ЖИВЕМО ВІД ПОТОПУ ДО ПОТОПУ В ТРИВОЗІ

Шість лісових областей України (Вінницька, Івано-Франківська, Закарпатська, Львівська, Тернопільська та Чернівецька) гоять рани після катастрофічної повені 23—27 липня 2008 року, в якій загинуло 30 осіб, підтоплено 40 тисяч будинків. Зруйновано громадські будівлі, лінії електропередач, транспортну інфраструктуру. Лихо не пошкодувало свійської худоби, сільськогосподарських угідь. Президент України оголосив надзвичайний стан у цих областях, визначено тримісячний термін на ліквідацію повені, Верховна Рада виділила 5,8 млрд гривень. Навіть за моєї пам’яті це вже не перше стихійне лихо.

Степан БОЙКО,м. Івано-ФранківськДРУГИЙ ПОТОП НА ІВАНО-ФРАНКІВЩИНІПерший я пережив у Калуші 1969 року. Про його катастрофічні наслідки радянська влада не інформувала. Я був тоді активістом профспілки Калуського хіміко-металургійного комбінату. Із 17-тисячного колективу загинуло п’ятеро працівників, похорон відбувався за рахунок підприємства, за знесений повінню дім держава виділяла 5 тис. карбованців. Знаю, що кілька колгоспних ферм попливло. Підтоплений був Калуш, Івано-Франківськ (перші поверхи вул. Набережної від річки Бистриці були у воді, знищено міст в Івано-Франківську і понад сто в області). І до повені  2008 року низка проектів, виконаних згідно з постановою уряду УРСР і обласної ради, залишилася на папері. Це мости, дамби, об’їзні дороги в Галичі, Івано-Франківську, Калуші. Не розв’язано досі проблеми “порохових бочок” — двох накопичувачів солоної води ємністю 1 млн м3  у Калуші. Лише завдяки тому, що виробництво калійних добрив не працює 15 років, рівень води в цих накопичувачах піднімався повільно і дамби витримали. Але якщо таке лихо станеться ще, то Калуш може опинитися під солоною водою принаймні на 1—1,5 метра. Небезпечне звалище шлаків Бурштинської теплової станції неподалік села Поплавники: триярусна дамба заввишки 6—8 метрів над рівнем села тримає 250 тис. м3 води з пилоподібними шлаками. Дамба в багатьох місцях дренує, її латають уже 30 років. Про ці небезпечні об’єкти  знають в ОДА, в уряді, але після першої повені коштів не вистачило, і ніхто про це тепер не згадує. Як заявив голова ОДА Микола Палійчук та голова обласної ради Ігор Олійник, нині намагаються зробити всебічний аналіз причин і наслідків такої трагедії. Найдужче вразили наведені факти хронічного невиконання урядово-державних зобов’язань з ліквідації наслідків попередніх стихійних лих на Прикарпатті. Із запланованих 137 млн грн за останні десять років виділили лише 37 млн, які надходили десь наприкінці року. Втім, навіть частина  цих коштів пішла за нинішньою водою. Голова ОДА навів приклади будівництва мостів у селах через гірські річки, у яке вклали кілька мільйонів гривень, а завершити його не було за що. Залишилася  купа залізобетону — і все треба починати наново.Дуже мало виділяли коштів на будівництво дамб, зміцнення берегів річок, виправлення й очистку русел. Якби це зробили, руйнацій було б менше. Ніхто не ставить під сумнів кваліфікацію і саможертовність бійців МНС, що прийшли на допомогу людям, на яких чигала смертельна небезпека. Але їхня діяльність на підтопленій Івано-Франківщині продемонструвала, що в українських рятувальників обмаль відповідної техніки, зокрема їхні плавзасоби виробництва 60-х років минулого століття — допотопні артефакти, а не сучасні агрегати, здатні долати стрімку течію чи маневрувати між деревами або напівзатопленими будинками. Не краща справа з гелікоптерами, які є в розпорядженні МНС. Для порятунку людей від повені вони небезпечні. Ґвинти цих  гелікоптерів просто збивають з ніг людей. Через таку повітряну круговерть утопилося двійко дітей  на Снятинщині (з тих п’яти малюків, які загинули внаслідок стихії). Коли до групи дорослих та дітей, які рятувалися на одному з дахів, наблизився ґвинтокрил з опущеною драбиною, то найменші не втрималися й попадали в розбурхану течію. Дехто загинув, не дочекавшись допомоги (на Покутті). Люди сіли в човен, але течія його перекинула. Загиблих не повернеш, їх двадцять двоє. 398 населених пунктів підтоплено, вщент зруйновано 350 осель, понад 1 100 км автошляхів, знесено  або пошкоджено 482 автомобільні та 530 пішохідних мостів, відселено 10 тисяч осіб. Найтяжча ситуація була в Косівському та Верховинському районах, де відрізаними від землі опинилися 70 сіл. Загинуло 40 тис. га посівів, збитки аграріїв — 143 млн гривень.ПРОБЛЕМИ НИНІШНЬОГО ПОТОПУ — В МИНУЛОМУПід час повені після війни  1948 року селяни рятувалися самотужки, правда, допомагали родичі. Саме з  допомогою родини пережили біду. Про велику повінь у Галичині мені розповідав 1948 року дідусь Гнат. Вона була під час Першої світової війни і призвела до знищення лісів, порушення русел річок. Проте австрійський уряд, а з 1918 року польський збудували мости, понад 50 км каналів. Усі цісарські й польові дороги мали водовідвідні фоси (рови). Масиви полів, сінокосів, пасовищ мали низку фосів, які відводили воду в річки. У кожному селі був інспектор з фосів. Під його керівництвом  кожний двір мав кількадесят днів відпрацювати на громадських роботах з ремонту мостів та утримання фосів. Біля дворів, полів селяни утримували рови в належному стані. Вирубування навколишніх лісів карали криміналом. Сушняк збирали в лісах під наглядом лісників. Ніхто не міг зліквідувати ані найменшої річки на полі чи при садибі. На Львівщині до меліоративних робіт долучалася в 20—30 роках ХХ ст. “Просвіта”. Саме її коштом виготовили проект і толокою викопали канал Ганачів—Західний Буг завдовжки понад 13 км. Радянська влада все зруйнувала. Колективізація, переселення українців до Сибіру занехаяли землю. Вирубка лісів, горе-меліорація, розорення пасовищ і луків знищили канали, річечки (зменшилась кількість риби, водоплавних птахів). Почастішали повені.ПОВІЛЬНА СМЕРТЬ ЛІСОВОЇ ОБЛАСТІПід  час Другої світової війни німці масово вивозили ліс. На відбудову народного господарства УРСР після війни з Карпат вивезли кілька мільйонів кубічних метрів лісу. Дуб, бук ішов на будови портів Одеси, військових баз. Сьогодні площа лісів нашої області складає понад 40 відсотків загальної площі. Це найбільша лісова область. Після повені 1969 року з Сибіру почали завозити деревину на виробництво меблів та індустріалізацію Івано-Франківщини. Державна монополія на ліс, відсутність охорони як окремої служби, непідконтрольної Міністерству лісового господарства УРСР, не сприяли зменшенню вирубування лісів. Відомчі лісгоспи рубали безконтрольно. За часів незалежної України кількість пилорам у селах і містах збільшилася. Офіційно ліс вивозять у всі реґіони України і за кордон. Наші меблі за  кордоном нікому не потрібні, а дубові, букові заготовки йдуть у Європу і навіть на Близький Схід і в США. Корумпована влада (лісники, сільські голови, ДАІ) бореться з крадіями про людське око. Багато держслужбовців пов’язані з прихованою торгівлею лісом. Ліс вивозять уночі хитрощами (присипають каменем, землею тощо). Інтенсивна забудова області вимагає чимало лісу, на цьому заробляють крадії, з якими пов’язані ті, хто виготовляє столярні вироби в області й за її межами. Івано-Франківщина — туристичний край. Мальовничі краєвиди, малодоступні ліси й села стають зонами відпочинку “зеленого туризму”, господарі якого розширюють свої бази. Тисячі скоробагатьків віднедавна вибудовують палаци, яких не мали тут майновиті родичі Габсбургів і Потоцьких. Та й “міні-парки” у них чималенькі. Ярема-Дора, Ямна ще десять років тому мали кілометрові рови, а зараз там все злилося в єдину п’ятнадцятикілометрову  забудову. До слова, ці хороми розташовано біля Прута і його приток. Це тиск на природу, знищення лісу. Державні лісгоспи ще так-сяк контролюють ситуацію і садять новий ліс, а відомчі — для лісу погибель. Доки лісова охорона, лісова інспекція має відомче підпорядкування, доти триватиме знищення лісів. ГІРСЬКІ РІЧКИ ГУБИТЬ ВИВЕЗЕННЯ КАМЕНЮ Й ПІСКУУ Карпатах сотні гірських річок, які живлять Дністер. З нього беруть воду частково Івано-Франківськ, Галич, Чернівці, Білгород-Дністровський, міста Одеської області й Молдови, завершується Дністровська ГЕС. Масове будівництво в області потребує багато каменю, піску, так званого шутру (суміш каменю і піску). Купувати в кар’єрах люди не хочуть, інші не можуть. Існує офіційна заборона брати камінь з русел річок. Самовільні вивози його безпрецедентні. За десяток років вивіз каменю з річок, які оточують обласний центр, сягають тисячі кубів. Неподалік села Опришивці русло річки Бистриці розширилося на 50 відсотків, річка підступила до села і дач на 50—60 метрів і загрожує будівлям. Тепер треба укріплювати береги за кілька кілометрів від берега. Камінь беруть з річок Лімниці, Свічі, Млинівці, Дністра. Річка вистеляє русло каменем, який сідає в пісок. Якщо екскаватор порушує ложе річки, дно нестійке і змінюється русло. У багатьох селах є самовільно створені бригади заготівельників каменю, який вивозять у міста і села краю,  у Київ, Вінницю та інші реґіони. Навіть у Карпатах є саморобні кар’єри. У Яремчі вода з гір несла каміння завбільшки з людину, а це загроза для осель. Місцевий пастух розповідав, що ще за Австрії безлісі ділянки гір одягали в металеві сітки — для укріплення. Інша біда прикарпатських гірських річок, потоків — це захаращеність деревами, які ростуть непланово, а під час повеней їх зносить до мостів і утворюються гаті. Навіть річка Бистриця в обласному центрі обросла вербами. Верба опинилася на опорах єдиного мосту, що дав тріщини і порушив зв’язок міста з мікрорайоном Пасічна, де мешкає 30 тис. чоловік, перервав сполучення Івано-Франківськ—Львів—Тернопіль. Масова забудова обласного центру призвела до зникнення кількох потічків на водорозділах мікрорайону Пасічної, що теж сприяло затопленню. Якість будівництва мостів нікудишня. Понад половину споруджених після 1969 р. знесено або вони аварійні. Серед них міст на Пасічну, Галицький, Черніївський, Драгомеричанський, які разом коштують понад 150 млн гривень. Без укріплення й ремонту навіть невеликі повені їх зруйнують. Є сенс запросити фахівців з Австрії чи Швейцарії, де гірські мости стоять віками. Багато залізничних мостів у нас ще австрійські й польські. А ми будуємо нашвидкуруч, до наступної повені. Змінюється влада, але продуманої системи не було. Після повені кілька років щось роблять, а потім все завмирає…Порівняно з попередніми повенями держава, може, вперше повернулась обличчям до людей. Однак контроль потрібний, щоб громадяни не скаржилися на місцеву владу, яка несе відповідальність. Якщо дотримуватимемося просвітянського гасла “Свій до свого по своє”, то й громада стане силою, і все налагодиться. Своїми варварськими діями ми накликаємо потопи, які відбирають життя, кошти і викликають страждання простого люду.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment