Надія КИР’ЯНФото Ганни ОБОРСЬКОЇУ всі часи в різних місцевостях і за різних умов були осередки української культури та духовності. Так, у Ясногородці це родина Сиченків: Петро Панасович, відомий український письменник, та його дружина Лідія Андріївна.Жили вони у простій селянській хаті, яку Сиченки купили 1960 року. “Хата дерев’яна, зовнішня закидка зі смолянистої сосни, з якої будували житло на Поліссі (такі будинки могли стояти по 300 років)”, — розповідає син письменника Юрій. У цій хатині бували Максим Рильський, Володимир Малик (Сиченко), троюрідний брат Петра Сиченка, Віталій Кулаковський, Василь Шевчук, Віктор Положій, Іван Власенко, Анатолій Давидов, Микола Олійник, Василь Скуратівський, Олекса Мусієнко, Микола Фененко (дослідник української топоніміки, зокрема, ролі топонімічних назв та назв рослин у творчості Шевченка) та інші цікаві люди. Тут Петро Панасович написав переважну більшість своїх творів, з яких видано лише частину. Райдержадміністрація планує відкрити в цьому приміщенні районний літературний музей.Господиня тут — Лідія Андріївна, жінка вельми поважного віку (1921 року народження). Через травму ноги зараз прикута до ліжка, але дуже жвава, розумна. Надзвичайно зраділа новим книжкам видавничого центру “Просвіта”, які ми їй подарували, стежить за сучасним літературним та культурним життям. Розповіла нам багато цікавого, відповіла на запитання.ТОВАРИШУВАЛА З ОЛЬГОЮ КОСАЧ— Лідіє Андріївно, які знайомства справили на Вас незабутні враження?— Ми були близькі з родиною Ужвіїв-Пономаренків. Коли я навчалася в Київському педагогічному інституті (тепер імені Драгоманова, а тоді — Горького), я в їхній родині й до екзаменів готувалася. У них було взимку холодно, а в гуртожитку ще холодніше. Наталія Ужвій — прекрасна людина. Її сестра була дуже приязна, а батько — лагідний на вдачу, я таких людей мало зустрічала. У них завжди хтось гостював, хтось обідав… Одного разу на Різдво ми понесли їм вечерю. Боялися, бо тоді це було заборонено. Наталія Михайлівна навіть заплакала, дякувала нам, запросила вечеряти. А скатертина, пам’ятаю, біла-біла, ще й барвінкові віночки сестра Євгена Порфировича вишила.А коли мій чоловік захворів, то діставала нам дефіцитні ліки. Ми дуже любили збирати гриби, бо їх тоді тут у лісах було багато. Це така краса, що не намалювати й не розказати! Запрошували до себе Пономаренків, але вони все не мали часу. То ми законсервуємо баночку, на гостинець привеземо — вона так дякувала: “Це ж такий подарунок!” Завжди пригощали мене, запрошували в гості. Ніколи не чула, щоб про кого-небудь погане слово сказали…Була знайома із сестрами Лесі Українки Ольгою та Ісидорою. Одного разу ми зайшли до них у гості. Ольга Петрівна впізнала мою подругу, запросила нас ночувати. Жила вона із сином, ой як тяжко! А Ісидора — з дочкою. Потім я неодноразово відвідувала Ольгу Петрівну. Вона мешкала на вулиці Овруцькій, 16, на другому поверсі. Ходила я до неї пішки з мого села Королівки — за 70 кілометрів. Тоді ніякого транспорту не було. У школу я також ходила за 7 кілометрів. Коли навчалися з подругою в другу зміну, поверталися поночі й одного разу заблудилися. Наші батьки ходили нас шукати з ліхтарями.Ольга Петрівна переймалася моєю долею, хотіла влаштувати на якісь курси, щоб мене до Німеччини не забрали. Була дуже гостинною. Я часом приносила з села баночку молока, сиру, квасольки чи ще щось, то вона завжди ділила це на трьох: мені, собі й синові. Якось я з’їла неякісного хліба з каштанів й отруїлася. Ольга Петрівна привела товаришку, лікарку, щоб мені допомогла. Коли мені стало ліпше, я запитала: чому Ви кликали сусідку, адже сама маєте вищу медичну освіту (Петербурзький університет)? Вона відповіла, що у медиків є переконання: не можна самим лікувати близьких людей, бо будеш хвилюватися й обов’язково помилишся. Отже, мене мала за близьку людину.— Розкажіть про творчість Петра Панасовича. Що він написав, чи все вдалося видати?— Спочатку видали дитячі книжечки: “Куд-куди?”, “Найсмачніше яблуко”, “Подякуймо землі”. За ту землю йому й влетіло…— Це ж чому?— Певно, не тому дякував. Треба було комуністичній партії… А по-їхньому, за що ж дякувати землі? Саме після цієї книжечки (1974 рік) його й перестали друкувати. Тоді вдвох із Віталієм Кулаковським вони написали дві книжки “Ой гук, мати, гук” та “Ріки виходять з берегів” — про гайдамацьких ватажків нашого краю Микиту Швачку, Івана Бондаренка, Андрія Журбу. Задумували трилогію — третю книжку “Вітер з Холодного Яру” писав сам.“Більше половини батькових творів не опубліковано, — додає пан Юрій. — Мрію видати всю батькову спадщину. Хоч по тисячі примірників або й по п’ятсот. Але все, що варте уваги”.— Чи справдилися сподівання щодо незалежності України?— Частково. Велике завоювання — те, що називаємо свободою слова. Це розуміють усі. Проте є такі, хто мислить категоріями ковбаси.Багато надій не справдилося. Петро Панасович, наприклад, на референдум про незалежність 1991 року йшов, як на свято. А перед смертю розчарувався.Погано, що в державі безлад, все продають-купують, панують гроші, а не любов та злагода. Занапастили землю, річки, озера. Бюрократія надзвичайна. Син їде удвадцять третє до району, щоб розв’язати одну проблему! Такого не було навіть за радянських часів. Щоб змінити ситуацію, потрібно згуртуватися, відчути себе повноцінними людьми, поставити на місце тих, хто розграбував нашу землю.НАЦІОНАЛЬНИЙ ДУХ ВІДРОДЖУЄТЬСЯ В КОЖНОМУ ПОКОЛІННІУ Бишеві розмовляли з активісткою помаранчевої революції 58-річною Тетяною Кромбет:— У кінці 60-х — на початку 70-х років минулого сторіччя я навчалася в Київському педагогічному інституті. 22 травня, у день перепоховання Шевченка, ми ходили до його пам’ятника. Тоді вперше почули слово “націоналіст”, дізналися, що це заборонено, почали замислюватися. Раніше навіть не усвідомлювали своєї національної ідентичності. А через десять років на весняних канікулах відбулася зустріч однокурсників. Домовилися з подругою згадати молодість, піти до пам’ятника Тарасові. Я прийшла, а її немає. Телефоную до неї, запитую, чому не прийшла. Вона відповіла, що їй принесли імпортну сукню (а був час тотального дефіциту, дістати гарну річ було тяжко), тому затрималася. Запитала мене: “А там, біля пам’ятника, люди є?” Відповідаю: “Людей немає, тільки на кожній лавочці сидять з дерев’яними фізіономіями, одразу видно, що кадебісти”.Не встигла я доїхати до Бишева, як мені зателефонували: “Наступного дня (в понеділок) ви повинні з’явитися в паспортний відділ у Макарів”. Кажу: “У мене з пропискою все нормально, до того ж, я на роботі”. — “Вам нічого на роботі не буде, ми попередимо. Тільки не піднімайте ажіотажу навколо цього виклику”. Це мене заінтригувало. Чого я тільки не передумала, доки дійшла! Підходить до мене не дуже примітний чоловік і запрошує зайти. Показує посвідчення старшого лейтенанта КДБ. Запропонував розповісти, де я була того дня, з ким зустрічалася. Він попередив, щоб про цю розмову ніхто не знав, ще й довелося написати розписку. Мабуть, телефон подруги прослуховували, бо в неї були родичі у ФРН. Один наш однокурсник колись підійшов до делегації з Канади, поговорив, і його викликали, перевірили все листування. Оскільки у подруги були його листи, то й до неї приходили, мусила віддати все листування. А він починав усі листи так: “Добрий день… Шлю тобі привіт з колиски української культури славного міста Полтави…” Цього було достатньо для виклику. Подруга мене заспокоїла, що не треба надавати значення цьому викликові. Я про це декому розказала. Після цього в мене був обшук. Єдине, що вилучили, — книжку Дмитра Яворницького. Але й моїх подруг допитували, дзвонили в Бородянку, до куратора нашого району. Все це на мене справило гнітюче враження, я такого не очікувала. Думала: “Якщо я ворог народу, то хто ж тоді народ?” Це було 1983 року, в часи Андропова. До цього додалися сімейні негаразди, померла мати… Тоді я ще розкритикувала урок про Леніна. То мені директорка, яка запустила руки в шкільну інтернатську комору (тоді я працювала в школі-інтернаті), інкримінувала, що я виступаю проти Леніна. Коли почалося відродження (це для мене було як психологічна реабілітація), я брала участь у президентських виборах спочатку як спостерігач, у другому турі — як кореспондент газети “Нашої України”, у третьому — як секретар. Під час помаранчевої революції я побачила молодих і красивих людей, на яких погрожували пустити танки. Тож вирішила, що поїду туди хоч би для кількості — я вже своє прожила. Юлія Тимошенко тоді закликала: “Не лежіть на диванах перед телевізорами, а виходьте на вулиці”. Так я й потрапила на майдан. Коли занурилась у цю гущу людей, страх минув, заспівала разом з усіма Гімн України. Після цього склала вірш:На Майдан іду, як до Причастя.Дух мій тут зринає із пітьми.Це таке, повірте мені, щастя:Вільними відчуть себе людьми!Вільними від мороку облуди,Павутиння страху розірвати,Дихати почать на повні груди,Гімн свій український заспівати.Мені здається, що національний дух відроджується в кожному поколінні, як чарівний птах Фенікс, тому придушити самоусвідомлення українськості не вдасться нікому. Коли нова влада стала до роботи, то повелася нерішуче — не виконала того, що обіцяла. Пропустила момент. Тоді можна було зробити, як у республіках Прибалтики, у Польщі. Але не вийшло. Вважаю, що мені пощастило, бо дитинство минуло без пластикових пляшок, пакетів. Було чисте довкілля. Я йшла стежинкою полем, вітер гнав хвилі житами, мерехтіло повітря, як марево, жайворонок тріпотів над головою, не смерділо отрутохімікатами… Тепер розумію, що це й було щастя. Чистіші були люди. Ми не чули матюків. У селі лише один дядько вживав нецензурну лайку — це був колишній партизан із загону Ковпака. Часто п’яний валявся. Те, що для нас було дико, стало нормою. Сміття на вулицях, сміття в мові, сміття в думках (говорять одне, а роблять інше). Раніше люди жили переважно на одному місці, своїх знали з дитинства, боялися осоромити свій рід. А тепер нашкодив в одному місці — подався в інше.Ми колись запитали в діда: коли краще було жити — тепер чи за царя? Дід подумав і відповів: за царя, бо був порядок. Що він сказав би нині?..— Чи будуть зміни на краще, як вважаєте?— Кажуть, що найтемніша ніч буває перед світанком. Невже ми повинні впасти, щоб зрозуміти, що так жити не можна? Далі падати нікуди, потрібно вже підніматися. Ми повинні вдосконалюватися, бо навіщо тоді жити…
