КАВКАЗ

Володимир ВОЙТЕНКО, професорЗа горами гори,            хмарою повиті,Засіяні горем,            кровію политі.Тарас Шевченко, “Кавказ”В академічному виданні творів Л. Толстого покажчик імен займає понад 60 сторінок, але Кобзаря у ньому не згадано. Але — буває ж таке! — читаємо про солдата на прізвище Шевченко в оповіданні “Набег” (1853), в якому йдеться про атаку доблесної російської армії на чеченський аул. Шевченко в той час відбував солдатчину за Уралом. Поему “Кавказ” написав восени 1845-го в Переяславі, де гостював у лікаря А. Козачковського. Неповних п’ять сторінок, і цього, здається, замало, щоб умістити все, що ми пам’ятаємо, все, що відчуваємо, згадуючи “Кавказ”. Поему “розібрали на цитати”, хоч ідеться, звісно, не про цитатник, а про художній текст.Не вмирає душа наша,Не вмирає воля.І неситий не виореНа дні моря поле.Матеріали про останні подвиги “неситого” на Кавказі помалу сходять із перших шпальт ЗМІ. Воєнні підсумки сутички Давида з Голіафом очевидні, політичні обговорюють та інтерпретують по-різному. Опитування 22 тисяч респондентів сайту www.unian.net засвідчують, що в сутичці між Росією і Грузією підтримують Росію 17,5 % українців, Грузію — 79,6 % (“День”, 2008, № 144). Це не репрезентативне опитування, воно віддзеркалює лише точку зору користувачів одного спеціалізованого сайту, але, переконаний, збігається з позицією читачів “Слова Просвіти”.Головна мета політики Росії, стисло висловлена у відомому документі ще 1992 р., полягає в тому, щоб “бути лідером стабільності та безпеки на всій території колишнього СРСР”. “Стабільності” — для кого? “Безпеки” — чиєї? Захоплення, заблокування (чи інший спосіб контролю) всіх шляхів транcпортування каспійської нафти через територію Грузії в обхід території РФ — солодка імперська мрія. Широкомасштабне застосування збройних сил і важкої техніки, бомбардування Грузії за межами території конфлікту свідчать про небажання Москви дотримуватися елементарних міжнародних норм задля реалізації своїх геополітичних марень. До того ж, “маленька переможна війна”, по-перше, відповідає свідомим чи підсвідомим прагненням пересічного громадянина РФ (стихійного шовініста, ображеного на всіх, Грузію та Україну насамперед за те, що “нас не люблять”), по-друге, тимчасово чи назавжди кладе край ліберальному шелестінню президента Медведєва в його спробах вийти з-під впливу прем’єра Путіна. На це варто було подивитися: переможець Д. Медведєв робить останні картинні кроки назустріч посередникові, французькому президентові Н. Саркозі, кожним рухом рук і ніг демонструючи гідність і впевненість, яких насправді (поки що) не має й не відчуває.Грузія свою справу зробила: перед світом Росія постала, як агресор, як одна зі сторін конфлікту, яка за жодних обставин не може лишитися “гарантом” чи “миротворцем” на теренах СНД. Політична жандармерія може існувати, але на правах Вовка, а не Червоного Капелюшка: пам’ятаємо, хто з’їв бабусю.Російська редакція Euronews кілька разів повідомляла, що на зустрічі з Медведєвим мсьє Саркозі підтвердив право Росії на захист своїх громадян і за її межами — в Цхінвалі. Про Тирасполь і Севастополь поки що не йшлося.Президент Буш іде, а його наступник намагатиметься власну гру розпочинати з нуля, щоб не розрахуватися за чужу шляхетність: “Америка визначає Грузію своїм найпотужнішим союзником у блоці колишніх радянських республік, але Вашингтонові надто потрібна Росія у таких великих питаннях, як Іран, щоб ризикувати всім іншим для захисту Грузії”(оглядач “New York Times” Г. Купер). Імовірно, світова громадськість матиме можливість спостерігати і спалах прогрузинських симпатій в останні місяці адміністрації Буша, і заспокійливі для Москви дипломатичні маневри його наступника.Можливо, Україна критично розцінюватиме політичну позицію президента М. Саакашвілі й аналізуватиме помилки, яких припустилося грузинське керівництво. Але сьогодні маємо виходити з того, як складеться реальність. Майже не ризикуючи помилитися, можемо чекати подальших ускладнень у відносинах із Росією: не за рахунок нових проблем, а через маніфестацію давніх. Війна між Грузією та Росією (за номінальної участі Південної Осетії) — перша війна між державами, що входять до СНД, а саме ця штучна структура не має, як бачимо, жодних важелів впливу на ситуацію. Після переходу конфлікту в млявий процес “ні війни, ні миру” — а це, ймовірно, трапиться протягом небагатьох тижнів — Росія матиме велике бажання отримати зиск від “маленької переможної війни” й у відносинах із Україною. Зокрема, звинувачення в підбурюванні “етнічних чисток” на нашу адресу (“Продавали Грузії зброю!” — наче Росія нею не торгує) можуть стати підмурком хронічного пропагандистського тиску; мусимо мати адекватні засоби контрпропаганди. Не варто сподіватися на те, що покірністю розчулимо Кремль (і отримаємо, наприклад, дешевий газ) — цього не буде. Але “труба” наша, а погрози, що Росія вийде з Великого договору, — блеф: він їй потрібен не більше, але й не менше, ніж нам.Кілька позицій маємо пам’ятати, аналізуючи сьогоднішні й завтрашні уроки Кавказької війни. 1. Якби Грузія вже була в НАТО, Росія тримала б сама себе за руки; коли всім відомі політики бубонять про те, що ніхто Україні не загрожує, — це лукавство або дурість: Газпром, Московська Церква й антиукраїнські рухи в Криму — реальні важелі імперської політики Росії.2. Якби на Бухарестському саміті Грузії надали ПДЧ, зробивши реальний крок на її шляху до НАТО, Росія не бомбардувала б території маленької країни і обмежилася б військовими діями на осетинській території. Подолавши процедуру набуття ПДЧ, президент Саакашвілі став би поміркованішим, а конфлікт довкола Південної Осетії для керівництва НАТО не був би таким несподіваним. Бухарестський саміт, щось пообіцявши Україні й Грузії, насправді танцював під дудку Путіна, і його керівництво (і деякі європейські держави, що диктують “моду”) мусять взяти частку відповідальності за російсько-грузинську війну на себе.Якщо наш Президент (про це пишуть аналітики) охолов до євроатлантичної інтеграції, зосередившись на майбутніх виборчих баталіях — це груба помилка.Непроголошений, але виразний альянс Росія—Німеччина дуже нагадує пакт Молотова—Ріббентропа; знаємо, чим ця ганебна змова завершилася для України. Гадаю, що наш Президент має підстави для іншої тональності у відносинах із Європою. А вона мусить щось зробити для України раніше, ніж через Хутір Михайлівський пройдуть російські танки.3. Недостатня озброєність і низька обороноздатність української армії може стати реальним заохочувальним чинником для антиукраїнських провокацій різного штибу; легко говорити про перехід “на контракт” наступного дня після виборів, але краще цього не робити: професійну армію мають творити фахівці. 4. Участь кораблів ЧФ Росії у конфлікті довкола Південної Осетії робить актуальним питання: а) про регламентацію його діяльності під час перебування на території України; б) про скорочення терміну базування ВМС РФ у Севастополі як гарантію того, що нас не поставлять перед фактом практичної участі України в агресії проти причорноморських (кавказьких) держав.Америка хотіла використати свою військово-повітряну базу в Туреччині для нападу на Ірак; дбаючи про власну безпеку, Туреччина заборонила це робити, і США довелося шукати інші тактичні варіанти. Така міжнародна практика. 5. У телефонних розмовах із Кондолізою Райс керівник російського МЗС С. Лавров, не криючись, заявив, що М. Саакашвілі “має піти”. Публічно розголосивши його слова під час засідання Ради Безпеки ООН, американці проілюстрували всьому світові стійку неприязнь, бо ненависть московського керівництва до демократично обраного лідера незалежної держави — їхня справа, а бажання усунути його з посади — вже злочин.Якщо йдеться про Україну, пам’ятаємо комічно-зворушливі багаторазові привітання Путіна на адресу необраного президента. Сумнівно, що на цьому Росія поставить крапку: найближчим часом маємо шанс почути про нового фаворита Москви. Хоч для порядної людини така честь сумнівна. Якими рясними можуть бути кадрові здобутки Кремля “на местах”, бачимо на прикладі Південної Осетії. Начальник КДБ Анатолій Баранов (раніше очолював ФСБ Мордовії); МВС очолює Михайло Міндзаєв (трансфер із Північної Осетії, автономії у складі РФ); секретар Ради безпеки — Анатолій Баранкевич (у минулому — заступник військового комісара Ставропольського краю); міністром оборони служить Василь Луньов (колишній військком із Пермі); прем’єр-міністр Юрій Морозов працював в енергетичному господарстві в Курську. Щоправда, президент Едуард Кокойти — осетин, “тутешній”, але ж мусить хоч хтось мати “національну” анкету…6. Інфляція та екологічна катастрофа в західних реґіонах не повинні призвести до звуження політичних обріїв України. Віктор Ющенко в належний час і в гідному товаристві виступив перед тбіліським Майданом. Різні люди (і я між ними) мають до Віктора Андрійовича низку претензій, але треба визнати: у Президента безпомилкові національні та демократичні рефлекси. Якою мусить бути міра заанґажованості України в проблеми Грузії й ризики погіршення клімату вздовж українсько-російського кордону? Чи не вигідніше повернутися до старої тези про нашу хату скраю? Економічна безпорадність нинішньої Грузії не обіцяє нічого вагомого від хороших відносин із нею. Багато наших політиків уже визначилося: мовчать, як Лукашенко (посол Росії в Мінську не посоромився публічно нагадати президентові, що пора вже зронити кілька слів на підтримку Кремля). Слухаймо, хто мовчить, — з них Москва вербуватиме “кадри”. Сьогодні бути “за Грузію” — це те саме, що бути “за Україну”.Південна Осетія й Абхазія лишаються знаряддями імперської політики у маніакальних зусиллях Москви приборкати Кавказ. Росії завжди здавалося, що їй бракує земель, але вона ніколи не могла облаштувати ті, що вже встигла захопити.7. Нафтогін із Азербайджану на Туреччину, який пролягає територією Грузії, не функціонує, а Баку зменшує видобуток нафти: це саме те, що найбільше тішить Росію. Чому досі не працює український нафтогін Одеса—Броди? Нині він транспортує російську нафту в реверсному напрямку. Мусимо знати, кому це вигідно, а головне — форсувати переведення нафтогону на українсько-європейський режим.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment