НОВЕЛИ ПРО АНАТОЛІЯ АВДІЄВСЬКОГО

Володимир КОРНІЙЧУК— І то було незабутнє, неповторне творче спілкування, яке відбулося, вважаю, не випадково, — між мною як композитором і Анатолієм Тимофійовичем Авдієвським як диригентом-виконавцем, — навдивовижу лагідно (бо вимова у неї така, наче Отче Наш читає чи сповідується), з ангельсько-оксамитовим тембром сказала мені невеличка на зріст, повновида, з розкішними чорними кучерями, народна артистка України, композитор, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Леся Василівна Дичко, коли ми з нею всілися за довгий-предовгий стіл у кабінеті Національної спілки композиторів України, де Леся Василівна обіймає почесну посаду секретаря спілки, і від якої щойно вийшов один із численних відвідувачів, аматорів-композиторів, який доволі довго і настирливо доводив їй, що його музика таки чогось варта… — Але хоч і була моя творча співпраця з ним нетривалою, — продовжувала Леся Василівна, — зате вона відбулася, — і це важливо! — з ласки Божої, про яку я мріяла впродовж життя. І яка сталася порівняно недавно, а саме 30 жовтня 1999 року, коли в Національній музичній філармонії святкували моє шістдесятиліття і проходили концерти “Київ-музик-фесту”.Так-ось, на одному з них і прозвучала частина моєї хорової опери “Золотослов” у виконанні Національного хору ім. Г. Верьовки під орудою академіка Анатолія Авдієвського, зосібна “Плач”, або “Плач дівчини” — саме таку назву має ця частина опери.Тож на цьому концерті хор заспівав ще й невеличку комедійну частинку-сценку із весільних пісень опери, а ще — фінал “Ой дзвонкеє деревце”. І хор виконав це блискуче, якось по-народному соковито, барвисто, урочисто, де були і “видумка” хормейстера, і жарт, і величезна режисерсько-постановочна його робота як диригента. А в цьому творі таки є де “розвернутися”, “розігнатися”, “розгулятися”, оскільки в його основу покладено тексти дохристиянської доби. Отже, Анатолій Тимофійович, на мою думку, досить цікаво, оригінально й своєрідно потрактував мій задум саме цих частин опери “Золотослов”. Тому твір мав у слухача великий успіх.Цікаво, що задовго до згаданого концерту мою оперу “Золотослов” виконувало чимало інших академічних колективів, приміром, “Хрещатик”, “Орейя” тощо. Але так, як зумів виконати Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, вдалося вперше — мій твір так ще не звучав. І це, мабуть, не випадково, бо й окремі фраґменти, і сама опера припали до душі й диригентові, й артистам хору. Та й сама я у творчості давно тяжію до фольклорних витоків, тому й сподіваюся, що мою акапельну оперу “Золотослов” колись таки повністю виконає хор. Хор — унікальне, неповторне явище у мистецькому світі України, як і у світовій музичній культурі загалом — за складом, за звучанням, за тембровим забарвленням нагадує акварелі Катерини Білокур або ж картини Марії Приймаченко з дивовижним, фантастичним і неповторним світом тонів, напівтонів і відтінків. А наш Анатолій Тимофійович — ще й своєрідний філософ у хоровому мистецтві — художник, що поєднує яскраві риси диригента і філософа-митця, якому притаманне оригінальне бачення світу. А ще він має просто вражаючі організаційні здібності. До того ж, неабиякий оратор, оптиміст із тонким почуттям гумору, вміє розвеселити і згуртувати людей у міцний мистецький колектив, творчо запалити їх.Зверніть увагу, який він композитор! Його “Колискову” на слова Лесі Українки, твір яскравий, талановитий, виконує чимало різних хорових колективів. Тож люблю його творчість і унікальний хоровий колектив, який очолює А. Авдієвський. У репертуарі хору не лише народні, духовні, а й академічні хорові твори, не цурається він й сучасної хорової музики. І те, що Національний хор створив свого часу разом із композитором Євгеном Станковичем фольк-оперу “Цвіт папороті”, було проривом у нову музичну сферу, бо досі жоден із народних хорових колективів нічого схожого не виконував. Приміром, хоч естонські академічні хори професійно виконують твори Торміса і його численні обробки народних пісень, але ж не фольк-оперу! А тут — Національний народний хор ім. Г. Верьовки і раптом — фольк-опера!Тому не дивно, що за Радянського Союзу цей твір прозвучав, як вибух, як справжнє художнє відкриття. Інша річ, що невігласи від мистецтва таки зуміли “затінити”, “прикрити” його звучання на певний час, як і виконання самої фольк-опери “Цвіт папороті”. Але ці невігласи ніколи не зуміють прикрити чи затінити щедрої, буйної, багатої і навдивовижу мелодійної української народної пісні.МАЕСТРО (Fortissimo)Гадаю, переважна більшість читачів “Української музичної газети” знає історію хору, коли його очолив головний диригент Анатолій Авдієвський. Та не всі поціновувачі таланту Маестро знають, як він прийшов у колектив.Тож на початку — невеличкий екскурс у минуле.Напровесні нинішнього року (1993. — Авт.), коли відбувався реґіональний тур Всеукраїнського конкурсу хорових колективів імені М. Леонтовича, мені поталанило побувати у складі журі конкурсу, яке очолював голова Всеукраїнської музичної спілки Анатолій Авдієвський, в Одесі.Чи доводилося вам бачити людину, яка їде на побачення з юністю? Ні? Тоді вважайте, що вам не пощастило: я бачив дивовижної вроди обличчя людини, яка, перевтілившись, стала юною. Мовби вдруге народилась: осяяні очі палали молодечо. Тепла усмішка зігрівала кожного, хто дивився на обличчя. І щось невловиме, загадкове іскрилося в очах. А що — збагнути не можна.Таким я побачив Маестро, приїхавши в місто його юності — Одесу. Ви лишень глянули б на цього чоловіка: стрункий, високий на зріст молодик, одягнений наопаш у світло-коричневий плащ, що так пасує до його смаглявого обличчя. Смолистий чуб хвацько звисає над високим чолом. Якби мені в ту мить сказали, що йому незабаром виповниться кругла дата, то не повірив би: досить глянути на людину, яка зійшла зі сходинки потяга на перон, щоб переконатись у тому.Тут, в Одесі, минули студентські літа Авдієвського. Тут навчався, сюди часто повертається подумки.Були зустрічі з викладачами Державної консерваторії імені А. Нежданової, прогулянки Дерибасівською, розмови з випадковими зустрічними, відвідини книгарень… А вже потому, ввечері, коли вгамувалося натомлене місто і в готелі зосталися із Маестро, я й запитав у нього:— Анатолію Тимофійовичу, як Ви прийшли до Українського народного хору?— Почалося все з 1962 року, коли розформували Поліський народний хор “Льонок”, який я створив 1950-го студентом Одеської консерваторії, учнем талановитого хормейстера і педагога Костянтина Костянтиновича Пігрова.Трапилося це так. На якійсь із нарад М. Хрущов промовив: “Щось багато нині розвелось усіляких колективів. Чи не досить співати і танцювати за державний кошт?” І цього було достатньо, щоб в Україні почали, м’яко кажучи, “реорганізовувати” мистецькі колективи. У Росії — жодного. Так само “реорганізували” у “малі ансамблі” Тернопільську, Харківську, Дніпропетровську, Одеську хорові капели, Черкаський і Поліський народні хори, останнім я керував. Тоді я відмовився очолювати так званий “реорганізований” хоровий ансамбль і відразу опинився серед перших радянських безробітних, що призвело до скрутного матеріального становища моєї сім’ї. Під час перебування в Житомирі мені подзвонив Григорій Гурійович й попросив приїхати до Києва, мовляв, є серйозна розмова. Погодився. Мене тепло зустріли. Григорій Верьовка поводився, як батько. Поруч — Елеонора Павлівна Скрипчинська. Саме тоді він запропонував роботу в хорі спочатку як помічника-асистента, а згодом — керівника колективу, мотивуючи тим, що вже погано почувається.Це був січень 1963 р. Григорій Гурійович доручив мені керувати хоровою студією. Та, на жаль, не пощастило довго попрацювати, бо Черкаський народний хор залишився без керівника, й міністерство культури зажадало від мене очолити цей колектив, попри категоричний протест Г. Верьовки. Відтоді й почалося. Мене викликали до міністра культури Р. В. Бабійчука, і після чергової розмови я змушений був їхати до Черкас. Правда, і там не довелося довго попрацювати — всього рік, хоч колектив був напрочуд злагоджений, люди закохані в українську народну пісню.А вже 1964 року, по смерті Григорія Гурійовича й після чергових розмов у міністерстві культури, Раді Міністрів, ЦК КПУ 5 березня 1966 р. мене призначили художнім керівником-диригентом Державного українського народного хору. Із перших днів почалася копітка робота з оновлення творчого складу колективу, набору молодих співаків, музикантів. А цей процес, як відомо, відбувається не безболісно, адже літні виконавці, які віддали любов і серце колективу, але не мали музичної освіти, змушені були залишити хор. До хору зарахували найкращих молодих виконавців зі студії, інших колективів. А через кілька місяців ми з новою концертною програмою вперше виїхали на гастролі до Корейської Народної Республіки (1966). Наступного року нас запросили в Мексику, згодом — у Монреаль, на “Експо-67”. У Канаді преса високо оцінила хор і нас тепло зустрічали земляки. Всього було: й усмішки, і сльози радості. Тоді для нас і відкрилися вперше трагічні сторінки нашої історії. На концертах не раз пересвідчувалися в любові канадських українців до Батьківщини, бачили, як впливає українська народна пісня на людей, тим більше, на земляків. Те словами передати неможливо.Згодом — гастролі у Франції, Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки.…Тож чи доводилося вам бачити людину, що їде на побачення з юністю? Ні? Тоді вважайте, що вам не пощастило.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment