовсім нема. 90 % телеефіру окуповано мовою сусідньої держави. У російських школах України русифіковано не менше половини нашої молоді. Вони також вимагатимуть двомовності, державного статусу російської мови. Українського патріота можна виховати на базі української мови й культури.Усі ми спостерігаємо засилля російської мови в засобах масової інформації: це найпотужніший засіб зросійщення. Сусідня держава веде цілеспрямовану політику нищення української мови й української нації. Це великий злочин.Хто ж, як не ми, повинні стати на захист рідного слова, дати відсіч забродам і своїм симоненкам, вітренкам, реґіоналам, щоб передати нащадкам наш найдорожчий скарб — рідну українську мову. Патріотичне виховання належить здійснювати сім’ї й школі. Хто, як не школа має дати підростаючому поколінню глибинні національно-історичні знання, виховати гордість за рідну державу та її мову? А відроджувати українську мову не треба — за століття неволі вона зберегла свою красу та багатство. Її потрібно лише запровадити у всі сфери життя країни. А от відроджувати націю — на часі.Утвердивши в Україні рідну мову, збережемо себе як націю, а Україну — як європейську державу.

Read More

ПРО ЩО МОВЧИТЬ ЄВРОПА

Олександр Крамаренко,публіцистПозиція європейських країн щодо окупації Грузії Росією здивувала лише людей, необізнаних із міжнародною політикою.У Грузії все здійснили за повного потурання європейців. Не варто сумніватися, що вияви цієї політики ми побачимо, коли російський імперіалізм візьметься й за Україну. Європейські циніки чудово знають і розуміють, кому вони підігрують своєю мовчанкою. Можна тільки дивуватися прозорливості Наполеона, який два століття тому залишив своє пророцтво для європейців: “Свобода буде мати на російський народ такий самий вплив, як міцне вино на людину, що до нього не звикла. Коли якийсь новий Пугачов з університетською освітою очолить невдоволених, коли російський народ здійснить революцію, то… мені бракує слів, щоб сказати вам, яке там буде пекло. Московити не просто найжорстокіші дикуни, а й найпідліші, тому що в них немає жодного уявлення про мораль. Європейці згадають мене з повагою, коли Росія захопить Європу”. Та що там Наполеон! Ближчий до більшовицької імперії Карл Маркс, виявляється, був не в захваті від російського імперіалізму. Зрозуміло, що його вислови з цього приводу в СССР були під забороною. Сьогодні настав час їх згадати: “Російська політика незмінна. Московські методи, тактика мінялися й мінятимуться, але провідна зоря російської політики — підкорити світ і владарювати в ньому — є й буде незмінною. Російський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва. Мета російського панславізму — не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років культурної праці. Московський ведмідь загарбуватиме доти, доки знає, що європейські звірі не здатні виявляти спротиву. Росія покладається не так на власну силу, як на боягузтво європейців”. Маркса, на відміну від Леніна, завжди видавали й видають у Європі, тож європейські лідери, напевно, мали змогу повчитися в класика.А ось їм іще одне напучення, на цей раз від Фрідріха Великого: “Воістину божевілля те, що короткозора Європа допомагає зміцнювати силу Московії, яка мріє зруйнувати Європу”.Мабуть, корінь зла ховається у самій ментальності “братнього народу”. І тут доцільно надати слово відомим російським мислителям.Федір Достоєвський: “Народ, який блукає Європою й шукає, що можна зруйнувати, знищити просто заради розваги”.Олександр Пушкін: “Народ, байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, який абсолютно не визнає ні вільної людини, ні вільної думки”.В. Шмельов: “Народ, який ненавидить свободу, обожнює рабство, любить кайдани на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває ніякої краси, брудний фізично й морально, століттями живе в темряві, мракобіссі й пальцем не ворухнув для чогось людського, але готовий невпинно поневолювати, пригнічувати все і вся, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства”.Прочитавши ці рядки, починаєш розуміти, чому росіяни готові воювати за свою землю в будь-якій точці Земної кулі, а в проекті “Ім’я Росії” лідирують Ленін зі Сталіним.Тож очевидна глибина лицемірства західних правителів, які проголосили своїми особистими друзями правителів російських.Але ж за все треба платити. І, промовчавши під час побиття Грузії, Європа, як і 1939 року, схоже, може втратити точку стримування агресора, після якої той уже сам не зупиниться.

Read More

КАВКАЗ

Володимир ВОЙТЕНКО, професорЗа горами гори,            хмарою повиті,Засіяні горем,            кровію политі.Тарас Шевченко, “Кавказ”В академічному виданні творів Л. Толстого покажчик імен займає понад 60 сторінок, але Кобзаря у ньому не згадано. Але — буває ж таке! — читаємо про солдата на прізвище Шевченко в оповіданні “Набег” (1853), в якому йдеться про атаку доблесної російської армії на чеченський аул. Шевченко в той час відбував солдатчину за Уралом. Поему “Кавказ” написав восени 1845-го в Переяславі, де гостював у лікаря А. Козачковського. Неповних п’ять сторінок, і цього, здається, замало, щоб умістити все, що ми пам’ятаємо, все, що відчуваємо, згадуючи “Кавказ”. Поему “розібрали на цитати”, хоч ідеться, звісно, не про цитатник, а про художній текст.Не вмирає душа наша,Не вмирає воля.І неситий не виореНа дні моря поле.Матеріали про останні подвиги “неситого” на Кавказі помалу сходять із перших шпальт ЗМІ. Воєнні підсумки сутички Давида з Голіафом очевидні, політичні обговорюють та інтерпретують по-різному. Опитування 22 тисяч респондентів сайту www.unian.net засвідчують, що в сутичці між Росією і Грузією підтримують Росію 17,5 % українців, Грузію — 79,6 % (“День”, 2008, № 144). Це не репрезентативне опитування, воно віддзеркалює лише точку зору користувачів одного спеціалізованого сайту, але, переконаний, збігається з позицією читачів “Слова Просвіти”.Головна мета політики Росії, стисло висловлена у відомому документі ще 1992 р., полягає в тому, щоб “бути лідером стабільності та безпеки на всій території колишнього СРСР”. “Стабільності” — для кого? “Безпеки” — чиєї? Захоплення, заблокування (чи інший спосіб контролю) всіх шляхів транcпортування каспійської нафти через територію Грузії в обхід території РФ — солодка імперська мрія. Широкомасштабне застосування збройних сил і важкої техніки, бомбардування Грузії за межами території конфлікту свідчать про небажання Москви дотримуватися елементарних міжнародних норм задля реалізації своїх геополітичних марень. До того ж, “маленька переможна війна”, по-перше, відповідає свідомим чи підсвідомим прагненням пересічного громадянина РФ (стихійного шовініста, ображеного на всіх, Грузію та Україну насамперед за те, що “нас не люблять”), по-друге, тимчасово чи назавжди кладе край ліберальному шелестінню президента Медведєва в його спробах вийти з-під впливу прем’єра Путіна. На це варто було подивитися: переможець Д. Медведєв робить останні картинні кроки назустріч посередникові, французькому президентові Н. Саркозі, кожним рухом рук і ніг демонструючи гідність і впевненість, яких насправді (поки що) не має й не відчуває.Грузія свою справу зробила: перед світом Росія постала, як агресор, як одна зі сторін конфлікту, яка за жодних обставин не може лишитися “гарантом” чи “миротворцем” на теренах СНД. Політична жандармерія може існувати, але на правах Вовка, а не Червоного Капелюшка: пам’ятаємо, хто з’їв бабусю.Російська редакція Euronews кілька разів повідомляла, що на зустрічі з Медведєвим мсьє Саркозі підтвердив право Росії на захист своїх громадян і за її межами — в Цхінвалі. Про Тирасполь і Севастополь поки що не йшлося.Президент Буш іде, а його наступник намагатиметься власну гру розпочинати з нуля, щоб не розрахуватися за чужу шляхетність: “Америка визначає Грузію своїм найпотужнішим союзником у блоці колишніх радянських республік, але Вашингтонові надто потрібна Росія у таких великих питаннях, як Іран, щоб ризикувати всім іншим для захисту Грузії”(оглядач “New York Times” Г. Купер). Імовірно, світова громадськість матиме можливість спостерігати і спалах прогрузинських симпатій в останні місяці адміністрації Буша, і заспокійливі для Москви дипломатичні маневри його наступника.Можливо, Україна критично розцінюватиме політичну позицію президента М. Саакашвілі й аналізуватиме помилки, яких припустилося грузинське керівництво. Але сьогодні маємо виходити з того, як складеться реальність. Майже не ризикуючи помилитися, можемо чекати подальших ускладнень у відносинах із Росією: не за рахунок нових проблем, а через маніфестацію давніх. Війна між Грузією та Росією (за номінальної участі Південної Осетії) — перша війна між державами, що входять до СНД, а саме ця штучна структура не має, як бачимо, жодних важелів впливу на ситуацію. Після переходу конфлікту в млявий процес “ні війни, ні миру” — а це, ймовірно, трапиться протягом небагатьох тижнів — Росія матиме велике бажання отримати зиск від “маленької переможної війни” й у відносинах із Україною. Зокрема, звинувачення в підбурюванні “етнічних чисток” на нашу адресу (“Продавали Грузії зброю!” — наче Росія нею не торгує) можуть стати підмурком хронічного пропагандистського тиску; мусимо мати адекватні засоби контрпропаганди. Не варто сподіватися на те, що покірністю розчулимо Кремль (і отримаємо, наприклад, дешевий газ) — цього не буде. Але “труба” наша, а погрози, що Росія вийде з Великого договору, — блеф: він їй потрібен не більше, але й не менше, ніж нам.Кілька позицій маємо пам’ятати, аналізуючи сьогоднішні й завтрашні уроки Кавказької війни. 1. Якби Грузія вже була в НАТО, Росія тримала б сама себе за руки; коли всім відомі політики бубонять про те, що ніхто Україні не загрожує, — це лукавство або дурість: Газпром, Московська Церква й антиукраїнські рухи в Криму — реальні важелі імперської політики Росії.2. Якби на Бухарестському саміті Грузії надали ПДЧ, зробивши реальний крок на її шляху до НАТО, Росія не бомбардувала б території маленької країни і обмежилася б військовими діями на осетинській території. Подолавши процедуру набуття ПДЧ, президент Саакашвілі став би поміркованішим, а конфлікт довкола Південної Осетії для керівництва НАТО не був би таким несподіваним. Бухарестський саміт, щось пообіцявши Україні й Грузії, насправді танцював під дудку Путіна, і його керівництво (і деякі європейські держави, що диктують “моду”) мусять взяти частку відповідальності за російсько-грузинську війну на себе.Якщо наш Президент (про це пишуть аналітики) охолов до євроатлантичної інтеграції, зосередившись на майбутніх виборчих баталіях — це груба помилка.Непроголошений, але виразний альянс Росія—Німеччина дуже нагадує пакт Молотова—Ріббентропа; знаємо, чим ця ганебна змова завершилася для України. Гадаю, що наш Президент має підстави для іншої тональності у відносинах із Європою. А вона мусить щось зробити для України раніше, ніж через Хутір Михайлівський пройдуть російські танки.3. Недостатня озброєність і низька обороноздатність української армії може стати реальним заохочувальним чинником для антиукраїнських провокацій різного штибу; легко говорити про перехід “на контракт” наступного дня після виборів, але краще цього не робити: професійну армію мають творити фахівці. 4. Участь кораблів ЧФ Росії у конфлікті довкола Південної Осетії робить актуальним питання: а) про регламентацію його діяльності під час перебування на території України; б) про скорочення терміну базування ВМС РФ у Севастополі як гарантію того, що нас не поставлять перед фактом практичної участі України в агресії проти причорноморських (кавказьких) держав.Америка хотіла використати свою військово-повітряну базу в Туреччині для нападу на Ірак; дбаючи про власну безпеку, Туреччина заборонила це робити, і США довелося шукати інші тактичні варіанти. Така міжнародна практика. 5. У телефонних розмовах із Кондолізою Райс керівник російського МЗС С. Лавров, не криючись, заявив, що М. Саакашвілі “має піти”. Публічно розголосивши його слова під час засідання Ради Безпеки ООН, американці проілюстрували всьому світові стійку неприязнь, бо ненависть московського керівництва до демократично обраного лідера незалежної держави — їхня справа, а бажання усунути його з посади — вже злочин.Якщо йдеться про Україну, пам’ятаємо комічно-зворушливі багаторазові привітання Путіна на адресу необраного президента. Сумнівно, що на цьому Росія поставить крапку: найближчим часом маємо шанс почути про нового фаворита Москви. Хоч для порядної людини така честь сумнівна. Якими рясними можуть бути кадрові здобутки Кремля “на местах”, бачимо на прикладі Південної Осетії. Начальник КДБ Анатолій Баранов (раніше очолював ФСБ Мордовії); МВС очолює Михайло Міндзаєв (трансфер із Північної Осетії, автономії у складі РФ); секретар Ради безпеки — Анатолій Баранкевич (у минулому — заступник військового комісара Ставропольського краю); міністром оборони служить Василь Луньов (колишній військком із Пермі); прем’єр-міністр Юрій Морозов працював в енергетичному господарстві в Курську. Щоправда, президент Едуард Кокойти — осетин, “тутешній”, але ж мусить хоч хтось мати “національну” анкету…6. Інфляція та екологічна катастрофа в західних реґіонах не повинні призвести до звуження політичних обріїв України. Віктор Ющенко в належний час і в гідному товаристві виступив перед тбіліським Майданом. Різні люди (і я між ними) мають до Віктора Андрійовича низку претензій, але треба визнати: у Президента безпомилкові національні та демократичні рефлекси. Якою мусить бути міра заанґажованості України в проблеми Грузії й ризики погіршення клімату вздовж українсько-російського кордону? Чи не вигідніше повернутися до старої тези про нашу хату скраю? Економічна безпорадність нинішньої Грузії не обіцяє нічого вагомого від хороших відносин із нею. Багато наших політиків уже визначилося: мовчать, як Лукашенко (посол Росії в Мінську не посоромився публічно нагадати президентові, що пора вже зронити кілька слів на підтримку Кремля). Слухаймо, хто мовчить, — з них Москва вербуватиме “кадри”. Сьогодні бути “за Грузію” — це те саме, що бути “за Україну”.Південна Осетія й Абхазія лишаються знаряддями імперської політики у маніакальних зусиллях Москви приборкати Кавказ. Росії завжди здавалося, що їй бракує земель, але вона ніколи не могла облаштувати ті, що вже встигла захопити.7. Нафтогін із Азербайджану на Туреччину, який пролягає територією Грузії, не функціонує, а Баку зменшує видобуток нафти: це саме те, що найбільше тішить Росію. Чому досі не працює український нафтогін Одеса—Броди? Нині він транспортує російську нафту в реверсному напрямку. Мусимо знати, кому це вигідно, а головне — форсувати переведення нафтогону на українсько-європейський режим.

Read More

ТРАГЕДІЯ І ТРІУМФ ЮНОЇ ХУДОЖНИЦІ

Світлана СОБОЛЕВСЬКАПоява цієї книжки, без будь-якого перебільшення, була справді тріумфальною. Знаний тоді критик Михайло Слабошпицький одразу став відомим українським прозаїком. Книжка утвердила за ним репутацію майстра біографічного жанру. Окрім відкриття імені та образу Марії Башкирцевої для українського читача, що вже обіцяло творові успіх та популярність, сталося й відкриття автора з високою літературною культурою. Чимало тих, хто писав про роман-есе Михайла Слабошпицького (а з-поміж них Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Дмитро Затонський, Віталій Дончик, Микола Руденко, Іван Кошелівець, Анатолій Шевченко), наголошували: автор володіє оригінальним стилем. Він жадібний до фактів, інформаційно “вибуховий”, афористичний та пластичний у фразі.Після “Марії Башкирцевої” один за одним вийшли біографічні романи й повісті “Поет із пекла (Тодось Осьмачка)”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Веньямін літературної сім”і (Олекса Влизько та інші)”, “Українець, який відмовився бути бідним” , написані темпераментно, розкуто, з полемічним загостренням. Без цього тяжко уявити прозу М. Слабошпицького — інтелектуально насичену, позначену яскравою стилістикою. У “Марії Башкирцевої” виявилася щаслива літературна доля не лише тим, що вона ознаменувала яскравий етап творчості М. Слабошпицького. Роман кілька разів перевидавали, він виходив у перекладах французькою, російською й естонською. Про цей твір написано багато схвальних слів.Нове видання означене як ґрунтовно перероблене й доповнене. З’явилося й уточнення до його назви, яка тепер звучить так: “Марія Башкирцева (Життя за гороскопом)”. Дуже добре було проілюстровано російське видання (переклад Наталі Кублановської), де видрукувано багато фотознімків та кольорових репродукцій. Але ця книжка значно його перевершує — це яскраве подарункове видання, яке вмістило до півтори сотні фотографій та репродукцій. Оригінальний дизайн книжки зробила талановита художниця Ніна Танченко.Як розповідає автор у післямові, мільйони шанувальників Башкирцевої та читачів її знаменитого “Щоденника” ввели в оману — ще й досі в авторитетних енциклопедіях та інших довідкових виданнях зазначено, що Марія Башкирцева народилася в селі Гавронці на Полтавщині 1860 року. Місце народження вказано правильно, а ось рік неточний. І внесла цю плутанину мати художниці, якій хотілося, щоб донька лишилася в пам’яті людей на два роки молодшою. Вже тоді у всіх некрологах французької та російської преси було написано, що смерть забрала цю винятково талановиту дівчину двадцятичотирирічною. Насправді ж тоді, 1884-го, коли її проводжали в останню путь і поховали на паризькому цвинтарі Пассі, Марії було двадцять шість.Але на цьому фальсифікації, до яких вдалася Башкирцева-мати, не вичерпуються. Мати суворо цензурувала доньчин щоденник, який та вела чи не від дванадцяти років. Повикидала з нього багато важливих подій, думок Марії й “дійових осіб”. У неї були свої погляди на те, що треба пускати на очі читача, а що ні. До того ж, родина Башкирцевих була замішана в грандіозному скандалі. Упродовж цілого десятиліття тривала спричинена цим судова тяганина. Тітку художниці звинувачували в тяжкому злочині. Про ці події Марія писала в щоденнику, і це також зазнало суворих вівісекцій. Не випадково, коли через кілька літ після смерті Башкирцевої з’явився її щоденник, то один із приятелів художниці сербський князь Божидар Карагеоргієвич узявся захищати Марію від… її щоденника. Чи не першим він сказав, що тут щось не так.Цікаво, що перше видання “Щоденика” М. Башкирцевої за редакцією відомого французького романіста Андре Тер’є з’явилося одного року зі “Щоденником” братів Гонкурів. Обидві книжки стали сенсаціями. Чимало письменників напали на Гонкурів, бо вважали, що їхня книжка аж надто відверта й суб’єктивна. А з приводу “Щоденника” Башкирцевої реакція була найнесподіваніша. Наприклад, прем’єр-міністр і відомий на той час інтелектуал Вільям Галадстон назвав “Щоденник” найвидатнішою книжкою XIX століття. Він ставив його поряд зі “Сповіддю” Ж.-Ж. Руссо. Безмежно захоплений був “Щоденником” і самою Башкирцевою Велемир Хлебников. Високі слова про неї належать Анатолеві Франсу й Морісові Баррелю.У романі цікаво розповідається про тогочасне мистецьке середовище Парижа, що в нього потрапила народжена в Україні дівчина, в якої раптом виявилися найрізноманітніші таланти. Її чекала кар’єра видатної співачки. Вона навіть уже концертувала, але через хворобу горла Марія втратила голос, у неї почала прогресувати глухота. Вона добре знала сім мов і була дивовижно начитана. Потім зайнялася живописом і почала відвідувати студію Жюльєна — єдиний у Франції навчальний заклад, у якому могли брати уроки жінки. Як пише автор роману, студія Жюльєна, хоч самого Рудольфа Жюльєна немає на світі вже з сотню літ, існує в Парижі досі. Перші виставки імпресіоністів. Поява Мане й Моне, Дега й Ренуара, Піссаро й Сіньяка, Сіслея й Морізо — усе це пора входження в мистецтво юної Башкирцевої, яка швидко стала незаперечним лідером у студії Жюльєна і почала одержувати медалі в Салоні — щорічній мистецькій виставці в Парижі, в якій брали участь не лише французькі художники. До слова, Салон — це тисячі картин. Про нього цікаво писали Шарль Бодлер та Еміль Золя, які були ще й видатними мистецькими критиками.Автор пише про надзвичайне творче піднесення Башкирцевої, про її бонапартистські плани на майбутнє, про її флірти, про секрети й сенсації з біографій видатних художників, про скандали в родині Башкирцевих-Бабаніних, про тогочасні моди й французьку кухню. Одне слово, принагідно читач дізнається масу цікавих речей. Це прикметна особливість прози Михайла Слабошпицького, який, оповідаючи людську історію, не відмовляє собі в задоволенні розповісти якісь сенсації. Подекуди ці відступи в романі читаєш як завершені сюжетно самодостатні твори. Вони нібито безпосередньо не пов’язані з сюжетом, однак твір без них відчутно програв би, оскільки вони дають інтелектуальний чи мистецький контекст для конкретної біографії, з несподіваного боку проливають світло на людей та події, про які йдеться в романі.У новому виданні значно посилено іронічний струмінь, який у першому варіанті був заявлений на рівні майже ембріональному. Тепер же автор іронічно, а подекуди й сатиричними барвами виписує любовні інтереси юної Башкирцевої, часто інспіровані намірами родини якнайвигідніше видати її заміж. Це мало неминуче призвести до конфлікту: приписи манірного бомонду, до якого належали Башкирцеви-Бабаніни, й невситима жадоба молодої художниці до мистецького самоствердження. Шлюб  і кар’єра мистецька ніяк не хотіли примиритися між собою. Між ними спалахнув антагонізм і, врешті, переважило мистецтво, що цілковито поглинуло Марію в останні кілька років життя.Психологічно виразно описує М. Слабошпицький поведінку й відчуття смертельно хворої Башкирцевої. Адже тоді, в XIX сторіччі, діагноз туберкульоз звучав як смертний вирок. Сторінки Маріїного щоденника, який часто цитує автор роману, сповнені запитаннями до самої долі: скільки часу ще в запасі художниці? Скільки картин вона встигне написати? Надзвичайно активно працюючи над творами, збираючи цілу колекцію захоплених відгуків і нагород, вона водночас подумки прощається зі світом, бо добре знає, що свічка, запалена з обох кінців, догорає дуже швидко. Це особливо пронизливі сторінки в романі. Про їхню емоційну силу й виразність пише в передмові до книжки Павло Загребельний.Окрема сюжетна лінія — кохання Башкирцевої і Бастьєна-Лепажа, найавторитетнішого митця. Кохання приречених людей (Бастьєн-Лепаж помре за кілька тижнів після Башкирцевої — у нього був рак шлунка). Вони зустрічаються у Маріїній майстерні. Немічного Лепажа, домежно висохлого, легкого, як дитина, приносить у майстерню на руках брат Еміль і лишає їх наодинці. Вони втішають одне одного, розмовляють про мистецтво, у них ще є творчі амбіції й плани на мабутнє…Марія розповідає Лепажу про Гавронці, про українських селян, намагається розвеселити його українськими анекдотами. А годинник невблаганно відлічує їхній час. Зрозпачена Марія волає до Бога: чим вона його прогнівила? Чому на такому високому творчому злеті, у передчутті такого великого мистецького майбутнього має померти? Адже це така незбагненна несправедливість. …Останні дні її життя восени 1884 року. Марія марить. Прийшовши до тями, каже: “Мені так хочеться гавронських вишень…” Але Гавронці далеко, і їх Марія вже ніколи не побачить. Вона пише заповіт. Докладно викладає сценарій похорону. Вимагає від рідних заснувати мистецьку премію імені Марії Башкирцевої, щоб нагороджувати найталановитіших молодих художників і скульпторів (їхня національність не має значення). Ця премія існує у Франції й досі.Похорон відбувається так, як того хотіла Марія. Білі коні, біле вбрання художниці. Білі квіти. Жалобна процесія пропливає Парижем. Зупиняється біля будинку, в якому живе Бастьєн-Лепаж. Його підносять до вікна. Безсилим поглядом він прощається з Марією.Після її смерті в пресі писали про Маріїн епістолярний роман із Мопассаном. Дехто вважав, що той роман не лише епістолярний. У двадцяті роки в Австрії навіть зняли фільм про їхні нібито любовні стосунки. Тоді нащадки Башкирцевої змогли через суди заборонити демонстрацію картини. М. Слабошпицький докладно зупиняється на передісторії (як і на всій історії) листування Башкирцевої з Мопассаном. Марія небезпідставно боялася за долю щоденника. Розуміла, що мати нізащо не пустить у світ багато того, що вона там писала. Марія вирішила в останні місяці свого життя переправити свої записи в руки когось із відомих письменників, передавши йому право видати книжку. Вона писала до Едмона Гонкура, до Еміля Золя. Безрезультатно. На її лист відгукнувся, як пише автор роману, “пожирач жіночих сердець”, “невиправний кондотьєр на амурному фронті” Мопассан. Він висував їй інтимні пропозиції. Марія ж у відповідь інтригувала й кокетувала. Мопассан лютував, що не може досягти свого й вистрілював у листах фривольностями. Марія у відповідь містифікувала: Ви, мовляв, дуже наївний і примітивний, бо повірили, що до Вас справді пише жінка, а я не жінка, я чоловік, викладач ліцею…Мопассан у відповідь вибухнув брутальною лексикою, назвавши свого кореспондента шахраєм, буквоїдом, пацюком і запропонував йому адреси паризьких борделів зі своїми рекомендаціями та характеристиками тамтешніх цін і рівня обслуговування клієнтів. Марія розгублена — не цього вона чекала від листування з Мопассаном. Їй уже не до фліртів і не до епістолярних війн. Вона почувалася ображеною. “Ви мене не варті… — пише вона в одному з останніх листів до Мопассана. — Наше листування мене стомило…”Як пише М. Слабошпицький, нині в світі існують сотні книжок про Марію Башкирцеву. Переважна більшість авторів захоплена її юним талантом і феєрично яскравим життям. Є й такі автори, які спеціалізуються на розвінчуванні Башкирцевої, звинувачуючи її в егоцентризмі й патологічному марнославстві. Особливо популярними були ці мотиви з кінця ХІХ й до двадцятих років XX сторіччя, коли фемінізм ще не став потужною світовою тенденцією, маючи численне представництво в усіх розвинених країнах світу. З Башкирцевою воювали передовсім представники чоловічої половини людства. У своєму “Щоденнику” художниця посміла артикулювати ті амбіції та претензії, які на той час у чоловікоцентричній Європі були не дозволені жінкам (згадаймо: “кірхен, кіндер, кюхен”). І її заслуга не лише в тому, що вона сказала суспільству багато з того, що взяли на свій прапор феміністки. Якби в “Щоденнику” було тільки це, то її вже давно забули б. Дмитро Донцов прозірливо окреслив роль письменниці Башкирцевої (у Франції вона відома не лише як художниця, а й як письменниця), назвавши її предтечею егоцентризму в європейській літературі.Отже, роман Михайла Слабошпицького — це історія юної тривожної душі з її грандіозними надіями та масштабними замірами. Багато чого в цьому житті не здійснилося через те, що Башкирцевій так мало було відпущено земних днів. Але вона стала однією з тих героїнь людства, якою не перестають захоплюватися ось уже стільки поколінь. Михайло Слабошпицький наводить такий промовистий факт: “Щоденник” Башкирцевої виходив у перекладах всіма основними мовами Європи. Тільки в США про неї видано 39 книжок. Цього року відзначають 150-річчя Башкирцевої. Урочистості з цього приводу та наукові конференції відбуваються у різних країнах світу, особливо в цьому контексті багато їх буде у Франції та США. Тому важливо те, що в Україні з’явилася ця прекрасна книжка Михайла Слабошпицького, яка дає логічно переконливу версію складного, яскравого й вибухового життя володарки багатьох талантів Марії Башкирцевої.   

Read More

І ПОСТАНЕ ХРАМ

Сергій АГЕЄНКО У селі Новоградківці Овідіопольського району Одеської області на Святого великомученика та цілителя Пантелеймона освятили наріжний камінь під будівництво храму на честь святого великомученика Димитрія Солунського. Освячення звершив преосвященнійший єпископ Одеський і Балтський Яків. Разом із владикою молилися настоятель храму протоієрей Віталій, протоієрей Василь, протоієрей Петро з Одеси, ієрей Михайло з Іллічівська, ієрей Василь із села Мирного Біляївського району, мешканці навколишніх сіл.На святі був меценат, член правління Овідіопольського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, керівник депутатської фракції “Наша Україна” в Овідіопольській районній раді, голова Овідіопольської територіальної організації Народний Союз “Наша Україна”, заступник громадського об’єднання “Інтелектуальний форум” Олег Дякович. Після звернення отця Віталія в громадську приймальню “Нашої України” по підтримку в започаткуванні будівництва храму в селі Новоградківці депутат Олег Дякович першим відгукнувся і надав матеріальну допомогу. Завдяки спонсорству і почалося будівництво першого в районі храму Київського патріархату.Радість новоградківських парафіян розділили голова Овідіопольського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка С. Агеєнко, відповідальний секретар М. Думніч, просвітяни району О. Семішан, Н. Максимчук, І. Фіцер, С. Мікрут, О. Єфімова.У проповіді владика Яків відзначив важливість відкриття та освячення храму, наголосив на духовній складовій цієї події. Зокрема, він зазначив: “Це перший храм Української Православної Церкви Київського патріархату в Овідіопольському районі. У ньому звершуватимуться богослужіння, молитви і таїнства Православної Церкви, через які багато людей, з ласки Божої, досягнуть спасіння”. Богослужіння завершилось уставним многоліттям. Священики та миряни виконали духовний гімн України “Боже великий, єдиний…”

Read More

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА

Марія ОЛІЙНИК,заступник голови Донецького обласного об’єднання  ВУТ “Просвіта” імені Тараса ШевченкаНа виконання Указу Президента України “Про вшанування пам’яті Василя Стуса” від 30 січня 2008 року, постанови Верховної Ради “Про відзначення 70-річчя з дня народження видатного українського поета Василя Стуса” від 22 березня 2007 року та розробленого Кабінетом Міністрів України на виконання постанови плану заходів у Донецькій обласній державній адміністрації створили робочу групу на чолі із заступником голови обласної державної адміністрації Оленою Петряєвою, ректором Донецького національного університету, академіком НАН України, головою Донецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Героєм України Володимиром Шевченком із вшанування пам’яті Василя Стуса. Запланували провести низку заходів: видати книжки Анатолія Лазоренка “І край мене почує”, Володимира Півня “Діалоги з Василем Стусом”; у Донецькому національному університеті 25—26 вересня 2008 року — IV Всеукраїнську науково-практичну конференцію “Василь Стус: життєві й творчі контексти” і видати матеріали конференції; підготувати виставу за книжкою В. Стуса “Листи до сина”; встановити пам’ятник-погруддя поета роботи Бориса Довганя у Донецькому сквері імені Василя Стуса перед головним корпусом Донецького національного університету; підготувати експозиції, присвячені Василеві Стусу, в обласному краєзнавчому музеї та інших музеях області; встановити пам’ятний знак у редакції газети “Донбас”, де свого часу він працював; відкрити постійно діючу виставку, присвячену дисидентському рухові, в Українсько-канадському центрі обласної універсальної наукової бібліотеки імені Н. К. Крупської; організувати екскурсії місцями, пов’язаними з життям і творчістю Василя Стуса; провести на підприємствах, у навчальних закладах, бібліотеках, музеях області “круглі столи”, тематичні конференції, книжкові виставки та інші заходи, присвячені вшануванню пам’яті поета; ініціювати проведення тематичних телерадіопередач про життя та творчість Василя Стуса, висвітлювати заходи із відзначення 70-річчя із дня його народження; оформити та відкрити аудиторію імені Василя Стуса на філологічному факультеті Донецького національного університету, де він з 1954 до 1959 року навчався; провести у вересні 2008 року в школах Донеччини конкурс творчих учнівських робіт “Верни до мене, пам’яте моя…”; звернутися до Донецької міської ради з клопотанням про перейменування вулиці імені Постишева на вулицю імені Василя Стуса; показати на донецьких телеканалах фільм режисера Станіслава Чернілевського “Просвітлої дороги свічка чорна” (1992 р., “Галфільм”); створити меморіальну кімнату в приміщенні МАУП, що працює в колишній загальноосвітній школі № 75 Донецька, яку 1954 року закінчив Василь Стус.

Read More

НАША БЕРЕГИНЯ

Наталія САВЧУК,м. Рівне На Рівненщині “Просвіта” відроджена втретє 1988 року. Тих (на ту пору надзвичайно відважних), хто першими запалив смолоскип, що розсівав світло просвіти, було небагато — відомі у краї своїм українством Євген Шморгун, Святослав Мельничук, Василь Червоній, Юрій Велігурський, Гурій Бухало, Михайло Пацула, Михайло Назарук, Любомир Гладун. Сотні відновлених могил вояків УПА, піднятих синьо-жовтих знамен, заходів ушанування світочів української культури, боротьба за державність української мови, відродження звичаїв, обрядів, традицій українського народу — ось неповний перелік справ оновленої “Просвіти”.Серед першопрохідців національного відродження (а були вони надто виразні) виокремлювалася симпатична освітянка, енергійна, прямолінійна, ініціативна, завжди у прегарних вишиванках.Євгенія Гладунова, пані Євгена… Мабуть, немає в області серед просвітянського загалу людини, яка не знала б цієї цілеспрямованої, високоморальної й порядної людини. Уся робота відродженої Рівненської “Просвіти” впродовж 20 років пов’язана з діяльністю Євгенії Гладунової. Старший референт товариства “Просвіта” (1993—2003 років) спільно з головами обласного об’єднання професором Борисом Степанишиним, Володимиром Ковтунцем, Петром Кульчинським, Євгенія Михайлівна впроваджувала й утверджувала українську мову на підприємствах, в установах та організаціях, у дитячих садках, вищих навчальних закладах. Це з їхньої ініціативи ліквідували російськомовні школи та класи в обласному центрі. Разом із фахівцями обласного управління освіти Євгенія Михайлівна розробила та впровадила низку освітянських проектів: програму національного виховання учнівської молоді “Моя земля — земля моїх батьків”, пошукові експедиційні загони “Просвіта сіяла світло”, літературний конкурс “Перло многоцінне” (до днів української писемності та мови). Вона вела “Літопис Рівненської “Просвіти”, збирала свідчення очевидців відродження ТУМ, ветеранів “Просвіти”. До 135-річчя товариства “Просвіта” видавництво “Волинські обереги” видало ювілейний збірник “Просвіта і просвітяни”, який упорядкувала Євгенія Гладунова.Пані Євгена — віруюча людина. Крім участі в недільних та урочистих богослужіннях, часто зустрічається зі священиками, працює на зборах, конференціях. Разом із членкинями Союзу українок організовує частування воїнів гарнізону освяченими на Спаса плодами, а послушникам чоловічого монастиря на легендарних Гурбах разом із посестрами-просвітянками привозить власноруч вирощені овочі, фрукти.Унікальне, романтичне й неповторне подружжя — Євгенія і Михайло. Разом із чоловіком Михайлом Борейком вірна дружина, натхненниця і генератор ідей зуміла зорганізувати людей щирих і відданих справі “Просвіти”, справі України.Гостинне помешкання Борейків-Гладунових завжди відкрите для добрих людей. Тут бувають не лише рідні (діти, онуки), а й друзі з усіх куточків області. Тісна співпраця єднає родину з просвітянами Тернопільщини, Сумщини, Луганщини, Криму. А листування налічує сотні адресатів — від поліського села до далекої Америки, де подвижники, друзі й побратими безкорисливо служать Україні. А ще Євгенія Михайлівна — хороша господиня, пече смачні пиріжки та коржики. І вдома, і в затишній вітальні міської “Просвіти”, якою опікуються пані Євгена та пан Михайло, багато книжок, надбаних Борейками-Гладуновими, виданих за ініціативи та сприяння Михайла Семеновича; панує аура спокою, благодаті й добра, українськості. Тут приємно бувати, спілкуватися, працювати над новими творчими проектами, які народжуються з любові до людей, до України, і обов’язково втілюються в життя Рівненською “Просвітою”, незмінний член правління якої — Євгенія Гладунова, почесний громадянин Рівного, Будівничий України, просвітянська Берегиня.

Read More