ДРЕВО НАШИХ БАЖАНЬ

Валентина ДАВИДЕНКО Колись я написала вірш про батумський дельфінарій за асоціаціями своєї подорожі. “Може, в тому вони і рідні, що молоді” — це про волелюбну об’єднуючу рису маленького дельфіна й дівчинки, яка одна серед глядачів раділа його непокірливості. Густий екзотичний напій атмосфери цієї маленької країни мав смак романтики, суворого аскетизму і мужності, вплавлених у характери через вікову боротьбу за свою віру й батьківщину. А ще природна щирість і простодушність, яка дозволяла грузинам самим усміхатися над своїми особливостями у талановитому кінематографі й зачаровувати світ неповторним мелосом, і тремко зітхати біля сюжетів, написаних великим майстром на кухонних клейонках. І я майже не здивувалася розповіді, що у молодій сім’ї української журналістки і грузинського урядовця маленький син Миколка від народження виразно наспівує якісь мелодії й ніколи не вередує, якщо йому вмикають музику над колискою. Моя приятелька саме тоді й шукала для нього диск з українськими колисковими. А недавно Женя Руденко — мама Миколки — прилетіла з сином до Києва за ніч до того, як поблизу аеродрому в Грузії впали бомби. Нині вона дізнається про всі новини телефоном і може зіставляти, що пишуть про події в Грузії українські колеги і як воно насправді.— Мене вразила гостинність цього народу. Колись я вперше прилетіла в Тбілісі пізно вночі, гадала, що заважатиму людям, але мене зустріли накритим столом з фруктами, вином. Там завжди дуже раді гостям, їх пригощають, чим можуть. Я приїхала в Тбілісі два з половиною роки тому, Грузія ще не повністю відновилася після війни, мені говорили: “Куди ти їдеш, там все зруйновано!” А я побачила прекрасну природу, набережну зі старовинними церквами IV, VI, VII століть. Усі їх підсвічують, це мало дуже красивий вигляд, а крім того, ще й природа, гори. Ще зовсім недавно Грузія пережила цю війну, коли грузини змушені були залишити територію Абхазії й поїхали до Тбілісі. Вони зараз живуть у горах, це околиця Тбілісі. А коли сталася трагедія, то на державні дачі поселили біженців. Спершу тимчасово, але це триває досі. І дівчина, біженка з Абхазії, якій 21 рік, сказала мені: “Їдь до Києва, бо це не твоя, а наша війна, ми повинні її пройти”. Я кажу: “А ти не боїшся? Ти ж зовсім молода”. (Вона ще вчилася в Італії, могла б повернутися туди, навчатися). “Ні, це моя країна, я маю її підняти, я маю надію повернутися до Абхазії”. Для мене це було справжнім відкриттям. А її молодший брат казав: “Якщо треба, я сам піду воювати, щоб повернути свою землю”. Саму країну розділено на реґіони. В кожному, а їх майже десять, інша народність: мігрели, осетини тощо зі своїми звичаями, мовою, є дуже багато діалектів. Вони закорінені в свою ментальність і великі патріоти. Грузинська мова основна в державі, немає проблеми другої державної. Там теж вивчають іноземні мови, але всі спілкуються між собою лише грузинською. Ми слухаємо багато європейської музики, для них основна — рідна. Це нормально — їхати в машині й слухати грузинські пісні. На вечірках грає грузинська музика, дівчата починають танцювати дуже цікаві грузинські танці, бо в дитинстві майже всі вчаться національних танців і потім намагаються показати, хто з них краще танцює. Дуже оригінальні рухи руками, якщо не знаєш і не вивчиш, то тяжко повторити. У Грузії популярне мистецтво емалі й ткана вовна, грузинською — тека. Раніше мистецтво емалі використовували лише в іконах. Грузини — дуже віруючий народ, вони пишаються тим, що зберегли православ’я. Стверджують, що все життя воювали за свою маленьку країну, свою релігію. Нині багато дівчат носять прикраси з емалі — каблучки, сережки. Вручну виготовляють тканину з вовни, пофарбованої натуральними фарбами. Все це в цікавому поєднанні кольорів. Грузини завжди говорять, що українці — їхні брати й сестри. Дуже люблять український народ. Коли я одягала вишиванку на День незалежності, вони цікавилися, дивувалися, що у них схожі орнаменти. Показовим було моє весілля в Грузії. Ми поєднали українські й грузинські традиції. Вишиванки, рушники, хліб і коровай мені привезли з України. Грузинські й українські пісні поєднувалися дуже вдало. Тепер мій син, співаючи українських пісень, повторює рухи, як у грузинських танцях, або навпаки — наспівує грузинські мелодії.На жаль, нині настрій доволі смутний, хоч грузини були й залишаються оптимістами, кажуть, що повернуть свої території. — За цієї ситуації, де свою гру ведуть політики, чи не здається Вам, що саме колеги-журналісти, які спотворено подають істину, призводять до того, що в основній масі народ, довіряючи друкованому слову чи телебаченню та радіо, втягнутий в інформаційну війну?— Коли тривали бойові дії, дуже тяжко було зрозуміти, де правда. Тому що росіяни показували одне, грузинське телебачення протилежне, українці намагалися маневрувати, але свіжі сюжети деяких мас-медіа приймають бік Росії. Це впливає навіть на ставлення народів одного до іншого. На жаль, об’єктивність не стала нормою в журналістиці.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment