СВЯТИЙ ЧОЛОВІК, або ЗАХОПЛЕННЯ ПРОФЕСОРА АНАТОЛІЯ ФОМЕНКА

В Україні нікого так не шанують, як Тараса Шевченка. Та серед його шанувальників гідні уваги й захоплення ті, хто не обмежуються пасивною любов’ю, а роблять усе, щоб спадщина славетного Кобзаря стала надбанням тисяч і тисяч людей. До таких у Дніпропетровську-Січеславі належить Анатолій Кузьмич Фоменко. Я не вперше в гостях у цієї людини. І яка б не була негода за вікном, який би не був пригнічений настрій, у затишному академічному кабінеті професора неодмінно зігріється душа і перехопить подих, коли зустрінешся поглядом із Тарасом Григоровичем. Його портретів на стінах чимало. Хвилюючись, гортаємо сторінки раритету — виданої 1886 року в Петербурзі книжки “Гайдамаки”, розглядаємо старовинні гравюри художника О. Г. Сластіона, профіль Кобзаря у домовині, читаємо передмову до поеми, написану Д. І. Яворницьким. Більшу частину свого життя Анатолій Кузьмич збирає все, що має стосунок до Тараса: його твори й те, що написане про нього, листівки, медалі, значки, поштові марки й марковані конверти, екслібриси тощо. Усе це колекційне багатство він накопичував не лише для власного інтелектуального збагачення, не для пихи і самозадоволення, а більше задля поширення Шевченкових дум, для популяризації Тарасового слова серед широкого загалу.

Леся СТЕПОВИЧКА Анатолій Фоменко — продовжувач шляхетної справи таких катеринославських меценатів, як О. М. Поль, Д. І. Яворницький, Я. П. Новицький, М. В. Родзянко, М. А. Іваненко та інших, які зробили значний внесок у створення і розвій нашого історичного музею. І не лише Дніпропетровського. Так, 1989 року професор-колекціонер Фоменко подарував Національному музею Т. Г. Шевченка у Києві колекційну підбірку з дореволюційних листівок, значків і філателістичних експонатів, присвячених Кобзарю. Коли в місті Палермо (Канада) згорів будинок-музей Т. Г. Шевченка і постало питання його відновлення, Анатолій Кузьмич переслав туди велику підбірку дореволюційних і радянських листівок, значків і маркованих конвертів, присвячених Т. Шевченку. Про цю акцію повідомляв часопис “Пам’ятки України” (№1, 1990).Але по-справжньому “князівський дар”, що складався з 1600 експонатів, Анатолій Кузьмич зробив 1999 року музею “Літературне Придніпров’я” (відділення Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького). Варто згадати й подарунок 1990-го року “Будинку-музею Д. І. Яворницького” (відділення того самого історичного музею) власного примірника книжки історика-академіка “Запорожжя в залишках старовини й переказах народу”, яку з багатьма доповненнями Д. І. Яворницький підготував до друку. Нещодавно вона побачила світ у Дніпропетровську.— Коли і чому Ви почали збирати Шевченкіану? — запитую у професора. — Творчістю Т. Шевченка захоплювався ще з дитячих років. У нашій сім’ї завдяки батькам панувала атмосфера великої поваги до поета: ми мали в хаті “Кобзаря”, співали пісень на його слова, декламували вірші. Потім я навчався в українській школі-семирічці в селищі при солеруднику ім. Тараса Шевченка (це на Донбасі). І сама школа також називалася іменем Великого Кобзаря. У найбільшому класному приміщенні та в актовій залі висів великий портрет Т. Шевченка, в коридорі школи була постійно діюча виставка, присвячена його життю й діяльності; щорічно активно відзначали дні народження поета, у підготовці й проведенні яких брали найактивнішу участь під керівництвом учителів учні всіх класів. Особливо запам’яталося мені святкування 125-річчя з дня народження Т. Шевченка (я тоді був у шостому класі). З яким ентузіазмом ми готувалися до нього! Робили для виставки малюнки із зображенням Тараса Григоровича та на теми його творів. Шкільний хор (я співав у ньому) розучував пісні на його вірші: “Як умру, то поховайте”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої” та інші.А як урочисто відбувалося вшанування Тараса! Як натхненно ми співали й декламували його вірші! Хіба таке забувається?! З великою вдячністю згадую нашого вчителя української мови й літератури Володимира Івановича Шапрана, який на уроках і засіданнях літературного гуртка розкривав нам виняткове значення Тараса Шевченка для України.Слухаю Анатолія Кузьмича, таку споріднену душу, і згадую своє дитинство. Другу і майже всю третю чверть навчального 1963—1964 років наша українська школа-інтернат № 5, що у Дніпропетровську, ходором ходила. Щодня після обіду третина школи — учасники хору (сто учнів від першого до восьмого класів) — збиралася в актовій залі, влаштовувалися на сцені, і розпочиналася репетиція літературно-художньої вистави. Ревли тромбони і труби — то шкільний духовий оркестр готував ювілейну сюїту. Йшла підготовка до міжшкільної олімпіади, присвяченої 150-річчю з дня народження Тараса Шевченка. Ми співали “Думи мої”, “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Заповіт”. Директор школи, фронтовик Андрій Миколайович Павлов сам опікувався перебігом подій, бував на більшості репетицій, і горе було тому школяреві, хто без поважної причини пропускав це відповідальне дійство. На обласній олімпіаді ми отримали призове місце і увесь наш 5-А нагородили поїздкою до міста Севастополя. Так Кобзар посприяв мандрам дітлахів до Чорного моря, де ми теж виступали зі своїм шкільним репертуаром. Ніколи не забуду тієї кримської шевченківської весни… Пам’ятаю, у першому класі нам задали вивчити вірш Тараса Шевченка. Я йшла коридором і бурмотіла собі під ніс рядки, які легко, ніби самі лягали на душу. Я насолоджувалася словами, їхньою мелодією, наче це була пісня: …світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаїСонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами, над ставами Верби зеленіють. Та це ж про мене, про дідусеве-бабунине село, про Оріль! — збагнула я. Рідні були далеко, а стало так гарно на серці, так втішно від тих слів, від тої музики, ніби хтось рідний лагідненько по голівці погладив. Так я отримала першу ін’єкцію любові до римованого слова. І відчула: поезія — це порятунок, вона здатна відгородити й захистити тебе від сірості, самотності, буденності, від негараздів. З нею ти не сама. З нею я почала літати понад землею. Просто інші цього не бачили. Не всім діточкам легко давалося вчити вірші. “Це тому, що в них немає бабусі й дідуся у селі, і вони не знають, що таке “степи, лани”, — думала я й літала. І вперше ті крила дав мені уривок із поеми Шевченка “Сон”. Перший доторк Тараса — а з ним і самого Бога — до моєї дитячої душі. За вікном дощ, а наша з професором розмова неспішно плине далі. — У ті далекі довоєнні роки я збагнув суть і велич Шевченка, його подвигу, здійсненого для нашого народу, для його духовного розвитку, — говорить професор Фоменко. — Саме тому, 1943 року ставши солдатом діючої Червоної армії, я взяв із собою з домівки найкращу реліквію — “Маленький Кобзар”, надрукований 1917 року в московському видавництві “Відродження” і придбаний мною в окупації на ринку міста Артемівська. Я його зберіг попри те, що “пройшов” зі мною через фронтові випробування (тяжке поранення, госпіталі тощо). А після війни я навчався в Київському університеті, який, як і дорога мені школа-семирічка, носить ім’я Т. Г. Шевченка. Ось тоді я почав, попри обмежені студентські фінансові можливості, збирати Шевченкіану.— Ви передали Історичному музеєві ім. Д. Яворницького понад 2 000 експонатів Шевченкіани. Можна дізнатися докладніше, що це за експонати?— Будь ласка. Це 330 книжок з творами поета і про нього. Серед них понад 30 — дореволюційні видання, 593 листівки (понад 100 дореволюційних видань) з автопортретами Т. Шевченка, репродукціями його живописних творів, на теми його віршів, із зображенням пам’ятників йому, місць перебування тощо. Цей дарунок налічує 220 значків, 56 медалей, 230 екслібрисів, 150 філателістичних експонатів (поштових марок, маркованих і зі спецпогашенням конвертів), бандуру, на деці якої є зображення поета, портрети та інші речі.— Анатолію Кузьмичу, які з переданих Вами експонатів — особливо цінні раритети?— До таких належать прижиттєвий Шевченковий “Кобзар” 1860 року, виданий завдяки меценатству відомого українського садівника Платона Симиренка, ще “Кобзар” празького видання 1876 року, “Поезії” Т. Г. Шевченка. Заборонені в Росії”, видрукувані в Женеві 1890 року, прекрасно видані 1886 року в Петербурзі (в подарунковому варіанті), “Гайдамаки” з гравюрами відомого художника О. Г. Сластіона з його особистою посвятою книжки Спіцину. А передмову до поеми написав Д. І. Яворницький. Із пізніших видань — “Кобзар” 1931 року з ілюстраціями Василя Седляра, репресованого радянськими органами, “Кобзар” в трьох книжечках, видрукуваний 1947 року українцями в Західній Німеччині в таборі для переміщених осіб зі словами на обкладинці “На чужині”. Серед інших експонатів можна виокремити радянську бронзову медаль 1939 року, французькі та польські бронзові медалі, таборові марки переміщених українців у Західній Німеччині 1947—1948 рр., тарілку миргородської школи, виготовлену ще в дореволюційний час у Німеччині тощо.— Як же Ви здобували усі ці скарби?— По-різному. Купував у букіністичних книгарнях та антикварних магазинах у тих місцях, які відвідував в Україні та за її межами. Через обмін із знайомими колекціонерами Києва, Львова, Івано-Франківська, Одеси, Москви, Петербурга та інших міст. Мої знайомі допомагали виходити на власників потрібних мені речей. А “Кобзар” 1860 року мені подарував відомий філолог-шевченкознавець, покійний Василь Семенович Ващенко, який завідував кафедрою української мови у нашому університеті й знав (ми з ним товаришували) про моє захоплення.— Анатолію Кузьмичу! Чи не шкода Вам розлучатися зі своїм багатством?— Відважився я на таке непросто, мої емоції вирували: “Як же ти розлучишся із речами, до яких прикипів серцем?” А голова, розум на це відповідали: “А хіба колекція повинна служити лише тобі? Хіба ти забув, як завдяки зусиллям дореволюційних меценатів формували зібрання історичного музею, куди ми нині ходимо знайомитися з нашим минулим?” І розум узяв гору над емоціями. Хочу ще нагадати, що передача моєї Шевченкіани музею передбачала одну умову: в літературному музеї одна кімната має бути перетворена на Шевченківську світлицю. На жаль, це питання за дев’ять років так і не було вирішене. Другий поверх будинку музею “Літературне Придніпров’я”, який збільшив би його експлуатаційний простір, не реконструйовано досі через брак коштів.— Ви назвали серед раритетів, переданих музеєві, поему “Гайдамаки” — петербурзьке видання 1886 року. А ми щойно тримали цю унікальну книжку в руках, але без дарчого напису Сластіона Спіцину. Ви мали два примірники цієї книжки? Чи збираєте нову Шевченкіану?— Так, збираю. Коли експонати моєї Шевченкіани, які прикрашали кабінет і збагачували моє життя, перемістилися в музей, я відчув таку внутрішню порожнечу, такий духовний вакуум, що не знав, де сісти, не мав душевного спокою, не хотів нічого, тільки б мати знову мої книжки, марки, медалі. Щоб позбутися того дискомфорту, я почав збирати нову Шевченкіану. За дев’ять років пошуків мені пощастило досягти успіхів, у чому ви можете переконатися у моєму кабінеті. Ми сидимо серед фоліантів і рушників, картин і медалей у професорському кабінеті, який нагадує маленький музей Тараса Шевченка. Хоч нову Шевченкіану збирав недовго й вона ще не досягла масштабів попередньої, уже те, що ми бачимо, вражає кількістю та якістю: це понад 250 старих і нових видань творів Т. Шевченка і про нього, майже 400 стародавніх і сучасних листівок, сотні значків та екслібрисів, 50 медалей, чимало інших речей.Дух Тараса панує у кабінеті. Анатолій Кузьмич світиться радістю й бажанням поділитися з нами своїми безцінними скарбами. Спасибі вам, професоре, Ви збагатили і наші душі, й душі читачів своєю щедрістю та любов’ю до Тараса Шевченка. Святий чоловік. Праведник. На таких земля тримається.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment