У ПЕРШИХ ЛАВАХ 

На наших очах ці, здавалося б, недавні події стають історією. Наступного року минає 20, як утворено Народний рух і відновлено “Просвіту” — дві організації, які торували шлях до Незалежності. Проголошували її в столиці, а виношували, народжували по всій Україні, в усіх реґіонах люди, яким було найтяжче, бо вони йшли в перших лавах. Якщо серед таких людей на Чернігівщині назвати нині тих, хто був першими серед перших, то самі чернігівці передовсім згадали б Валерія Сарану. Перший голова обласного Руху, один із фундаторів Чернігівської “Просвіти”, причетний до становлення незалежної преси.

— Валерiю Юрiйовичу, спершу — коротке представлення читачам.

 — Народився 1947 року в Києвi. З 1952 року наша сiм’я мешкає в Чернiговi. Закiнчив фінансово-економічний факультет Київського iнституту народного господарства. Працював у фiнансових органах, служив в армiї. З усього трудового шляху найбiльше (20 рокiв) пропрацював викладачем економiчних дисциплiн у Чернiгiвському юридичному технiкумi, який став ВНЗ. Був заступником голови обласної державної адмiнiстрацiї, керував апаратом фракцiї Народного руху у Верховнiй Радi, працював в Адмiнiстрацiї Президента України. А останнi мiсця роботи — генеральний директор Нацiонального заповiдника “Чернiгiв стародавнiй”, заступник начальника обласного управлiння культури i туризму.— Як фiнансист, викладач, який мiг би спокiйно працювати в аудиторiї до самої пенсiї, приходить у полiтику, в нацiонально-демократичнi сили?— Мабуть, мiй склад мислення, досить критичний, пiдштовхнув мене до незгоди з тим, що вiдбувається. Ще 1967 року як студент я ходив до пам’ятника Шевченку, коли там вiдзначали рiчницю його перепоховання в Українi. Це вже була полiтична акцiя. Тоді за це виключали з університету. Я завжди мав потяг до українського, нацiонального. Батько мене вiддав до української школи, хоч можна було йти в росiйську.Мабуть, поштовхом до чiткішої позицiї стали публiкацiї в газетi “Лiтературна Україна”, яку я передплачував, про створення Товариства української мови iм. Т. Шевченка. А оскiльки у технiкумi було багато прихильникiв нацiональної iдеї, нашої iсторiї, мови (я був єдиним, хто викладав спецiальнi дисциплiни українською), до мене потяглися студенти. I ми створили осередок Товариства. Під час створення обласної органiзацiї ТУМ мене обрали заступником голови.— Перейдімо до зародження Руху на Чернiгiвщинi.— Щось можу й забути, час так спливає… 1989 рiк, початок 90-го, знаменита “ковбасна революцiя” в Чернiговi, що стала своєрiдним апофеозом полiтичного вибуху. Спершу активiсти обласного Руху збиралися на приватних квартирах, і лише пiсля “ковбасної революцiї” отримали примiщення на Щорса, 4, де потім був офiс Руху. Там збиралися десятки людей, гаряче дискутували. — Вам є що згадати про вихід наприкінці 80-х першої незалежної чернiгiвської газети “Громада”, по сутi, пiдпiльної.— Менi випало привозити на Чернiгiвщину перше число газети “Громада”. Його друкували в Литвi. Тодi Литва була островом свободи на територiї Радянського Союзу, бо мiсцева влада йшла в цьому руслi.Через Чернiгiв ходив потяг Рига—Сімферополь. Сiдаєш, i вранцi вже у Вiльнюсi. А вечiрнiм потягом їдеш назад до Чернiгова. Наклад газети був чималий, тому змiг забрати лише половину, завантаживши ним двi валiзи.Пасажирiв було небагато. Менi спало на думку, що я обдурю тих людей, якi, напевно, стежать за мною, у Гомелi. Спакував валiзи. Вийшов у Гомелi на перон, прогулююся. Коли дали сигнал, що поїзд вирушає, швидко забiг до вагона, забрав валiзи й зiскочив на перон. А коли я сiв в автобус на Чернiгiв, мене знову “засiкли”. На зупинцi пiд Рiпками до автобуса зайшли мiлiцейський майор i люди в цивiльному. Звелiли забрати речi i виходити. Привезли мене в райвiддiл мiлiцiї. Тут пiдключилися люди з КДБ. Тримали мене там цiлий день, лякали, що посадять, хотіли, щоб я повiдомив своїх, що газети пропали, що їх украли. До слова, вони не знали, що це не весь наклад. Завершилося все тим, що мене вiдпустили, а газету забрали.Але ми направили до Литви iншого гiнця, менш вiдомого, нiж я. Вiн отримав вiд мене iнструкцiю, як провезти газету, i привіз наклад. Для спецслужб це була несподiванка.— Мабуть, Вам пізніше доводилося зустрiчатися з тими працiвниками спецслужб, зокрема й тодi, коли Ви обіймали високi посади в державнiй владi?— Доводилося. А тоді у спецслужбах боялися громадського вибуху i хотiли, щоб я боявся їх. Потiм, перебуваючи при владi, я не раз зустрiчався з офiцером, який мене допитував. Вiн теж працював в органах влади незалежної України. Що ж, життя триває…—  Хто був поруч із Вами в ті неспокійні дні? — Олександр Котенко, Аркадій Нотаріус, Анатолiй Майба, Iван Панченко, Лариса Куровська, Василь Чепурний (нинішній голова Чернігівської обласної “Просвіти”). Хочеться згадати мого соратника Валентина Ральченка. Дуже надiйна людина. Коли 1991 року стався заколот ГКЧП, Рух отримав вказівку палити списки, архiви. Я уявив, як вiдновлюватимемо всi документи. Тодi ми iз Ральченком подивилися один одному у вiчi й поклялися, що лише вдвох знатимемо, де зберiгатимуться нашi партiйнi папери, хоч би що трапилося.Анатолiй Бабкiн — росiянин за нацiональнiстю, але він боровся за українські нацiональнi iдеї. Анатолiй Баранов, вiдставник-вiйськовий, росiянин, вiдданий Українi. Михайло Данилюк, Галина Нестеренко, Анатолiй Лащевський, Олексiй Iвченко, Владислав Савенок — активні просвітяни. Тодi ми протистояли потужнiй полiцейськiй державi з апаратом КДБ, органами влади, суду, прокуратури. Боролися, не знаючи, чим усе закiнчиться. Коли я приходив додому (а нашi засiдання затягувалися допiзна), заходячи в пiд’їзд, хвилину—двi прислухався, чи не скриплять схiдці. Потiм зрозумiв: якщо вороги захочуть щось зi мною зробити, то зроблять. Було багато телефонних дзвiнкiв iз залякуванням, погрозами дитинi. Усе це ми пройшли.— Напевно, Вас “обробляли” й комуністи, партфункціонери ? — Пам’ятаю, як мене запросив на розмову в обком компартiї один із таких iдеологiв. Коли пiзнiше я працював заступником голови обласної адміністрації, вiн був моїм пiдлеглим. Ось вiн i каже: “Валерiю Юрiйовичу, ви ж страшнi нацiоналiсти”. Я йому: “Ви нiколи не бачили, як iде наша рухiвська колона на мiтинг із прапорами? То прийдiть подивитися. У центрі йде Тарас, українець, у вишиванцi, з синьо-жовтим прапором. Праворуч іде Степан, чорношкiрий хлопець, який мешкав тут у родичiв, вивчив українську мову. Ліворуч — єврей Аркадiй Нотарiус”.— Ви відчували підтримку молоді, своїх студентів? — Звичайно, особливо в осередку “Просвiти” в технікумі, серед туристів, з якими разом ходили в походи. Потяг до мандрiв у мене в кровi. На Черкащинi у батьковому селі бабуся розказувала, що у нашому роду нiколи не було крiпакiв, хоч частина села була закрiпачена. Мабуть, любов до мандрів — вiд предкiв-козакiв. Байдарки, гори, велосипед, лижнi походи — все це було, i чимало. Походи, безперечно, гуртували. Коли зі студентами сидиш бiля вогнища, їси кашу з одного казанка, то ненав’язливо говориш їм про свої погляди, але це потрапляло на хороший ґрунт. Тоді за кожним навчальним закладом, за установами були закрiпленi працiвники КДБ. Якось пiдходить до мене мiй студент i каже, що його запросили на розмову в КДБ і запитали, що я говорив студентам у походах про академiка Сахарова. А студент вiдповiдає, що Валерiй Юрiйович говорив із ними лише про навчання. Хоч я справді розказував туристам чимало полiтичного. Тобто студенти мене не здавали.— Для всiх нас особливо пам’ятнi першi демократичнi вибори до Верховної Ради України навесні 1990 року, ще за СРСР, але вже на фiнiшi iмперiї.— Дуже складна була виборча кампанiя. Обком компартiї (це менi пiзнiше розповiли його працiвники) завдання поставив чiтко: не пропустити мене до парламенту. Другий кандидат вiд демократичних сил в Чернiговi — Тетяна Яхеєва була полiтиком загальнодемократичного напряму. А я чiтко представляв Народний рух України. Тоді розробили схему боротьби зi мною на виборах. Насамперед в Новозаводському окрузi Чернiгова, де я балотувався, висунули 21 кандидата. З них кiлька — головнi лiкарi обласних лiкарень. Вважали, що вони вiдтягнуть значну частину голосiв на себе. Так i сталося, тому довелося проводити другий тур. Хоч я виграв у суперника, що посів друге мiсце, майже 12 тисяч голосiв, але набрати 50 % плюс один голос не вдалося. А саме цього тодi вимагав закон. Основним моїм суперником був директор промислового гiганта “Хiмволокно”. На другому турі вже була вiдверта фальсифiкацiя. На жаль, ми не могли всього проконтролювати. Люди з виборчих дільниць повiдомляли, як пачками кидали бюлетенi за мого суперника. Попри все, я програв йому лише тисячу голосiв.А в обласну раду тодi в деяких округах вибори не вiдбулися i були повторнi. Я вирiшив балотуватися в облраду. I обком компартiї вже не мiг придумати нiчого iншого, як поставити менi в суперники тут, у Чернiговi, священика з Троїцького собору. Почалася агiтацiя церковникiв Московського патрiархату проти мене, наприклад, мене називали безбожником. Я мусив нагадувати виборцям, що я людина хрещена, вiруюча. До того ж, мiй дiд був сiльським священиком.— I ось 1991 рiк, проголошення Незалежностi, затвердження на всенародному референдумi. Дехто каже, що все це, мовляв, мало не заслуга комунiстiв, якi з тих чи iнших мiркувань вирiшили пiдтримати незалежнiсть. — Одне можу сказати: вже не було такого вiдвертого протистояння влади й Руху. Але комуністи і не сприяли референдуму. Колосальну роботу щодо нього провели саме нацiонально-демократичнi сили, насамперед Рух.— На жаль, на президентських виборах, що відбулися в один день із референдумом, нацiонально-демократичнi сили програли.— I вважаю, через те, що не змогли визначитися з єдиним кандидатом. Але потiм новий президент Леонiд Кравчук вже не мiг спиратися лише на свою колишню компартiйну номенклатуру, тому шукав контактiв i пiдтримки з новою найбiльшою полiтичною силою — Рухом. — Досi тривають дискусiї: чи то Рух не пiдтримав Кравчука, чи, може, вiн не надто прагнув спиратися на нацiонально-демократичнi сили.— Мабуть, така співпраця i не могла скластися. На ключових посадах в Адмiнiстрацiї Президента опинилися люди, якi свого часу працювали з Кравчуком в ЦК партiї. В областях ми займалися iдеологiєю, але суттєвi важелi матерiального впливу не були в руках Руху. Час розсудить, що ми змогли тоді зробити у владі. — Можете порiвняти демократичне середовище 90-х рокiв і нинiшнє?— Тодi бiльше було людей, вiдданих iдеї, а не тих, що приходять по посади, блага. Втiм, це відбувається під час всiх революцiй: спершу йдуть iдеалiсти, а потiм тi, хто хоче щось отримати вiд революцiї. Не випадково почали множитися рiзнi полiтичнi партiї на базi й iдеях Руху. Не випадкові численнi розколи i в Русi, i в iнших партiях.— Фiнiш епохи Кучми, помаранчева революцiя, те, що було далi…— А далi ви бачите, яке нині розчарування у людей тим, що вiдбувається в державi. Уявiть, як менi й моїм побратимам, якi це все починали, пройшли через усi труднощi, загрозу життю, все це спостерiгати. Боляче, що пiсля 17-ти рокiв незалежностi збiльшується прiрва мiж так званою полiтичною елiтою й народом. Але мої полiтичнi побратими роблять усе, щоб держава мiцнiшала, була демократичною. Ми не вiдiйшли нi на крок вiд своїх iдей, за якi боролися багато рокiв.Спілкувався Петро АНТОНЕНКО  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment