ІДЕОЛОГІЧНА ПРИПРАВА ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ

Улітку 2009 року Україна відзначатиме 300-річчя подій, пов’язаних із воєнно-політичним виступом Івана Мазепи. На відміну від Росії, для нас це не свято. Доктор філології, професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко вважає, що поразка гетьмана Мазепи в Полтавській битві стала початком нашої національної катастрофи. Сьогодні тяжко передбачити, яку “важку артилерію” залучить північний сусід, щоб гучно відсвяткувати славу “рускому оружию”. Можна чекати всього: від шовіністичного присмаку російської естради у центрі Полтави до святкових феєрверків та салютів… Володимир Панченко очолює громадський комітет, якому небайдуже, як відбуватимуться події влітку 2009-го.

Уляна ГЛІБЧУК— Якось упав мені в око матеріал у газеті про те, що має відбутися зустріч тодішніх міністів культури України й Росії Юрія Богуцького і Михайла Швидкого. Їхні плани щодо спільного святкування Полтавської битви мене насторожили. Погодьтеся, що тяжко уявити, як можуть дві держави відзначити неоднозначну в історії подію. Для України Полтавська битва обернулася національною катастрофою, після якої припинилася будь-яка форма автономії, а для Росії закріпилася в історії як слава “рускому оружию”. Як можна спільно відзначати славу “оружию” і національну катастрофу? 

Ми з колегами-науковцями вирішили поїхати в Полтаву і провести там “круглий стіл”. Дискусія — перший крок. Насамперед зачепили проблему Полтавського музею, який так і залишається музеєм Петра І. Там навіть є експозиція, присвячена російському флоту. Коли запитали у працівників музею, як пов’язаний російський флот із Полтавською битвою, то відповіді не отримали.Повернувшись, ми провели “круглий стіл” у Києві. Підсумком його стало створення громадського комітету, мене обрали головою. Почали з того, що написали лист Президентові України, в якому сформулювали свої ініціативи і комплекс подій, пов’язаних із Мазепою й Полтавою. Не можна все прив’язувати лише до Полтавської битви 1709 року. Було багато й інших подій. Наприклад, восени 1708 року Іван Мазепа зробив політичний вибір, який привів до українсько-шведського союзу. Причини такого кроку треба знати. Думаю, що саме завдяки нашому листу  9 жовтня 2007 року з’явився указ Президента України “Про відзначення 300-ліття подій, пов’язаних із воєнно-політичним виступом Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу”. Філософія цього указу мені подобається. Це як частинка ширшого історичного простору, без конкретної прив’язки до битви. Відповідно до указу, було створено урядовий оргкомітет на чолі з віце-прем’єром Іваном Васюником. Паралельно працював наш громадський комітет. Ми кілька разів виїздили в Полтаву, зустрічалися з місцевою владою. Обговорювали, як змінити експозицію музею, вшанувати пам’ять полеглих козаків.— Ви маєте на увазі, що там немає жодного українського пам’ятного знака?— Є шведський меморіал і російський — помпезний курган-склеп і храм, відкритий ще за участі царя Миколи ІІ 1909 року. Тоді Патріарх російський приїздив, відкрили музей. Жодного українського знака, який засвідчив би, що на полі бою полягли козаки, нема. Є лише малесенький хрест навпроти монументальної могили шведів. Встановлений без участі влади, він тільки підкреслює нашу вбогість…— Тож продовжимо про роботу громадського комітету.— Згодом настав момент, коли нашу активність помітили державні органи. З подачі Секретаріату Президента мене включили до державного оргкомітету. Зусилля державного і громадського комітету об’єдналися. Ми підготували документи: концепцію відзначення Полтавської битви і план реалізації заходів. 12 черня мало відбутися виїзне засідання у Полтаві за участі Васюника і міністра культури Вовкуна, але воно не відбулося. Потім ще раз мали їхати — і знову зірвалося. Зрозуміло, що час працює проти нас. У серпні всі чиновники йдуть у відпустку. Коли реалізовувати 20 пунктів цих документів? Така реальність сьогодні.— Усе-таки розкажіть про цей документ.— Перші два пункти документа стосуються реекспозиції музею. У нас є пропозиції, які підготували історики НАН України, щодо оновлення та зміщення смислових акцентів на історичну подію 1709. 17 жовтня цього року в Києво-Могилянській академії за участі України, Швеції, Польщі, Росії плануємо провести міжнародну наукову конференцію “Іван Мазепа та його доба”. Конференція почнеться в Києві, а закінчиться в Полтаві. Мають брати участь авторитетні вчені, які виконуватимуть не просто наукову, а науково-популяризаторську місію. — Мета конференції — розставити саме українські акценти?— Слід подати український погляд на ті події. Адже Полтавський музей — це російський погляд. Маємо заявки на конференцію з російського боку, зокрема від петербурзького історика Тетяни Яковлєвої-Каїрової. В серії “ЖЗЛ” вийшла її монографія “Іван Мазепа”. У російській історіографії це, мабуть, перший неупереджений погляд на постать гетьмана і його добу. Ще один цікавий пункт стосується Самійла Величка — знаменитого літописця. Він жив за десять кілометрів від поля Полтавської битви, у селі Жуки. Це була власність Кочубея. У цьому селі теж стояли війська Карла і Мазепи, але воно не потрапило до заповідника “Поле Полтавської битви”. Тож ми запропонували поставити там пам’ятник Самійлу Величкові, відновити церкву, біля якої його поховано. Там вже є пам’ятник словацькому літописцеві Даніелю Крману, який теж був свідком тих подій і в своєму щоденнику написав про 1708—1709 роки. Звісно, пам’ятник встановили словаки. Як на мене, то проглядається цікава ідея: створити пантеон трьом літописцям: Самійлові Величкові, Даніелю Крману та Густаву Адерфельдові, який був офіційним хроністом Карла ХІІ і загинув на полі бою. Він довів свій щоденник до вирішальної битви.— А його літопис?— З ним відбулася драматична історія. Хтось підхопив сумку загиблого, і вона пройшла шлях війська, що відступало. 1730 цю хроніку видали в Роттердамі французькою мовою. До речі, в бібліотеці Кіровограда зберігається перше видання щоденника в чотирьох невеличких томиках мовою оригіналу. Називається “Воєнна історія Карла ХІІ”.— Ця розповідь викликає гіркі емоції… У нас усе-таки низький рівень видавничої справи: ні у кого з видавців немає навіть імпульсу перевидати такі твори. Світлої пам’яті Анатоль Перепадя казав, що першим правилом має бути бажання перекладача. Бажання.— З’являються такі бажання. У складі нашої громадської групи є видавець. Потреба видавництва у роботі оргкомітету була нашим обов’язковим пунктом. Звісно, опрацьовуємо й ідею книжки. Провели вже переговори з Кіровоградом з приводу перекладу хроніки Адерфельда. Однак, ще не вирішили остаточно, що буде у Полтаві влітку 2009 року, бо пам’ятники і конференції — це дуже добре, але сьогодні складно передбачити ідеологічну приправу майбутнього дійства. Тим більше, що можуть бути всілякі несподіванки з боку Росії. Поки що вона свою ініціативу виявила так: до Полтави приїздив Віктор Черномирдін і зустрічався з міським головою Андрієм Матковським. Вони уклали меморандум, який з боку полтавського мера був некоректним. Матковський за це отримав зауваження МЗС України. Не можна укладати договори з іншою державою без відома МЗС. Поруч із музеєм зберігся будинок 1909 року — перший музей Полтавської битви. Він порожній і потребує реставрації. У меморандумі російська сторона зобов’язується його реставрувати і відкрити там православну школу і культурний центр Російської Федерації. Виникає питання: це буде культурний центр чи ідеологічний форпост? Ми зіткнулися з юридичними перешкодами. Цей будинок — власність Церкви, і просто забрати його, наприклад, в руки міста, неможливо. Отже, треба домовлятися з Українською Церквою Московського патріархату, а це непросто. Можливо, краще почати процес відчуження церковного майна, інакше матимемо справді активний російський форпост поруч із музеєм і полем Полтавської битви. Далі все залежатиме від позиції Києва, від Васюника та реальних дій державного оргкомітету.— Щоб не вийшло так, як з пам’ятником цариці Катерині…— І я цим переймаюся. Ми втрачаємо час: зірвалося одне засідання, друге… Ми повинні бути динамічнішими і чіткішими в позиції щодо пам’ятника Мазепі. Полтавська міська державна адміністрація пропонує встановити пам’ятник трьом: королю, цареві й гетьману. Місто провело конкурс і вже визначило найкращий проект. Його концептуальна задумка начебто непогана: шахівниця і головні постаті у вигляді шахових фігур. Але пам’ятник Петрові І вже є. Колись інтер’єрний, він стоїть перед входом у музей. Побоюючись істерик Москви, міська рада прийняла рішення цей пам’ятник не чіпати. Якщо ж реалізувати пам’ятник-шахівницю, то виходить, що Петрів буде двоє.— Забагато…— Крім того, архітектурно і просторово задум шахівниці вирішити складно. Можна встановити пам’ятник лише Мазепі. І не на полі битви, а в Полтаві. Там є гарне історичне місце біля Успенської церкви ХVIII століття, поруч із будинком Котляревського. Це найкращий вихід — не протягувати негативних смислових акцентів. Поле Полтавської битви — це місце поразки українського гетьмана. До речі, як меценат Мазепа багато зробив для Полтави. Зокрема Хресто-Воздвиженський монастир будували за його кошти. Наполягатиму, щоб пам’ятник спорудили до 30 березня. За версією істориків, саме цього дня 1639 року народився Іван Мазепа.— Ви казали, що у жовтні проходитиме міжнарожна наукова конференція, присвячена Івану Мазепі та його добі. Сумніваюся, щоб щось схоже було в Росії, а от цікаво, чи ініціювала Швеція такі наукові зібрання?— Про широкі наукові конференції мені невідомо, але знаю, що у Полтаві часто працюють шведські археологи. На “круглому столі”, який організував наш громадський комітет, була цікава доповідь шведського вченого, який розповідав про археологічні знахідки. Шведи користуються сучасною технікою. Показували нам прилад і його можливості: щось схоже до рентгенівських знімків крізь землю. Так, уже є техніка, яка дає можливість обійтися без лопати. Відомо, що на державному рівні тривали переговори про те, щоб у Швеції встановити пам’ятник Мазепі. Однак шведи досить стримано ставляться до постаті Карла ХІІ. В їхній історіографії вона неоднозначна. Адже саме за його правління відбувся занепад великої держави. У великих імперій, як правило, кепський фінал. Тому дивуюся прагненню Росії до імперського майбутнього. До речі, зараз у них стартував телепроект “Ім’я Росії”, щось на кшталт наших “Великих українців”. Сьогодні лідирує Сталін, другої позиції не пам’ятаю, а третє і четверте місце посідають Ленін та Іван Грозний. Нехай це шоу, а не соціологічне дослідження, але в ньому захована гірка правда про Росію. Агресивний ряд імен свідчить про її імперський апетит…— Як бути Україні поруч із таким хижим сусідом?— Нам ніхто не буде страшний, якщо знатимемо, чого прагнути. Наша найбільша проблема — консолідація суспільства, об’єднання громадськості довкола трьох-чотирьох головних пунктів, які стосуються внутрішньої й зовнішньої політики.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment