Людмила ДЕХТЯРЬОВАПро Кам’янку на річці Тясмин можна почути: “Там зруйновано все, що створила російська культура. Музей закритий, а більше дивитися нічого”. Якщо продовжувати, то й Кам’янка вже не стоїть, і тясминські води у Дніпро не впадають. І як її залучили до туристичної “Золотої підкови Черкащини”?! Правда, що в туристичних буклетах усе сконцентровано навколо пам’ятників видатним особистостям російської історії, начебто власної не було. А поруч Чигирин, Черкаси, Суботів, Холодний Яр. Чи насправді пам’ятники стоять?ЕСТАФЕТИ ВЛАСНИКІВ Правда, що пам’ятника володареві-засновнику в Кам’янці нема. Містечко виникло, як зараз кажуть, “самозахопленням”. Під кінець XVI—на початку XVII ст. селяни тікали з-під гніту польських магнатів білоруської Мозирщини та Гомельщини, українського Побужжя, Київщини. Вабила незаселена місцина в долині Тясмину: розлогий степовий простір, врізане в нього некруте кам’янисте русло.Не буває, щоб землі нікому не належали. Можна почати з 1362 р., з битви на Синіх Водах. Тоді військо литовського князя Ольгерда відкинуло за Дніпрові пороги монгольські орди. Тясминський степ став частиною Великого князівства Литовського. Нова біда — могутня Османська імперія і поруч з нею посилення Кримського ханства. На півдні степу почали полювання на українців тюркомовні кочівники-ногайці.Річ Посполита неспроможна була захистити привласнені південноукраїнські землі. Почалася самооборона, створення збройних українських укріплень. Король Стефан Баторій вирішив провести “козацькі реформи”. Козаки отримали чимало прав, серед яких право на земельну власність, хоч дуже обмежену. Все інше залишалося під польським староством. Селище Кам’янка, що саме споруджувалось, опинилось у межах польського Корсунського старостату. Через нього влітку 1594 р. проїжджав Еріх фон Стеблау, посол Родольфа II Габсбурга, на Запорозьку Січ. Він записав у щоденнику, що облаштуванням краю займається “якийсь Данилович”. Це був Ян Данилович, зять коронного гетьмана польського Станіслава Жолкевського, в якого служив православний шляхтич — русин Михайло Хміль (Хмельницький). Данилович узяв його до себе підстаростою, щоб розбудувати села й містечка та “осаджувати” в них переселенців, як у Кам’янці. Михайло Хмельницький працював осадчим 40 років, за що мав подяку від короля. Собі придбав хутір Суботів, який перетворив на багате селище.1649-й став для жителів Кам’янки щасливим. Після переможної битви з поляками під Зборовом Богдан Хмельницький добився від короля Яна Казимира повернення родової спадщини батька, яку захопив Чаплинський. У власність гетьмана перейшла й Кам’янка, яка позбулася поборів поляків. Її жителі стали вільними платниками податків за законами незалежної Козацької держави. Це тривало лише до січня 1667-го, коли внаслідок змови Московської держави з Річчю Посполитою Правобережжя знов опинилося під польською короною. Рік 1787 змінює польського власника Кам’янки на російського. Магнат Любомирський продає її князеві Григорію Потьомкіну. Як велося селянам, відтоді російським кріпакам, не писали. Вигляд Кам’янки початку XIX ст. відтворено на картині Ю. Котенка, що зберігається у тутешньому музеї. Мальовниче село над Тясмином, хатинки, звідки йдуть на роботу селяни, парк із господарським двоповерховим будинком. КОМУ СПІВАЛИ СОЛОВ’Ї Катерина Миколаївна Самойлова, племінниця Г. Потьомкіна, отримала від нього Кам’янку в подарунок. У шлюбі з Л. Давидовим мала сина Василя Львовича, що став одним із героїв війни з Наполеоном. Пізніше відставний військовий В. Л. Давидов став одним із керівників Південного товариства декабристів, а родовий маєток у Кам’янці — штаб-квартирою. За часів радянської влади у Кам’янці встановлено два пам’ятники декабристам. Один — високомистецька скульптурна група, окраса чудового парку, перенаселеного солов’ями, мабуть, найголоснішими в світі. Другий — мозаїчна стіна на межі парку, а на ній портрети страчених декабристів і символічний меч, знак мужності й честі.Біля стіни поставили ще й третю скульптурну групу — пам’ятник загиблим чекістам. І хоч це відзнака на честь тих, хто мордував мирне населення, з митецької точки зору — сильний витвір. У багатьох, хто очолював декабристський рух, було козацьке коріння. У родоводі декабриста Якубовича — славетна постать чигиринського полковника Федора Вешняка-Якубовича. Він походив з Полтавщини, очевидно, і навчався у Києво-Могилянській академії, а з 1636 р. став військовим писарем Війська Запорозького. Був “найкращий полковник і порадник гетьманський”, очолював посольства до Варшави та Москви, брав участь у Зборівській битві як наказний гетьман. Саме він разом з однодумцями підняв повстання реєстрового козацтва 1648 р. і приєднався з ним до війська Богдана Хмельницького (із книги о. Юрія Мицика “Чигирин, гетьманська столиця”).Дружина засланого до Сибіру В. Л. Давидова Олександра Іванівна була поруч із чоловіком протягом 30 років заслання. Поховавши там чоловіка, вона повернулася до Кам’янки. Її портрет можна бачити в музеї. Дорогою з парку до літературно-меморіального музею можна натрапити на пам’ятну будівлю — “грот Пушкіна”. Це класичний винний погріб, який традиційно мав у маєтку кожний шляхтич. Як стверджують екскурсоводи, він дістався Давидовим ще від Любомирського. Аркоподібний свіжопофарбований фасад з меморіальною табличкою зараз у чудовому стані, як на колишніх буклетах. У них ідеться, що цей романтичний куточок парку під розкішними кронами дерев був до смаку великому поетові Росії, дарував йому чудові години натхнення. Тож де ви, шанувальники генія Пушкіна, де ваші літературні читання, меморіальні вечори, виконання Пушкінських романсів? Надто голосно волаєте, що “все зруйновано”.У протилежній частині парку — вишуканий пам’ятник. Чудова скульптура Петра Ілліча Чайковського вихоплює мить, коли композитор уважно прислухається, може, до солов’їв, може, до недалекого співу чи внутрішнього голосу. Українські пісні лунали звідусіль і ставали темами геніальних симфоній, камерних творів, опер. Гостинна Кам’янка — не випадковість для композитора. Чайковський гостював тут у любої сестри, Олександри Іллівни, яка перебувала у шлюбі з Василем Львовичем, сином декабриста Л. В. Давидова.Перелік усього, що створив славетний композитор з українським корінням саме в Україні, вражає. Адже він гостював тут майже щороку впродовж 28 літ. Він сам висловився: “Я знайшов у Кам’янці те відчуття миру в душі, якого марно шукав у Москві та Петербурзі”. Чом би нашим, та не нашим “бійцям проти дискримінації усього російського” не спрямувати енергію у мирне русло — організацію у Кам’янці музичних фестивалів і конкурсів на честь всесвітньо визнаного композитора?РІВНО О ДЕВ’ЯТІЙ РАНКУ Наша прогулянка Кам’янкою почалась у неділю зранку. Коли дійшли до музею, гадали, що навряд чи він працюватиме з ранньої пори. Але рівно о 9.00 його двері відчинилися для відвідувачів. Ще й досі тут можна придбати путівники українською, російською, англійською мовами, видані 1987, 1988 років. Можна сподіватися, що з новим потоком майбутніх туристів (саме ревнителів “усього російського” тут уже давно не бачили) з’являться нові видання на рівні сучасної поліграфії та сучасних знань про історію України.У Кам’янці хоч і скромний, але місткий готель у центрі з дивовижно низькою для сьогодення вартістю номерів. Поруч — традиційний ринок з повним набором усього свіжого й смачного, що дарує українська земля сільському трудівникові. Працюють кафе, фірмові магазини з ковбасними (не штучними) виробами та молочними продуктами. Кам’янка чиста, охайна, спокійна, не вражена мікробом безнадійного песимізму. Дай їй, Боже, гідного майбутнього з доброзичливими туристами.
