«Нехай болить серце за цей музей»

Наталка ПОКЛАДСеред святих та дорогих місць нашої землі — і це давнє й надзвичайно мальовниче село неподалік від Києва, яке зветься мелодійно  Мар’янівка.Нині воно належить до Васильківського району; річка Протока, що неспішно біжить через нього, впадає в Рось; у селі є низка ставків. На околиці височать стародавні могили — цінні історико-культурні пам’ятки, а серед них — легендарний курган VІ ст. до н.е. Переп’ятиха, який згадано у літописному переданні Київської Русі. 1845 року його досліджував Д. Іванишев. У липні 1846-го, під час розкопок, у яких брав участь Т. Г. Шевченко, тут знайшли важливі археологічні матеріали. 24 березня 1900 р. в Мар’янівці народився видатний співак ХХ століття (ліричний тенор), народний артист СРСР (1940), лауреат Державних премій СРСР (1941, 1949), народний артист України та Росії, лауреат Шевченківської премії (1990) Іван Семенович Козловський. Співак прожив довге — 93 роки — і досить непросте життя, більшість його — поза Україною, в Москві, проте рідній землі, своїй малій батьківщині назавжди залишився вірним сином. І до того ж, прославив її на цілий світ і на всі часи. З 1926 р. він — соліст Великого театру СРСР. Головні партії: Фауст (“Фауст” Гуно), Ленський (“Євгеній Онєгін” Чайковського), Юродивий (“Борис Годунов” Мусоргського), Левко, Петро (“Утоплена”, “Наталка Полтавка” Лисенка) та ін., а також виступи в концертах.…Сьогодні садиба — два гектари землі — вся потопає у густих високих барвистих мальвах, вони широким вінком ростуть навколо чималої хати під солом’яною стріхою і доходять аж ген до крислатих яблунь у садку. Садок полого збігає до берега, а там далі — різнотрав’я лугу, густий парк і верби над водою. Не раз малого Івана ніяк не могла докликатись мама, а коли згодом таки знаходила на долині, то сердито-здивовано питала: “Що ти тут робиш?” Хлопець відповідав безневинно: “Вербу слухаю…” І то не дивно, бо довкола справді Божа краса і надзвичайна енергетика (приїдьте переконатися). Парк із перехресними алеями — як символ хреста — глибинно релігійний Іван Семенович задумав давно, а в 60-х роках спланував його разом з архітектором парків Я. Друцьким. Крислаті платани, кучеряві дуби, густі липи, ніжні берези… І тиша, яку весною полохає щасливий соловейко.Тут, на перехресті алей, маестро визначив собі місце для вічного спочинку, проте сказав про це лише 1985-го, коли серцем відчув, що бачиться з рідним обійстям востаннє…Однак сталося так, що поховали співака в Москві, на Новодівичому цвинтарі. Ніна Федотівна Слєзіна, яка багато років була секретаркою Козловського, приїхала в Мар’янівку 1987-го. Приїхала сама, бо Іван Семенович уже не міг — лікарі не дозволили. Довго задумливо ходила садибою, слухала парк, стояла в садку й ніяк не могла з нього вийти. А тоді сказала схвильовано: “Я тільки тепер зрозуміла, чому Іван Семенович так любить Мар’янівку…”Стару хату родини Козловських, яка вже руйнувалась від часу і долею якої так переймався великий співак (у листах просив сільську раду не забудовувати обійстя, а зберегти) реставрували в 1988—1989 рр. Наступного року Кабмін ухвалив постанову про створення тут музею. 1994-го, вже після смерті Івана Семеновича, меморіальний музей-садибу відкрили. Нині в ньому можна побачити експонати світового рівня: безцінні світлини, особисті речі геніального співака, етнографічні кіно- та відеоматеріали про його зустрічі з мар’янівцями; тут також звучить його неповторний голос. Біблія музею — книжка Івана Семеновича “Музыка — радость и боль моя”, видрукувана в Москві 1992-го, за рік до його відходу у Вічність.Із музеєм-садибою І. С. Козловського сусідить садиба рідної сестри співака, вона також меморіальна, бо збереглася цілком. Шість разів сільська рада ухвалювала рішення відмовити музеєві в його проханні користуватися цією садибою. Доки десь там, нагорі, в законодавчих коридорах, “вариться — не звариться” закон про благодійництво, доки шукають гроші на культуру, знаходяться, люди високого духу й шляхетної душі, які вже нині відгукуються на поклик серця, любові, пам’яті.Історія ця трохи детективна. А почалась вона дуже звичайно. Артур Григорович Уманський — член клубу любителів старовини. Не секрет, що люди ці одержимі в пошуках чогось цікавого. Тож якось на одному з базарів трапився колекціонерові особистий підпис Івана Семеновича Козловського: в рамочці 7х12, під склом. На звороті був напис: “Я, Петро Федорович Бредюк, член Спілки художників України… отримав цей підпис особисто від Івана Семеновича Козловського 1974 року в готелі “Київ”. Уманський придбав цей раритет. Спочатку думав розташувати його десь удома, серед інших, а тоді, дізнавшись про Мар’янівку і згадавши, що не раз минає поворот на неї з Одеської траси, вирішив навідатися на батьківщину славетного співака і подивитися, що там і як. Їхав не з порожніми руками — віз із собою й картину П. Бредюка, куплену в нього. Враження від зустрічі з мар’янівським музеєм було дивовижне. Чарівна природа довкола — і час, який мовби зупинився. А ще любов і побожний трепет, з якими працівники ставляться до пам’яті про славетного земляка. Тут справді є дух Козловського!Дізнався Артур Григорович і про проблеми музею: тіснота, нема приміщення для зберігання фондів тощо. Рішення прийшло відразу: на клич Уманського його друзі, рідні, близькі зібрали певні кошти, й невдовзі купили сусідню з музеєм садибу. А 12 лютого у Василькові в нотаріальній конторі урочисто оформили підписи дарчої.Пишного літнього дня в Мар’янівському музеї-садибі І. С. Козловського відбулося незвичайне свято: музей дякував своїм благодійникам, меценатам за поміч. З’їхалися всі учасники акції з родинами, більшість — у вишиванках. Спочатку гостям провели екскурсію музеєм. Велика хата Козловських п’янко пахтить травами — ними встелено глиняну долівку, заквітчано стіни. І не один із відвідувачів, вдихнувши того чар-зілля, солодко пірнув у спогади про роки свого сільського дитинства. Сад задумано слухав, як гомонять люди і під гарячим літнім сонцем повняться соком плоди. Велично мовчав дзвін під стріхою — колись його привіз сюди сам Іван Семенович. А он поруч, серед мальв, — погруддя співака на високому постаменті. Над різнобарв’ям мальв літали й заклопотано дзумкотіли бджоли. Із динаміка лунав божественний спів великого маестро. Ні, то не магнітофонний запис, то Іван Семенович став на спориші, який м’яким килимом покрив увесь двір, і відгукнувся на довколишню ідилію своїм дивовижно прекрасним голосом — рідною піснею. А потім на залитому сонцем подвір’ї кожному з меценатів — “людям, що мають живу душу”, — директор меморіального музею-садиби І. С. Козловського Олександра Петрівна Сомова урочисто вручила Подяку від музею, на якій підпис Івана Семеновича, та Грамоту від управління культури Київської облдержадміністрації. І — напуття: “Хай болить серце за цей музей”. На завершення хвилюючої зустрічі з І. С. Козловським перегукнувся своїм гарним співом Сергій Мороз.“Без цього вашого вчинку в музею не було б майбутнього”, — сказала меценатам Олександра Петрівна. Тепер на часі — створення історико-культурного центру. Сьома сесія сільської ради нарешті виділила 0,5 га землі — тож до 110-річчя великого співака 2010-го там, сподіваємося, постане співоче поле. А також виросте сучасна споруда музею з високими світлими залами, і вокальна Мекка збере всіх українських співаків. Найнагальніше — створення проекту. Питання на засипку: хто його фінансуватиме? А ще, гадаю, пора подумати й про те, щоб надати музеєві статус національного, — це змінило б рівень його підтримки. Маємо дбати не лише про залучення на нашу землю туристів, а й про те, на чому, якими прикладами виховуватимемо наступні покоління. “Хочу поїхати в Мар’янівку. Там зовсім інші люди. Вона мені сниться постійно, від самого народження…” — писав Іван Семенович у листі. А ще казав: “Потрібно, щоб кожний ставився до землі батьків і дідів з особливою глибокою повагою…”До Києва я поверталась із родиною ще одного молодого українського бізнесмена. Всі мої стереотипи про цей прошарок суспільства зруйнувалися. Російськомовні — часом не зі своєї вини — великі патріоти нашої країни. “Я нічого не знав про Козловського — ніхто мені про нього раніше не казав, — бідкався Олег. — Проте з радістю підтримав пропозицію Артура. Бо Козловський — справді велика постать нашої культури, це могутній чоловік, і моя донька про нього вже знатиме…” А мені думалося про те, що доки чиновники роздумують і шукають грошей, ми вже маємо приклад для багатьох, як можна розвивати нашу культуру. Головне — щоб поєднались високий дух, велика любов і щире розуміння.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment