«У МЕНЕ ВСЕ ІСНУВАЛО ЦІЛІСНО — ПОЕТИЧНИЙ, КІНЕМАТОГРАФІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ ГІН»

Уляна ГЛІБЧУКПро Івана Драча якось недоречно писати офіціозно чи пафосно, на кшталт “яскравий представник епохи шістдесятництва, могутній поет і кіносценарист, явище”. Недоречний вигляд матиме і сентимент. Надто постать Драча масивна, надто вірші його помежові: хлипне крапля, і  вишукану напругу переважить публіцистика буднів. Розмірковуючи над одним із запитань, Іван Федорович заручився фразою Пікассо: “Я прийшов у цей світ знайти, а не шукати”. Хороша фраза, але далека від дійсності. Кожен митець завжди самотньо шукає щось утрачене або ще не набуте.Для мене в бунтарстві Драча, його виваженій відвертості, замаскованому, втомленому ідеалізмі є щось вкрадливо-сентиментальне і принадне. А розмову почали про суть і природу мистецтва шістдесятих, його глобальний світовий розмах.— За планетарність не можу ручатися… Скажу лише про те, що було у нашому найближчому середовищі: імена російської культури (Євтушенко, Вознесенський, Рождественський, Ахмадуліна), ціла когорта латишів і литовців. Шістдесятництво було характерне для всього соціально-політичного середовища, яким був Радянський Союз і країни так званої народної демократії. І це явище, безперечно, пов’язане з ХХ з’їздом і з полегшею, яка відбулась у політичному житті й згодом вилилася у різних мистецьких формах. До слова, не тільки літературних. Ось недавно обговорювали книжку про шістдесятників, яка вийшла друком у видавництві “Смолоскип”. Я наполягав, що видання буде неповним, якщо не згадати кінематографістів (Параджанова, Іллєнка, Осику), художників (Якутовича, Данченка, Гавриленка). Згадуючи шістдесятництво, не можемо обійтися і без імен відомих композиторів. Тобто це був цілий комплекс.1962 року я поїхав у Москву навчатися. Можна сказати, силоміць, бо тут, в Києві, дорога була перекрита. За політичні справи мене витурили з університету. Ініціаторами поїздки в Москву були Сергій Параджанов і Микола Вінграновський. Вони переконували, що література — це дуже обмежений ареал людського зусилля. Натомість усе найкраще у мистецтві сконцентровано в кінематографі. Література, музика, театр, образотворче мистецтво — все сублімовано в одній іпостасі. Тож, мовляв, і займайся цим, доки молодий…— Якоюсь мірою вони мали рацію, бо тоді був справжній бум у кінематографі.— Так, світове кіно переживало  зоряний час. Антоніоні, Фелліні, Бергман, Куросава. Це те, чим жило суспільство. І я також не уявляв інакше свого життя. Коли приїхав у столицю “нашей Родіни”, мене доймали кадебісти. Якось пішов на виставку американської графіки, познайомився з різними людьми. Цікаво. Але мене там одразу накрили “нишпорки”.Директором сценарних курсів був Міхаіл Маклярський, відомий як кіносценарист і радянський контррозвідник. Згодом виявилося, що він був причетний до вбивства Євгена Коновальця. Саме Маклярський допомагав у Роттердамі Судоплатову. І ось згодом він уже керує сценарними курсами. До нього прийшли з КДБ і кажуть, що тут є такий-то з Києва. А він у відповідь: “А, ето — мой. Ви, рєбята, бросьтє, я с нім сам займусь”. Потім мене питав, що було на виставці. А я відповідаю, що нічого особливого: цікаві дівчата приходять, цікава графіка… Так він відшив кадебістів у Москві й дав мені можливість навчатися.— Неоднозначний час вимірювався людським фактором, який не вкладався у прокрустове ложе. — Ніщо ніколи не вкладається.— Не хочу вибудовувати нашу розмову в суворій хронологічній послідовності. Від Москви помандруємо до Києва 1991 року. Тоді до парламенту ввійшло багато письменників, і на них лягла певна відповідальність за мову й культуру. Чи використали вони усе, що від них залежало? Чи, може, втратили золотий шанс? Розумію, що це для вас вже доволі втомливе запитання.— Коли відбулося перше голосування за Президента і переміг Кравчук, то це стало характеристикою часу і суспільства. І Народна Рада, яку очолював Юхновський, теж була ознакою часу. У ній перебувало 100—120 осіб, і ніколи більше. Відсоток демократів у парламенті й електорат, який голосував за Чорновола, був приблизно однаковий — чверть. Тобто країна лише на чверть була готова до Незалежності. На мою думку, тому й біди сталися. Письменники, які працювали в парламенті, хапалися за будь-яку можливість, скільки вистачало їхнього розуміння, порядності й совісті. Усе ж треба було виборювати — навіть прапор і герб. Доходило до абсурдних ситуацій, коли Кравчук доводив і пояснював депутатам, наче нетямущим дітлахам. Мовляв, поїдете за кордон у поважній делегації, тож паспорти треба мати… Ну не можна ж так, якщо ми вільна держава… Нарешті проголосували з перевагою в один голос. Тепер уже забули, і ніхто не пропонує змінити прапор чи герб.Елементарних речей домагалися надзусиллями. Мій приятель з Америки приїздив, коли ще не було Секретаріату Президента, а лише його бліда подобизна — Канцелярія. Він привозив з Америки печатки, які замовляли для президентської служби, — в саквояжах… Веду до того, що нашу незалежність творили з нуля, живими руками. Це сьогодні здається, що так було завжди.— А тепер? Думаєте, ота чверть збільшилася?— Думаю, що дуже збільшилася. Але наша біда в тому, що для головних проводирів і претендентів на владу найголовніший золотий телець — долар, тобто все те, що входить у поняття і вимір грошей. Навіть на початку хаотичних дев’яностих було більше моральності, чистоти і порядності, ніж тепер, коли все перемішано з кров’ю, потом і грошима. Недавно я був у Вільнюсі на урочистому відзначенні 20-річчя Народного Фронту в Литві. Там ще хоч щось залишилося, бо люди говорили про принципи моральності й порядності. У нас уже й забули, що такі принципи колись існували на світі.— Думаєте, що за останні роки відбулося занечищення у суспільстві?— Не стільки занечищення, як тотальна мішанина. Якщо тоді була велика полярність між демократами і комуністами, то нині поляризація відбувається в якихось інших речах. І всі говорять одне й те саме: виразні фальшиві слова.— Коли ви сказали, що сьогодні в політиці “золотий телець як критерій”, подумала, можна й державника Івана Мазепу звинуватити у тому самому, адже він був дуже багатим чоловіком.— Однак ситуація призвела до того, що він мусив відмовитися від свого багатства. Бо те, що Мазепа переправив через Дніпро і довіз до Варниці, було дещицею порівняно з його статками. Це вже інше поняття. Тут ідеться про державність і про спосіб її будувати.— Шістдесяті — романтична доба, а Драч — поет. Стільки подій, почуттів, емоцій за плечима… Можете сказати про себе, як про втомленого романтика?— Чи я втомлений романтик? Може, я людина, яка втомилася жити. На жаль, розвіялося надто багато ілюзій. Я бачив, як вони руйнувалися. Можу відверто про це казати. І разом з тим стільки неймовірно цікавого й прекрасного існує в цьому житті! Знамениті виставки, які відбувалися в Національному художньому музеї: Пікассо, Параджанов, Піросмані, Гойя. Усе це я сприймаю на “повну котушку” і радію. Тривожить, що дуже поволі формується політична система: вона на якомусь первинному освоєнні й заковтуванні влади та капіталу. Порівнюю нашу систему з болгарською, польською чи литовською. У мене залишилися контакти по політичній, літературній і кінематографічній лінії. У нас, на жаль, найпервинніша субстанція — протодемократія. Тому так тяжко все дається. — На початку нашої розмови Ви розповіли романтичну історію своєї закоханості у кінематограф. Мріяли стати режисером, проте ствердилися як серйозний кіносценарист. Хтозна, може, без вашої участі відомі фільми тієї доби не стали б знаковими…— Дякую. У мені все існує цілісно — політичний, поетичний і кінематографічний гін. Коли я прийшов у цей київський світ, то намагався освоїти його повнометражно. Тому для мене дуже важливим було знайомство з родиною Білецьких — Андрієм Олександровичем і його дружиною Тетяною Чернишовою, з Віталієм Коротичем і Юрієм Щербаком. Вони уособлювали світ міста, яке я, селюк, прагнув зрозуміти. Мені було важливо, чи цей світ мене прийме чи відштовхне. Потім у ньому з’явилися Дзюба, Якутович, Параджанов, у якого я проходив практику у фільмі “Тіні забутих предків”. Згодом зрозумів: те, що роблю у мистецтві, якоюсь мірою торкається і політики. Тим, що я вижив як особистість, як творча персона, завдячую лише тому, що ніколи нікому не підкорявся. Як тільки чув над собою чиюсь руку, то бунтував, бо знав: це моя смерть. Щоб ствердитись як творча особистість, слід уникати якихось рядів, існувати окремо. Парадокс, але так воно й вийшло, бо мої найсильніші поетичні штуки — це “Соняшник”, “Протуберанці серця”, “Балади буднів”. У кінематографі — “Криниця для спраглих”, “Камінний хрест”, “Іду до тебе”, “Пропала грамота”. Тоді була страшна війна за ці фільми. І я воював, мені здавалося, що це все не те, що треба роздирати всі межі. А потім виявилося, що період шістдесятництва був найкращим у моєму житті. Воно створило в мені зовсім інший тип людини. Після чорнобильської трагедії й того, коли я став керівником Народного руху, виявилося, що буття в кінематографі обдарувало мене прагматикою. Я відчув себе людиною, яка вміє організовувати, розуміти, хто і що може, кого і куди ставити: мирити Ларису Скорик із Сергієм Головатим, Михайла Гориня — з Дмитром Павличком; когось обмежувати чи відштовхувати, когось виділяти. Це і є кінематограф. Незреалізований у мені режисер дав змогу організовувати те, що інші не змогли б. Щоб це зрозуміти, треба звернутися до Сергія Ейзенштейна. Уявіть: величезна масовка під час зйомок фільму “Броненосець “Потьомкін”. Режисер кричить: “Матрос Савченко, підніми ногу, біжи вперед, що ти там застряг!?” Він кричить до матроса Савченка, якого не існує, але є Петренко, Іванов, Сидоров. І вони думають: ага, якщо бачить Савченка, то і мене теж. І хутко піднімають ноги й біжать. Тобто закони такого масового мистецтва позначилися на керівництві Народним рухом. Знав, де можна обійти владу, а де варто поступитися. Все для того, щоб здобути Незалежність.— А жанр поетичного кіно позначився на політичній діяльності?— Поетичне кіно — це своєрідний гламур тієї епохи. Московська влада разом з кінокритиками Блейманом та іншими бачила в ньому зародки національного протесту, війни української ідеї проти московського деспотизму. Блеймани це нюхом вчули і продали московській владі. Згодом воно трансформувалося у війну з кіномистецтвом як таким — від Параджанова до Денисенка.— У мене виникла ідея, що українське поетичне кіно підсвідомо формувало наш інформаційний простір.— Певною мірою маєте рацію. Тоді всі — від акторів (Степанков, Брондуков, Миколайчук) до режисерів варилися в одному вариві. Миколайчук був квінтесенцією мистецтва.— Українське поетичне кіно має продовження в сучасному кінематографі чи залишилося в історії мистецтва у вигляді консерви?— Ні, не пропало, вона виграє різними барвами: якісь тьмяніють, якісь стають виразнішими. Недавно проявилося у фільмі Олеся Саніна “Мамай”.— Але ж є плюси й мінуси. За те, що хвалять, можуть й огудити. Зокрема надмір “красивості”…— Недавно передивився “Ашик-Керіб” Параджанова. Там відчувається надмір. Я намагався визначити субстанцію режисера, бо почав про нього писати. Для мене найближчий до параджанівської суті “Колір граната”, а не “Ашик-Керіб”. Звичайно, поетичне кіно має свої вади. Але у шістдесяті все існувало в контексті: японські, італійські фільми…— В італійському кіно все-таки більше реалізму чи то нео-реалізму.— Так, у них більше реалізму й більше повноти дихання життя. Багато плотськості у Пазоліні. Драматургічна розкіш зумовлена тим, що італійці мали прекрасну драматургію, звідси витоки Фелліні. У нас усе було дуже звужено, обмежено, недорозвинуто. Нічого не вдієш — вади часу.— Тобто наші комплекси неповноцінності вмотивовані?— Безперечно, є багато такого, що має свої закони й закономірності. Потім воно дало формальні результати 1991 року, і ми все-таки втрапили у загальноєвропейський контекст. Бо якби не було польської “Солідарності”, прибалтійських Фронтів, боротьби за владу Горбачова й Єльцина, ми досі існували б у колоніальному варіанті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment