Надія КИР’ЯНКоли я потрапила на книжкову виставку, присвячену Дню незалежності України, яка відбувалася з 18 до 21 серпня в Українському домі в Києві, згадався рядок із вірша Олександра Олеся: “З журбою радість обнялась…” І протягом чотирьох днів, хоч би з ким я розмовляла, це відчуття лише посилювалося. Дуже чітко це прозвучало у знаного поета Василя Василашка: “Ми заходимо на розкішну книжкову виставку, на якій близько 200 видавництв. Якщо постояти біля кожного стенда годину, гортаючи книжки, — треба місяць. А ще тут є виставка полотен, присвячена 1020-річчю Хрещення Русі. Дивовижні картини святих отців, архангелів, князів, гетьманів, діячів культури та мистецтва. Це водночас і Третьяковка, і наш художній музей, і Лувр, і Ермітаж… Відчуття свята. Але впадає в око повна невідповідність цієї розкоші… й поганої реклами. Біля товариства “Знання”, де я працюю, є якийсь базар, де продають побутові речі. Про нього 20 разів на день повідомляє радіо. А тут — один раз десь вловив, і то невиразно. Як можна проводити такі заходи й не рекламувати?”На це одразу ж звернув увагу поет і прозаїк Ігор Січовик, який приніс на виставку чимало своїх книжок. Ось що він сказав першого дня: “Гарно наготували, та нікому їсти. Людей надзвичайно мало. Торік я за годину продав книжок на 300 гривень, а сьогодні за три години — жодної. Друзі розповідали, що коли такий захід проводили в Болгарії, то за два тижні до того їхні автобуси й тролейбуси були обклеєні оголошеннями”.Уже наступного дня справедливість цих слів підтвердилася. Ігор Січовик, який після вчорашньої невдачі ледве примусив себе знову поїхати в Український дім, був приємно здивований: до нього не можна було доступитися — стільки охочих подивитися й придбати хороші книжки, та ще й з автографом!Дівчинка Настуся, третьокласниця з Василькова Київської області, яка приїхала з мамою на ярмарок, одразу стала власницею аж п’ятьох! А її мама, Наталія Анатоліївна, яка працює в школі-інтернаті для дітей з вадами мовлення заступником директора з виховної роботи, підтвердила: дізналася про виставку з телебачення після того, як її відкрили. Раніше згадки про запланований захід ніде не зустрічала. Навмисно передплачує газету “Уїк-енд”, у якій завжди є репертуар театрів, новини про виставки. А про цю — жодного слова. На книжкові ярмарки їздити любить, тут надзвичайно великий вибір, та й дешевше, ніж у магазинах.Лариса Литвин, методист Києво-Святошинського районного відділу освіти, також відзначила, що є вибір україномовної літератури для дітей, книжкові полиці ваблять. “Уже вкотре підходжу до цього стенда (видавництво “Грані-Т”). Придбала для племінників книжку земляка Миколи Герасименка “Політ над черешнею” та Ірен Роздобудько про видатних дітей. Дуже задоволена, що багато навчальної, методичної літератури для вчителів. Придбала у Михайла Слабошпицького книжку про Павла Загребельного з автографом. Він запросив мене на наступний рік у журі конкурсу імені Петра Яцика. Вперше братиму участь. Тут такі цікаві зустрічі!”Зустрічі справді цікаві, можна не лише автограф узяти — автограф-сесії проводили Зірка Мензатюк, Дмитро Чередниченко, Володимир Осипчук, Галина Тарасюк, Василь Василашко, продавав двотомник “Не тільки про себе” Богдан Горинь, та кого там тільки не було! Ділилися враженнями; хто хотів, міг дізнатися історію створення багатьох книжок. Я розмовляла з Валентиною Шевчук, вдовою письменника Василя Шевчука, яка продавала його книжку “Страсті за Миколаєм” — про Миколу Лисенка. Розповіла, як втілювався цей задум.“Василь Андрійович дуже любив людей. Проте писати йому завжди хотілося про видатних. Видав твори про Сковороду, Велесича, Шевченка. Йому запропонували написати про Лесю Українку, але він сказав: про Лесю не напишу, напишу про Лисенка. Після Шевченка він уже підійшов до цієї теми — зібрав багато історичного матеріалу. Україну, яка спала чи дрімала, чи була притлумлена, можна було змалювати через постать Лисенка. Тяжко велося цьому композиторові, за свою творчість він воював не менше, ніж Шевченко. Згадайте лише укази, які забороняли українську мову! Його обробку українських народних пісень, наприклад, знаменитий “Дощик, дощик…” дозволяли виконувати лише французькою! Уже за часів незалежності ми цілий рік передруковували й вичитували цей роман. Коли до 60-річчя (1991-го) планували видати двотомник Василя Андрійовича й не видали, він зажурився та й каже: “Оце заляже й мій роман про Лисенка”. Так і сталося. 1999 року автор помер. Зуміла знайти спонсорів лише тоді, коли почула, що відзначатимуть 165 років з дня народження Миколи Лисенка. Допомогла мені в цьому директор видавництва “Пульсари” Лариса Копань. Видали 1500 примірників, 500 я видала за свої кошти. Тепер продаю. Люди підходять. Хто читав — діляться враженнями, кажуть: “Хороша книжка”. Купують, дякують”. У словах Валентини Дмитрівни і біль, і радість… Багато вона ще розповіла про прикрощі українського письменника, про те, як тяжко пробиватися нашій книжці навіть тепер. Від журби до радості. І навпаки.Не можу не розповісти про прикрий випадок, який стався першого дня. Планували співану презентацію книжки відомої української поетеси Тамари Севернюк “За знаком часу” за участю заслуженого артиста України Івана Дерди у “кобзарській світлиці”. Презентація відбулася, але чомусь у концертній залі. Того дня відвідувачів було, як кіт наплакав. То в залі, розрахованому на кілька сотень глядачів, сиділо… аж 23. Тамара Артемівна видала понад двадцять поетичних збірок. Іван Дерда, який має нагороди “Золота трембіта”, “Золота Ніка”, гастролює по всій Європі, під акомпанемент маестро Вадима Лісового натхненно виконував пісні, романси “Не згуби себе в темряві ночі”, “Птахи перелітні” та інші. Але їм, улюбленцям чернівецької публіки, напевно, було гірко: адже такі концерти вдома збирали повні зали. Розповідають, що міський голова якось навіть не міг пройти, щоб подарувати квіти… А в Києві… Соромно за таку організацію.Але не даремно — “З журбою радість…” Радісна насправді літала й сяяла Зірка Мензатюк — талановита письменниця, якій цього дня вручили премію імені Лесі Українки Кабінету Міністрів України за літературні твори для дітей та юнацтва. Є відвідувачі чи нема, премія — це приємно. “Це не лише відзнака, а й певні кошти, орієнтири, — розповідає Зірка. — Відзначили мої книжки, які вийшли у “Видавництві Старого Лева”: “Київські казки”, “Казки-куцохвостики”, “Таємниця козацької шаблі”. Премію вручили й художникові Василеві Лопаті, з яким товаришуємо, за художнє оформлення подарункового видання “Тараса Бульби” Гоголя. Це прекрасні, дивовижні роботи!Те, що помічають твою роботу, — дуже важливо. Вважаю, що відзнак за дитячу літературу в нас мало: премії Лесі Українки, Наталі Забіли, Олени Пчілки — і все. А всіх літературних премій приблизно сорок. Це несправедливо.Приємно, що дитячої літератури стало більше, але хочеться, щоб вона була розмаїтішою. Потрібна пізнавальна література, психологічна проза для дітей — тем безліч. Наприклад, нині багато батьків їдуть на заробітки за кордон, дитина лишається ледь не сиротою при живих батьках, тяжко переживає цю розлуку. Одна дитина замикається в собі, інша — навпаки, вважає, що батьків немає — повна воля, починає поводитися легковажно. Хто про це напише, хто підкаже, як поводитися? Підліткової літератури мало, більше перекладна. А де наші твори?”У доброму настрої Зінаїда Лещенко, головний редактор дитячого журналу “Малятко”, який пережив усі перебудови і має нині наклад 30 000, що для українського видання — велике досягнення. Хоч раніше навіть збірки дитячих поезій виходили накладами понад 100 тисяч! Ділиться радістю:“Журнал “Малятко” — на порозі свого півстоліття (у січні 2010 року). Біля витоків журналу стояв Борис Харчук. Його виколихували багато талановитих українських письменників, доклавши зусиль та праці: Оксана Іваненко, Наталя Забіла, Платон Воронько, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко. Кожному з них віддали належну шану в журналі. Друкуємо казки народів світу, українські народні, малі літературні форми. У кожному числі є цікава саморобка для дитячої творчості. Публікації — лише на добро, на захист рідної природи, людської душі, почуттів. Кожна родина, яка хоч раз передплачувала журнал “Малятко”, залишає його в себе назавжди: для дітей, онуків. Про це свідчить велика пошта, яку ми отримуємо”.Критично налаштовані, але аж ніяк не сумні молоді письменниці й художниці водночас Оляна Рута й Катерина Міщук. “Катя — прекрасна поетеса, — розповідає про подругу Оляна. — Їй 25 років, видала дві збірки віршів — “Дощ у глечику” та “Затемнення соняшника”. Скоро вийде третя. Оформила вже майже 60 книжок, серед них — Моріса Метерлінка, Чеслава Мілоша, Якуба Коласа… Пропонують оформити норвезьке видання “Викрадача ангелів” Єви Марії Лунд. Талановита поетеса з тонкими метафорами, з тонким розумінням тексту”. Сама Оляна нині переймається науковими дослідженнями — написала дисертацію, шукає конструктивні шляхи розв’язання проблеми насильства в суспільстві.Чи не найкритичніше висловився Гурам Петріашвілі, грузинський і український письменник, дисидент. Він обурений тим, що культура в нашому житті на марґінесі: “Про що говорити, коли в цей час, час капіталізму, іде боротьба проти мови, культури. Про що можна говорити, якщо на Хрещатику немає вже книгарні “Мистецтво”. Там продають зараз “з крильцями” й “без крилець”, різні креми тощо, а це ж був великий культурний центр. Тут бували Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський. Нещодавно Микола Сом сказав, що виселили бібліотеку імені Лесі Українки, одну з найкращих у Києві. Приміщення захопили якісь мільярдери, нафтовики. Не лише владу потрібно міняти, слід змінити спосіб життя”.Багато в чому згоден із представником грузинського народу й Павло Мовчан. Він не заперечує — книжок видають більше, вони якісніші, і це помітно. Але тепер, — вважає він, — найголовніша проблема для української книжки — розповсюдження. “У Китаї, приміром, нещодавно збудували десятки й сотні стадіонів. А в Україні — десятки стадіонів у спортсменів відібрали, забрано книгарні, дитячі бібліотеки. Не в Мовчана, не в Драча — у дітей. Вони залишаються без книжки. Книжка — це не ярмарок. Це постійне спілкування, це місце, де зустрічаються. Коли беру книжку, грію нею руки. Вона має незримі флюїди, випромінює енергію. Бібліофіли розуміють, що книжка має енергетику, — тому ми позбавлені мережі потужних енерговіддатних точок”.Між тим, хоч і погано розрекламований, ярмарок відбувся. На нього потрапили навіть закордонні українці. Враженням ділиться українка з Америки Наталія Буняк: “Я не сподівалася побачити так багато різноманітних книжок: і наукових, і дитячих, для різного віку. Ми чули, що обмаль українських книжок, що їх не купують. Бачимо, що це не так. Мій чоловік Петро Буняк — голова крайової управи дивізійників, ми живемо у штаті Нью-Джерсі. Про ті події, які відбуваються в Україні, дізнаємося щоденно через інтернет. Приїхали на Конґрес українців, прийшли на виставку, задоволені. Ми з чоловіком хочемо сприяти в розбудові Київського патріархату. Одна з церков, яким ми допомогли, у містечку Остер на Чернігівщині. Там було вісім церков Московського патріархату і жодної — Київського. Священик отець Андрій, надзвичайний ентузіаст, узявся за створення церкви Київського патріархату. Ми зібрали значну суму грошей і передали на церкву. Уже побували на службі Божій у тій церковці. Вона ще маленька, бідна, але вже працює”.Ярмарок підштовхнув до роздумів, подарував емоції, здебільшого приємні. Особливо для тих, хто одержав дипломи, нагороди — їх також чимало. А головне — ще раз усі переконалися: українці люблять книжки. Вони нам потрібні!
