ТРИ АВТОПОРТРЕТИ ДМИТРА КРЕМЕНЯ

Микола СУЛИМАПісля спілкування з Дмитром Кременем на думку спадає “Слово о полку Ігоревім” із його незбагненною масштабністю оповіді, із неперевершеною симультанністю: “Комони ржуть за Сулою — звенить слава в Києві; труби трубять в Новіграді — стоять стязи в Путивлі”. Очевидно, Дмитрові Кременю так написано на роду — озирати своє і наше життя від іршавського села Суха до південних степів, де пахне Скіфією, де відлунює бурхливе життя Ольвії, ще й досі з глибини тисячоліть риплять колеса римських колісниць, чується тупіт ординських коней…Уже в “Автопортреті-75” зір Кременя ширяє від столу з “пугаром слив’янки”, за яким сидять знамениті сюрреалісти Ференц та Ичі Семани, до Седнева, до тюрем, у яких волають Стус і Параджанов. В “Автопортреті-ХХІ” поет згадує скіфів, часи, коли країну прикрашали “дівчина з веслом і піонер”, М. Хрущова й хрущовки, джаз… Важливий у доробку Кременя “Автопортрет зі свічкою”. Він повертає нас у часи, коли в поета вилучили рукопис першої збірки, коли ламали людські долі… Дмитра Кременя, випускника Ужгородського державного університету, направили вчителювати в селище міського типу Казанка Миколаївської області. В “Автопортреті зі свічкою” поет згадує:Я прибув із іншої країниВ малорусько-руський цей Прованс.Про нестерпність ситуації, в якій опинився Кремінь, свідчать вірші.Озираючись у ті роки, ми, звичайно ж, розуміємо, що переїзд Дмитра Кременя на Миколаївщину мав підґрунтя. Ті, що ухвалювали рішення про направлення Дмитра в миколаївське заслання, прорахувалися, як і ті, що висилали Овідія на південь нинішньої України, а Шевченка — в Азію… У засланні в поетів відкривалося третє око, вони починали бачити й відчувати те, чого в столичній суєті не видно. Миколаївщина дала Кременю історичну далину, широке тло, на яке можна проектувати минуле й сьогодення, нагадувати про велич землі, на якій ми живемо. Звичайно ж, ці проекції часом кидають на сучасників тінь, вказують на неспівмірність високих діянь наших пращурів і сучасників. Так, як у пасажі з есею Дмитра Кременя “Козак Мамай у сузір’ї манкурта”: “А тут, в Очакові, мимоволі мислиш категоріями історичними. На цій землі пролітали колись скіфські вершники, мчали полчища царів Дарія й Александра Македонського, Іскандера Дворогого, яскрів білосніжний хітон ольвіополіта — в годину задуми, після кривавиці світової, понад лиманом лунав голос кіфареда, он вона, кіфара, звалена в запаснику краєзнавчого музею… А в часах ближчих — невситимі армії Оттоманської імперії, яничари-манкурти, татарські орди плюндрували цю землю, і ставали на прю козацькі паланки — тогочасні сторожові, прикордонні застави, гордо й неприступно стояв Козацький Град, який аж тепер пішов під воду одного з водосховищ Південноукраїнської АЕС, біля “города Южноукраинска”, як його названо: “просьба такая была у романтических атомостроителей”, і на території суверенної гарбузової республіки виникла така інвазійна назва”.Дмитро Кремінь прожив на Миколаївщині тридцять три сакральні роки, “забувши про існування в Карпатах та про існування таємних канцелярій”, прожив, нехай навіть “емігрувавши в себе”. Ця еміграція в себе на засланні явила нам поета Дмитра Кременя, автора майже п’ятнадцяти книжок, одна з яких — “Пектораль” — удостоєна Шевченківської премії. У ювілейний місяць з’являться нові добірки поезій у періодиці як сторінки майбутніх книжок. Одне слово, 55-річчя поет зустрічає у гарній формі, у злагоді з натхненням. Він пише, бо має що сказати читачеві. Адже він — нащадок тих українських поетів, які всі віки невтомно здійснювали лет у вулканічній магмі Слова.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment