БІБЛІЯ ЙОГО ЖИТТЯ

Тетяна ЗАШТОВТ,краєзнавець, м. ПолтаваЩойно у видавництві “Полтава” побачила світ книжка Івана Копотуна “Сліпорід — край отчий”. Цей твір автор присвятив рідним Лазіркам, які в минулому були відомі землею і великими врожаями, а головне — людьми, що прославили це мальовниче село на весь світ.Твір цей теплий, зворушливий, про нього можна сказати так: “Біблія життя”. Автор пише про тих, з ким доводилося спілкуватися. Книжка автобіографічна до певної міри. Іван Копотун виріс у селі, від діда-прадіда хлібороб, спеціаліст у галузі механізації сільського господарства, пройшов нелегкий шлях від рядового механізатора до керівника обласного управління галуззю. Тому всі негативні зміни, що відбуваються в селі, так його турбують, ятрять душу. Нелегкою була доля автора книжки. Із його життєвими труднощами та творчим шляхом читач детально ознайомиться, прочитавши її.Значну частину книжки присвячено трагічній сторінці в історії України — Другій світовій війні, що зачепила і Лазірки. 192 односельці загинули, а 226 юнаків і дівчат вивезли на примусові роботи в Німеччину.Землякам, звичайним трудівникам Лазорок, хліборобам автор відводить чільне місце на сторінках свого твору. Не забув він і про вчителів і лікарів. Особливо вдячний  головному лікареві кардіологічного диспансеру Михайлові Петровичу Шкляренку.Хутір Ламахівщина — мала батьківщина заслуженого будівельника України Д. Ламахи, доктора філософських наук, професора С. Варвянського і поета В. Підпалого. У нарисі “О друже мій, ти став безсмертним за життя” автор теплими словами згадує поета, його дружину та дітей. Іван Копотун щиро переймається культурним життям краян. Із великим болем він говорить про втрачене — Народний музей. На жаль, його немає, а був колись “духовною скарбницею села”. Тут проводили вечори, диспути, лекції та інші масові заходи. Цей музей, до речі, свого часу був зареєстрований у ЮНЕСКО.Сумно бачити й читати в ЗМІ повідомлення про те, як горять бібліотеки, гинуть музеї, дивляться сирітськими очима вікна клубів. На жаль, не кращий стан культури і в обласному центрі. Згадаймо хоч би “бібліотеку, що горіла” — обласну бібліотеку ім. Панаса Мирного. А винне в цьому її приміщення. Ось уже кілька років триває боротьба за нього. Гірко на душі, коли новоспечені шанувальники української історії не знають людей, що поклали своє життя і віддали багато сил для її розквіту. Їхні імена відомі за межами України. З цього приводу варто згадати корифеїв Полтавського академічного драматичного театру ім. М. В. Гоголя В. Мірошниченка, Т. Кислякову, В. Конопацького та ін. М. Головко понад два десятиліття очолював обласне управління культури. Саме під його керівництвом було створено мережу громадських музеїв (їх відкрили майже в кожному селі). Іванові Копотуну болить проблема духовності. Православної церкви у Лазірках немає, але є осередки сект, мета яких — знищити в молоді любов до України, примусити забути свої національні свята — Різдво, Великдень, Купала. Залишається запитати: чому дозволяють будувати так звані зали царств в усій області? Мабуть, комусь це вигідно? Кожен розділ книжки — пошук, листування, вивчення документів тощо. Значне місце автор відводить людям науки: професорові С. Варв’янському, родині Тютюнників, старійшина якої — Михайло Григорович (“Династія вчених”). Ці науковці працюють у Полтавській державній аграрній академії. Книжку ілюстровано цікавими світлинами. Серед них є старовинні, які не всі збереглися в хорошому стані.На перших сторінках книжки вміщено схвальні відгуки читачів: Ніни Підпалої, Миколи Головка тощо. У передмові автор пише: “Доля вистелила мені щасливий шлях — старався пройти його гідно протягом всіх 70 чесно прожитих років ”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment