Віктор БАРАНОВ “НЕ ВІР, НЕ БІЙСЯ, НЕ ПРОСИ”

Фраґмент з роману

…І вони подались на базар — грітися в знайомій Павлові “кафешці”. Ішли вулицями засніженого Кременчука й не помічали ні вулиць, ні будинків, ні магазинних вітрин — тільки утрамбований тисячами підошов сніг під ногами, у багатьох місцях розковзаний дітлашнею на довгі вузенькі стрічки блискучого льоду, по яких Наталка не минала нагоди проїхатися з розгону, і тоді Павло мусив бігти поряд, підтримуючи її за руку, щоб не впала. Далі вона вже повністю покладалась на Павла, й він вів її, упевнено обираючи дорогу, либонь, добре знаючи місто, а Наталка була тут усього кілька разів: помагала мамі базарювати, приїжджала по підручники, шкільну форму, причандалля для креслення й писання.

Базарне юрмисько вирувало, торгувало, купувало й продавало, штовхалося, зчиняло тисняву й розтікалося на всі чотири входи й виходи, і Павло знов узяв Наталку за руку, бо ще загубиться, й відпустив аж перед дверима кафе. Всередині їх обвіяло сподіваним теплом і недомашніми, дратівливими запахами з кухні; вони взяли по склянці какао й по шматкові бісквітного торта, зігрілись, підкріпились і скоро вийшли. Але ще тут, на базарі, Павло на хвилинку зазирнув у магазинчик з вивіскою “Вело-мото”, заскочила туди й Наталка і спостерігала, як хлопець по-хазяйському придивляється до велосипедів.— У тебе є? — спитав Павло.— Ага. Батьків.— А я на весну хочу собі купити.Наталка сказала правду, та не всю. Велосипед у них удома справді залишився від батька, а сам батько вже два роки лежав на сільському кладовищі: пізнього вечора йшов додому краєм дороги, його на шаленій швидкості збила машина й помчала далі, і ніхто в ній не здригнувся від скоєного злочину.Павло слів на вітер не кидав, і коли зійшов сніг і прилетіли з вирію журавлі й ластівки, він і Наталка листом домовилися з’їхатися на велосипедах посередині відстані між двома їхніми селами. Далі зустрічі просто не могли не повторюватись. Вони втікали від допитливих поглядів сусідів і однокласників, переховували спільну таїну від рідних — то були їхні й більше нічиї хвилини, і тоді їм обом здавалося, що коли й існує на світі щастя, то оце воно і є: бути одне коло одного на відстані руки, казати одне одному звичайні, невигадувані й несилувані слова, дивитись одне на одного очима, сповненими світлої радості й щемкого передчуття чогось незвіданого і манливого.Від села до села — кілометрів із сім чи трохи більше, можна їхати асфальтовою шосейкою, а можна й польовими путівцями, і вони обирали путівці, де об наїжджену колгоспними вантажівками колію весело й заохотливо шурхотіли покришки велосипедних коліс і струмінь зустрічного повітря холодив обличчя, розпашіле від очікуваної зустрічі з нею, з ним. Про що вони тоді говорили? А хіба це має значення… З’їжджались, аби ще раз пересвідчитися: на цьому світі є вона і є він, і цього досить, щоб світ був прекрасний. Вже відцвіли сади, у старших класах почались екзамени, лелечихи у гніздах сіли висиджувати майбутніх лелечат, і Павло спитав:— Ти була на Пивисі?— Ні, — засміялась Наталка, бо з Павлом сміятися їй хотілося завжди.— То, може, з’їздимо?— А далеко?— Коли пішки, то, може, й далеко.І вони поїхали. Шосейкою до Градизька, а поза Градизьком, об’їзними шляхами, — до моря-водосховища, над яким здіймалася знаменита гора Пивиха, найвища на Лівобережжі.— А ти там був? — дорогою спитала Наталка.— Був. Один раз. Там красиво!..Павлові не вистачило того одного разу, щоб розрахувати час, і на Пивиху вони вибиралися, тягнучи за собою велосипеди, вже аж коли сонце опускалося на воду безберегого моря. Сонячний диск поволі надщерблювався спіднизу, мінився барвою — з розжареного ставав просто червоним, на нього можна було дивитися, й очі не сліпнули, доки його не ковтнула стемніла вода.Задивившись на сонце й воду, вони не вгледіли, що діється позаду. Стямилися від шарпкого подуву вітру, що налетів зі степу, з-поза спин: стояли, притулившись боками, й Павлова рука лежала в Наталки на плечі. Уперше. І коли вони це усвідомили, Наталка обернулася до Павла й притислася до нього своїми груденятами. Він затерп, і вона знерухоміла.Швидко темніло; треба було рушати назад, і тепер уже не вони тягли за собою своїх двоколісних помічників, а ті їх тягли донизу. Вітер тугими струменями терся об їхні обличчя, шарпався й не стихав, і враз до нього долучилися перші холодні краплини.— Павле! — скрикнула Наталка майже злякано.— Ну, чого ти?.. — незворушно мовив хлопець. — Ну, дощ. Хіба не бачила дощу?— А як ми втрапимо додому?— Так, як і сюди.Однак вітер приніс не просто дощ, а справжню зливу. Вони вже були внизу, біля підніжжя гори, як водяні цівки обернулись на суцільний потік, він мовби виливався з одного велетенського небесного відра, і за хвилину на Павлові й Наталці сухого рубця не зосталося.— Десь тут я стіжок бачив, як ішли сюди! — пересилюючи шум дощу, голосно сказав Павло. — Ага, та ось же й він!..Справді, під горою, куди ще не дістались околиці Градизька, але де вже ступала чиясь хазяйська нога, самотньо нидів під зливою стіжок торішнього сіна, накритий добрячим шматком брезентини, якось там припасованої і закріпленої, щоб не здуло вітром. З одного боку сіно було добре надібране, і в ту западину, схожу на невеличку печеру, втислися Наталка з Павлом — мокрющі, заскочені стихією зненацька й не готові дати собі раду, якби не цей припасений котримсь дбайливим господарем стіжок. Сіно, на подив, зберегло пахощі торік скошених трав; густе, настояне на них повітря, нагріте розпашілим днем і ще не вистуджене на цю пору, забивало подих, доки вони до нього не звикли. Але все ж то був прихисток від негоди, за який підкорювачі Пивихи мали комусь невідомому дякувати. Приглушено й одноманітно шелестів десь над головами дощ, не збираючись ущухати, і Павло з Наталкою лиш кілька хвилин утішалися порятунком. У темряві, що накотилася швидко й невідворотно, розгублено калатали їхні серця, в яких чимраз більше призбирувалося тривоги.Павло стямився перший: устромляв розчепірені пальці в туге, злежане й мовби зумисне спресоване сіно, воно піддавалось неохоче, і все ж він висмикував його жмут за жмутом, печерка поволі углиблювалась, а під ногами наростала, товщала й вищала шарудка, хрустка маса. Павлові старання зупинив незрозумілий звук, хлопець прислухався й здогадався — то нестримно цокотіла зубами Наталка. Цього ще не вистачало! У темряві намацав її руку — руку била пропасниця, й тут Павло злякався. То ж була його забаганка їхати на Пивиху, і він мав тепер брати на себе відповідальність за свою нерозважливість.— Не бійся, — сказав тихо, виганяючи з голосу тремтіння. — Не пропадемо, зараз нагріємось.— Аг-га… — голосно, не годна стриматися, цокотіла зубами Наталка у геть мокрій одежині, не уявляючи, як вони здобудуться тут хоч на якесь тепло.— Сідай сюди, — підказав рукою Павло, допоміг їй притулитися спиною до осереддя стіжка й заходився укривати дівчину насмиканими жмутами сіна.— А ти? — неслухняними губами спромоглася спитати вона.— Я… теж.Він умостився біля Наталки й так само вгорнувся в сіно — вже не тепле й не таке пахуче, як спершу. І тоді щось підказало їм єдиний вихід зі скрути, без якого вони ніколи не вернули б собі спасенне тепло. Спершу Павлова рука знайшла Наталчину, ту саму, яка недавно тіпалась у пропасниці, а тепер поволі затихала й позбувалася холоду водночас із Павловою. Далі вони обернулись одне до одного і притислись так, що між їхніми тілами зовсім не лишилося простору — ні для ниточки висушеного трав’яного стебла, ні для холоднечі, ні для чогось іще. Лежали затерплі й розгублені від такої небувалої близькості, майже не дихали. І незчулися, як стало їм тепло й добре, і не журилися, що десь там удома побиваються за ними матері, не знаходячи собі місця й не знаючи, де їх шукати серед глупої, мокрої від дощу ночі. Були собі удвох.Мокли, притулені до стіжка, велосипеди, зачаєно пережидала невщухну зливу невидима в темряві Пивиха, й Наталка раптом заспівала колискову:Ой, лю-лю, лю-лю,ой, лю-лю, лю-лю,маленький паперушку.Мама ті знайшла,мама ті знайшла,як полола петрушку.Зажурилася,зажуриласямолода удівонька,що не скошена,що не скошеназелена дібровонька.Чи жито жати,чи жито жати,чи солому в’язати,чи замуж іти,чи замуж іти,чи дитину колисати…Павло то й геть дихати перестав. Наталка скінчила пісню й аж тепер збагнула її недвозначний і навіть провокативний, як на становище, в якому вони опинилися, зміст. Чому вона пригадалася їй саме тепер і тут? Який нечистий смикнув її за язик? Вона злякалася — що подумає про неї Павло… “Чи замуж іти, чи замуж іти, чи дитину колисати…” — відлуннями накочувались на Павла останні слова, змушуючи уявляти, що це ж може співатись і про них, адже зараз ніщо не заважає їм переступити межу, за якою можливе й заміжжя, й колисання дитини. Ця думка зблиснула і пронизала мозок, знерухомила все тіло до повної затерплості, Павло почав боятися самої присутності її в розпаленілій, розвихреній свідомості, але що більше намагався позбутись її, то навріпливіше вона угніжджувалася в його думанні.        І враз Наталка здалася йому дорослішою за свої літа й за нього, Павла, здалася мудрішою, ніж він про неї досі думав. Вона співала для нього, як для малої дитини, жаліючи його й голублячи піснею. Аби геть не розчулитися, спитав:— Я такої колискової не… У нас таких не співають.— Мене бабуня Леся навчила. Ти знаєш, хто такі бойки?— Ні. А хто?— Моя бабуня — з переселених бойків. Це дуже довга історія. Колись розкажу…— А паперушко?.. Він хто?— Зараз паперушко — ти. До кого колискова співається, той і паперушко. Хочеш спати?— Не знаю… Тобі не холодно?— Ні. І одяг майже висох.Згадка про одяг вернула їх з короткого забуття, нагадала, де вони і як тут опинилися. Їхня увага знову перекинулась на безперестанне й неослабне шумовиння дощу, що його приймала на себе й озвучувала брезентина на верхові стіжка. Думали про свій надійний полон, з якого не годні були втекти, бо й утікати не мали куди: ніч із дощем об’єдналися проти них, і залишалось єдине — перебути і переждати. — Що мені завтра буде!.. — Наталчин голос здригнувся, й Павло, жаліючи її і втішаючи, легенько стис рукою плече. У відповідь відчув на своїй щоці Наталчину долоню. Щока вмить спалахнула, Наталка те відчула й обережно прибрала руку. Знову заніміли й лежали так, доки поснули, як немовлята… 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment