Петро АНТОНЕНКОЙого так і називають — стихійне лихо, навіть не уточнюючи, яке. Це повінь. Про нього говорять як про таке, якого не було в останні чи то 70, 100 або 200 років, а, може, від часів шумерів чи скіфів. Збитки склали приблизно 4—5 мільярдів гривень, тобто мільярд доларів. Тож на все лихо — дещиця статків котрогось із наших мільярдерів, якщо вірити рейтингам американського журналу “Форбс” чи польського “Впрост”. Але задля нього скликають спеціальну сесію Верховної Ради України. Деякі реґіони оголошують зоною надзвичайного екологічного стану. Що від того “надзвичайного стану”? Обмеження певних прав, наприклад, на зібрання й мітинги? Щоб менше балакали? А говорити є про що.Менше всього зараз хотілося б затівати політичні дебати на горі тисяч людей чи акцентувати на фактах мародерства або спекуляції в зонах лиха. Це коли кілограм гречки спритні маркітанти пропонують нещасним людям по 20 гривень, а літр олії — по 100. Які часи, такі звичаї. Чи які ми. Але лихо висвітило іншу стихію — невмирущої, на жаль, комуно-радянської філософії “Після нас — хоч потоп”, тут уже в прямому сенсі. Стихію байдужості до того, що коїться в твоїй державі, твоєму спільному домі. Виявляється, у нас навіть на всеукраїнському рівні, навіть у столичних відомствах, таких, як МНС чи Гідрометцентр, досі нема комп’ютерних програм для більш-менш правильного прогнозування повеней. Земляна дамба, яка врятувала від затоплення чарівне подільське місто Ямпіль, перебуває в такому самому стані, як спорудили її майже 40 років тому, після чого все не доходили руки до її ремонтів і реконструкцій. І лише лічені сантиметри врятували місто. У нас на річках, навіть неподалік залізничних мостів і колій можна безконтрольно гребти гравій, ставлячи під загрозу комунікації. Навіть не за 17 років незалежності, а за попередні десятиліття, майже за століття, ми так і не навчилися будувати мости й дороги в складних екологічних зонах. А тому першими падали порівняно нові споруди, а натомість найстійкішими виявилися збудовані ще за часів Австро-Угорщини. І коли кажуть, що такої стихії не було 100 чи 200 років, то чи й тоді, століття—два тому, коли не було комп’ютерів, а були лопата й кирка, гинули від повеней десятки людей? Що вже говорити про хижацьке вирубування лісів понад річками на Закарпатті, Буковині! До речі, ці реґіони за останні роки вже кілька разів оголошували зонами екологічного лиха, приймали відповідні урядові програми, які, як заявив днями голова Чернівецької обласної державної адміністрації, виконували ледве на 20 відсотків. А в МНС у свою чергу нарікають на постійну плинність кадрів, що не дає змоги нормально працювати. А що тут для нас надзвичайного? Для держави, де за неповні 17 років у кожному міністерстві змінилося по 10—12 міністрів, бо у нас перебуло, здається, 12 урядів. Стихійне лихо спонукає зараз говорити і про інші потенційні лиха, породжені філософією байдужості. Таких точок в Україні — десятки. Навіть якщо вести мову про водну стихію, то не секрет, яку небезпеку становлять так звані рукотворні моря на Дніпрі. Інша потенційна небезпека — відпрацьовані хімічні виробництва. Такі, з накопиченими тисячами тонн хімічних відходів, є зокрема в Донбасі. Є незліченна кількість непотрібних уже, але вкрай небезпечних отрутохімікатів в аграрному секторі. Та навіть добите за десятиріччя комунальне господарство приховує потенційні нещастя. …Президенти, прем’єри, міністри, політики й політикани приходять і відходять. Залишається країна… І прикро, що у суспільстві й надалі зберігатиметься філософія потопів, стихійне лихо байдужості.
