Фоторепортаж Олеся Дмитренка про СВЯТКУВАННЯ 17-ої річницІ незалежності України
Павло МОВЧАН, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”, народний депутат України відповідає на запитання нашої газети.
— Павле Михайловичу, чергова річниця Незалежності, Кавказька війна та її виклики для України — все це, схоже, переплітається в тугий клубок. Нам є над чим поміркувати, аби не повторилися у найближчій перспективі нові Кавкази.— У ці дні відзначаємо 17-ту річницю незалежної Української держави. Подія важлива, історична, очікувана, непроминальна… Але… Але лише один відсоток суспільства, навіть менше, ми зробили незалежним від держави, нації, української традиції, історії, перспективи — від всього українського. Вони дійсні господарі України, бо володіють усіма її скарбами і надбаннями. І, на превеликий жаль, ми всі брали участь у формуванні такої України, гадаючи, що з ринковим середовищем відстоюємо українську справу, а насправді ми були інструментом у руках тих, хто будував власну Україну, Україну для себе, під себе без реального українського національного наповнення.
Може, це звучить не так, як належить у дні свята. Але не бачу перспективи для такої України, і нема політичної сили, яка змінила б ситуацію в Україні. Пригадаймо, що напередодні проголошення Незалежності була потужна і єдина сконсолідована національна патріотична сила — Народний рух України. До нього входили представники всіх верств населення, зокрема члени Української Гельсінкської Спілки, яких ми пізнали вже на марші. Я знав великого мужнього Стуса, Івана Світличного, Миколу Руденка, чий дух спротиву пронизував націю, електролізував її. Але їхні імена було табуйовано, їхні твори поскрибовано. Ми були заряджені тоді величезним загалом української інтелігенції, до якої належали передовсім інженери, освітяни, літератори, художники. Все, що було українського, — від вишивальниць та гончарів до вчителів, лікарів — створювало величезний національний масив, який, здавалося, був протягом доби Кравчука — Кучми знищений, але нагадав про себе в часи “помаранчевих” місяців у столиці України… Але політичну національну силу було розчленовано, подрібнено, знівельовано, розібрано по списках… Вичленувано з тих списків… — Ви маєте на увазі виборчі списки?— Насамперед, списки партійних представників у різних гілках влади. Українську інтелігенцію звідти поступово витісняли. Вона загалом витіснена на марґінеси. І коли бачу форуми, подібні до нинішнього Світового Конґресу Українців, то з’являються сумні думки: чому тут немає тих, хто формував Українську державу, її ідеологію, заряджав енергією націю, щоб змінити її колоніальний стан? І тепер ідеться про якусь безпеку? Хто ще, окрім Президента, щоденно говорить про те, що загрожує Україні? Хто реалізовує національну ідеологію?.. Панує дух пристосуванства…— Ми почали розмову з Кавказу. — Сумнішого уроку, ніж дала світові ще раніше Росія у Чечні, не було, адже фактично знищено цілий етнос. І що робила світова спільнота? Грала у свої глобальні ігри. Тому актуальність Шевченкової поеми “Кавказ” неймовірна, він передбачив багато чого. І чому ми нічого не винесли з того уроку з Чечнею, нічого не зробили для власної безпеки? Протягом доби Кучми — зрозуміло: він був московським гравцем. Але чому останні роки були такими безпечними? Чому ті, хто поруч із Президентом, не думають, що загрози Україні реальні, що на територіальну цілісність зазіхають не лише московські політики — від Лужкова до Затуліна? Чим захищатимемо свій плацдарм, якщо у нас досі нема чіткої державницької ідеології?Не можу пробачити й багатьом присутнім тут, на святі, тим, від кого залежало прийняття концепції розвитку і функціонування української мови як державної. Позаторік на Всесвітньому форумі українців ми прийняли цей документ, друкували його у “Слові Просвіти”. Якщо мова не консолідує, то хто, що? Страх? Але страх обеззброює. Чим долаємо свій страх? Нещодавно на відкритті Конґресу ми були свідками, як “Козацький марш” Адамцевича, геніального нашого кобзаря, на концерті було деформовано. Гімн, який заряджав нас 17 років тому, перетворено на танок. Хто це робить? Самі ж українці.— Це обеззброєння? — Чому це обеззброєння триває? Що, один Президент на передній лінії стоятиме? Ми хотіли б бачити мільйони поруч із ним. Адже ми були мільйонами на Майдані, коли висловлювали свій спротив політиці поразки, капітуляції, безвиході, політиці Кучми. Чому тепер так сталося?Не можна зациклюватися лише на темі Голодомору. А якщо говоримо про це, то чому тепер не бачу на цій міжнародній акції Івана Драча, який першим у радянську добу порушив тему Голодомору? Чому нема Бориса Олійника, який першим встановив Дзвін пам’яті в монастирі на Полтавщині? Так само питаю: чому сьогодні не будують Українську Фортецю? Маю на увазі Фортецю Духу. Вона формується не за три місяці — роками. Чому не було сформовано перших лав? Ці люди нікуди не поділися. Є Ліна Костенко, Юрій Іллєнко, Іван Марчук, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Володимир Черняк, Іван Драч, В’ячеслав Брюховецький. Можу й далі називати ту першу лаву, яка принесла Україні незалежність, відстояла її. Це і 110 депутатів — членів Народної Ради в першому скликанні Верховної Ради. Де вони зараз, куди їх відсунули? А на їхнє місце йдуть оті з гаманцями й заради гаманців, а не заради України. Ось чому запитую: де перспектива? У тумані. Є Президент, прем’єр, яка бореться з корупцією. А Росія зацікавлена, щоб посварити Юлю з Вітею, потім Вітю з Вітею. Це їхня технологія — не дати сконсолідуватися нації.— “Поділяй і володарюй”. — Так. Підкидають чужі теми й тези: Конституція, парламентська, президентська республіка. А найголовніше — Україна. Де її стабільність, де Фортеця Духу? Може, це “обрізаний” Національний телеканал? З одного боку вранці сидить Деркач, вночі Деркач, а посередні — Національний канал. Чому не повернули ключів від Національного каналу? Три роки минуло. Бракувало ініціатив Мовчана? Я апелював, говорив: поверніть Національному телеканалу його статус. Спершу Плющ усе затягував, потім Мороз, зараз реґіонали, бо власник каналу пересів на іншу політичну лаву.— Невже Кавказ нас нічого не вчить? — Кавказ — це для мене червона сигнальна лампочка. Вона засвітилася дуже яскраво. Якби не було зон напруження, або, як сказав Президент, “заморожених зон конфліктів”, можна було б констатувати: “Час усе вирівняє”. Це, до слова, філософія багатьох наших лідерів. На жаль, не вирівнює. Заморожене обов’язково розморозиться, вибухне. Якщо сьогодні на тебе, українця, реагують у Криму як на ворога їхніх інтересів, то про яку Україну говорити? П’ята колона у нас реальна. — Уже їй і російські паспорти роздають.— Її паспортизували з одного боку росіяни, з інших — румуни, мадяри, словаки, чехи. Це розраховано на розрив України. Я маю ваду: передчувати, звідси й моя небайдужість. Дуже добре бути сліпцем. Але коли ти хоч трохи, хоч на півкроку передбачаєш, це тебе мучить. І все те, про що говорять на форумах, конґресах, — буде розбите, розмите, розпорошене. Поведуться, як із Грузією, тільки набагато страшніше. Неймовірно серйозна ситуація, якщо Росія пішла так далеко, кинувши виклик США, Європі, всьому світові. Але вони сьогодні сформували доктрину. Право сили — це страшне право, воно ні з чим не рахується. — Що ж робити нам? — Наш порятунок — у собі. Адже є ті, хто інвестує в російську культуру і хто зібрав на ювілей свого тестя в Криму всю московську братію і продемонстрував: мовляв, ми кращі, ніж Ющенко, хочемо дружби. Їхній бізнес зварений електрозваркою російської конструкції. Але у нас достатньо людей, ми — велика сила. Що ще робити? Свого часу тут, в Українському домі, ми проводили акцію “Захистимо Україну”. Якщо влада не хоче, гуртуймося самі. Допоможімо Президентові, прем’єрові, не думаючи про завтрашні чи післязавтрашні вибори. Росії байдуже, хто буде нашим Президентом, їм головне — розсварити, роз’єднати нас. А нам робити своє: плекати слово, дбати про історію, пам’ять. А найважливіше — виховувати патріотів. Їх формують не лише жалібними закликами “Запалімо свічку”. Запалімо землю під ногами ворога України!Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
