ЗНАК ОКЛИКУ — ЖИТТЮ

У Яровій Слобідці на Хмельниччині серпневі сади струшують сливовий дощ. Так само і в сусідніх селах сади красиві й самовіддані: вони пишно цвітуть навесні й рясно врожаять до кінця літа. Але там нікому та сливка не всолодить вуста і не розм’якне медово в дитячій долоньці. Бо села ті вже безлюдні. Це називають демографією… З печальними трьома крапками, як слідочками крихітних ніжок маляти, які берегла б, як скарб, тепла сільська вулиця. Але невдовзі, можливо, ніхто не згадає й назви тих сіл. У Ярової Слобідки щасливий шанс. Як знаки оклику її життю — картини знаного українського художника Цезарія Ганушкевича. Могутні стовбури дерев, яскраві озонні небеса і в тихій замрії хатина та висока копиця, колоритна й вдало вивершена, як великоднє яєчко. Цей художник не прораховує кон’юнктуру сучасного арт-ринку, не працює на потребу. Він беззастережно ставить знаки оклику життю свого рідного Поділля яскравим життям тонко виписаних натюрмортів; у квітів, здається, ловить навіть їхнє дихання і фіксує його пензлем. І яскравим кольором відкриває нам осонну галявину, улюблену дуплисту вербу, гарячий падолист, стверджуючи енергійною соковитою колористикою: ця земля найпрекрасніша, повірте моєму пензлю! Тож інтерв’ю в переддень ювілейної дати було не пафосним, а таким самим щирим і усміхненим, як настрій полотен майстра.— Я дванадцята дитина в сім’ї, і в моїй родині малювали всі, але ніхто не думав про фах художника. У нашій школі був учитель німецької мови, який викладав і малювання, але не знав насправді, як розводити фарби. Давав мені гас, олійну фарбу, я малював щось для ботаніки. Але він був мудрою людиною і спрямовував мене в цей світ. Якось ми збирали моркву на полі, я підхожу до нього й кажу: “Йосипе Адольфовичу, скільки отримують великі художники?” Він подумав і мовив: “Знаєш, що я тобі скажу: якщо хочеш бути великим художником, ніколи не думай про гроші”.— Мені здається, що далеко не останню роль у вашому образному сприйнятті світу відіграли батьки.— Мама — у вихованні естетики, вона прищепила мені любов до квітів, які насаджувала всюди, водночас дуже любила високе мистецтво. Кімнату обклеїла репродукціями з журналів — усі класики Відродження. Водночас вона була до мене досить сувора, категорична. Одного разу, навчаючись в інституті, їхав до Хмельницького. Вона дала 12 рублів купити вапно, а я натомість купив альбом Матісса, приніс додому. Брат подивився, каже: “За таке віддав дванадцять карбованців?” А мати мовчки розглядала, мабуть, з годину, гортала, а потім сказала: “Ти, певно, так красиво ніколи не намалюєш”.Ця жінка, яка тільки тиждень в лікнепі навчалася, мала високу внутрішню культуру. А генератором того, щоб я став художником, був батько. Усі люди старалися дітей віддати в якісь прагматичні професії — механіками, інженерами, а мій батько хотів, щоб я був художником, він цим пишався. — Сільське середовище теж заклало естетичні уявлення про світ. Чи багато було таких мистецьких вражень?— Наш учитель музики вистукував на столі такти, і нам велів повторювати. Але я зрозумів, що такти тут ні до чого, що інструменти видавали за вагою тіла і фізичними можливостями, а не за талантом. Бо нести їх додому з гори на гору три кілометри — важко. Мені дали скрипку, найменший інструмент. Я приніс додому, став на межі. Грав спершу без каніфолі — звук рипучий. Жаль мені й себе, і скрипку. Потім смичок намастив — знову скрипить. А мій однокласник Фесько був обдарований хлопець, грав на гармошці, йому ще й гітару дали. Він грає на гітарі, і з долини лунає красива музика. І я подумав: “Річ у тому, як тримати скрипку”. Взяв сирицю з батога, прив’язав з двох боків цієї скрипки, повісив її на груди, як гітару, і почав пальцями перебирати, бо ж смичок, заважає, тому й музика негарна. Тут іде дід Франьо (він у війну був остарбайтером в Австрії), підходить, каже: “Іди до мене, я тобі щось покажу”. Заводить мене в хату, показує фото в овалі. Сидить двоє молодих хлопців у чорних смокінгах, метеликах (не всі остарбайтери були в смугастих спецівках). Дід каже: “Ми були в хазяїна, він нам пошив ці смокінги і водив у Віденську філармонію слухати відомих скрипалів. Як вони грали! Яка це музика!” Я кажу: “Ну то й що!” А він: “Ти ж знаєш, як я тебе люблю, не грай більше на скрипці”. Так я не став скрипалем. — Я ніколи не бачила вашого села, та відчула його атмосферу, трепет дерев і гуркотіння трактора в полі. — Я завжди казав, що моє село — це маленька Швейцарія. Подумки переходжу маленьку річку Вушку, опиняюся в хащах лісу, в глибині екзотичної природи. Єдине, чого там не було — плакучої верби.Дерево в моєму розумінні — це символ життя. Для мене це верба, і я до кінця життя малюватиму сільські плакучі верби. Вони рефреном проходять крізь усю мою творчість. СпілкуваласяВалентина ДАВИДЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment