СВЯТИЙ ЧОЛОВІК, або ЗАХОПЛЕННЯ ПРОФЕСОРА АНАТОЛІЯ ФОМЕНКА

В Україні нікого так не шанують, як Тараса Шевченка. Та серед його шанувальників гідні уваги й захоплення ті, хто не обмежуються пасивною любов’ю, а роблять усе, щоб спадщина славетного Кобзаря стала надбанням тисяч і тисяч людей. До таких у Дніпропетровську-Січеславі належить Анатолій Кузьмич Фоменко. Я не вперше в гостях у цієї людини. І яка б не була негода за вікном, який би не був пригнічений настрій, у затишному академічному кабінеті професора неодмінно зігріється душа і перехопить подих, коли зустрінешся поглядом із Тарасом Григоровичем. Його портретів на стінах чимало. Хвилюючись, гортаємо сторінки раритету — виданої 1886 року в Петербурзі книжки “Гайдамаки”, розглядаємо старовинні гравюри художника О. Г. Сластіона, профіль Кобзаря у домовині, читаємо передмову до поеми, написану Д. І. Яворницьким. Більшу частину свого життя Анатолій Кузьмич збирає все, що має стосунок до Тараса: його твори й те, що написане про нього, листівки, медалі, значки, поштові марки й марковані конверти, екслібриси тощо. Усе це колекційне багатство він накопичував не лише для власного інтелектуального збагачення, не для пихи і самозадоволення, а більше задля поширення Шевченкових дум, для популяризації Тарасового слова серед широкого загалу. Леся СТЕПОВИЧКА Анатолій Фоменко — продовжувач шляхетної справи таких катеринославських меценатів, як О. М. Поль, Д. І. Яворницький, Я. П. Новицький, М. В. Родзянко, М. А. Іваненко та інших, які зробили значний внесок у створення і розвій нашого історичного музею. І не лише Дніпропетровського. Так, 1989 року професор-колекціонер Фоменко подарував Національному музею Т. Г. Шевченка у Києві колекційну підбірку з дореволюційних листівок, значків і філателістичних експонатів, присвячених Кобзарю. Коли в місті Палермо (Канада) згорів будинок-музей Т. Г. Шевченка і постало питання його відновлення, Анатолій Кузьмич переслав туди велику підбірку дореволюційних і радянських листівок, значків і маркованих конвертів, присвячених Т. Шевченку. Про цю акцію повідомляв часопис “Пам’ятки України” (№1, 1990).Але по-справжньому “князівський дар”, що складався з 1600 експонатів, Анатолій Кузьмич зробив 1999 року музею “Літературне Придніпров’я” (відділення Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького). Варто згадати й подарунок 1990-го року “Будинку-музею Д. І. Яворницького” (відділення того самого історичного музею) власного примірника книжки історика-академіка “Запорожжя в залишках старовини й переказах народу”, яку з багатьма доповненнями Д. І. Яворницький підготував до друку. Нещодавно вона побачила світ у Дніпропетровську.— Коли і чому Ви почали збирати Шевченкіану? — запитую у професора. — Творчістю Т. Шевченка захоплювався ще з дитячих років. У нашій сім’ї завдяки батькам панувала атмосфера великої поваги до поета: ми мали в хаті “Кобзаря”, співали пісень на його слова, декламували вірші. Потім я навчався в українській школі-семирічці в селищі при солеруднику ім. Тараса Шевченка (це на Донбасі). І сама школа також називалася іменем Великого Кобзаря. У найбільшому класному приміщенні та в актовій залі висів великий портрет Т. Шевченка, в коридорі школи була постійно діюча виставка, присвячена його життю й діяльності; щорічно активно відзначали дні народження поета, у підготовці й проведенні яких брали найактивнішу участь під керівництвом учителів учні всіх класів. Особливо запам’яталося мені святкування 125-річчя з дня народження Т. Шевченка (я тоді був у шостому класі). З яким ентузіазмом ми готувалися до нього! Робили для виставки малюнки із зображенням Тараса Григоровича та на теми його творів. Шкільний хор (я співав у ньому) розучував пісні на його вірші: “Як умру, то поховайте”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої” та інші.А як урочисто відбувалося вшанування Тараса! Як натхненно ми співали й декламували його вірші! Хіба таке забувається?! З великою вдячністю згадую нашого вчителя української мови й літератури Володимира Івановича Шапрана, який на уроках і засіданнях літературного гуртка розкривав нам виняткове значення Тараса Шевченка для України.Слухаю Анатолія Кузьмича, таку споріднену душу, і згадую своє дитинство. Другу і майже всю третю чверть навчального 1963—1964 років наша українська школа-інтернат № 5, що у Дніпропетровську, ходором ходила. Щодня після обіду третина школи — учасники хору (сто учнів від першого до восьмого класів) — збиралася в актовій залі, влаштовувалися на сцені, і розпочиналася репетиція літературно-художньої вистави. Ревли тромбони і труби — то шкільний духовий оркестр готував ювілейну сюїту. Йшла підготовка до міжшкільної олімпіади, присвяченої 150-річчю з дня народження Тараса Шевченка. Ми співали “Думи мої”, “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Заповіт”. Директор школи, фронтовик Андрій Миколайович Павлов сам опікувався перебігом подій, бував на більшості репетицій, і горе було тому школяреві, хто без поважної причини пропускав це відповідальне дійство. На обласній олімпіаді ми отримали призове місце і увесь наш 5-А нагородили поїздкою до міста Севастополя. Так Кобзар посприяв мандрам дітлахів до Чорного моря, де ми теж виступали зі своїм шкільним репертуаром. Ніколи не забуду тієї кримської шевченківської весни… Пам’ятаю, у першому класі нам задали вивчити вірш Тараса Шевченка. Я йшла коридором і бурмотіла собі під ніс рядки, які легко, ніби самі лягали на душу. Я насолоджувалася словами, їхньою мелодією, наче це була пісня: …світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаїСонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами, над ставами Верби зеленіють. Та це ж про мене, про дідусеве-бабунине село, про Оріль! — збагнула я. Рідні були далеко, а стало так гарно на серці, так втішно від тих слів, від тої музики, ніби хтось рідний лагідненько по голівці погладив. Так я отримала першу ін’єкцію любові до римованого слова. І відчула: поезія — це порятунок, вона здатна відгородити й захистити тебе від сірості, самотності, буденності, від негараздів. З нею ти не сама. З нею я почала літати понад землею. Просто інші цього не бачили. Не всім діточкам легко давалося вчити вірші. “Це тому, що в них немає бабусі й дідуся у селі, і вони не знають, що таке “степи, лани”, — думала я й літала. І вперше ті крила дав мені уривок із поеми Шевченка “Сон”. Перший доторк Тараса — а з ним і самого Бога — до моєї дитячої душі. За вікном дощ, а наша з професором розмова неспішно плине далі. — У ті далекі довоєнні роки я збагнув суть і велич Шевченка, його подвигу, здійсненого для нашого народу, для його духовного розвитку, — говорить професор Фоменко. — Саме тому, 1943 року ставши солдатом діючої Червоної армії, я взяв із собою з домівки найкращу реліквію — “Маленький Кобзар”, надрукований 1917 року в московському видавництві “Відродження” і придбаний мною в окупації на ринку міста Артемівська. Я його зберіг попри те, що “пройшов” зі мною через фронтові випробування (тяжке поранення, госпіталі тощо). А після війни я навчався в Київському університеті, який, як і дорога мені школа-семирічка, носить ім’я Т. Г. Шевченка. Ось тоді я почав, попри обмежені студентські фінансові можливості, збирати Шевченкіану.— Ви передали Історичному музеєві ім. Д. Яворницького понад 2 000 експонатів Шевченкіани. Можна дізнатися докладніше, що це за експонати?— Будь ласка. Це 330 книжок з творами поета і про нього. Серед них понад 30 — дореволюційні видання, 593 листівки (понад 100 дореволюційних видань) з автопортретами Т. Шевченка, репродукціями його живописних творів, на теми його віршів, із зображенням пам’ятників йому, місць перебування тощо. Цей дарунок налічує 220 значків, 56 медалей, 230 екслібрисів, 150 філателістичних експонатів (поштових марок, маркованих і зі спецпогашенням конвертів), бандуру, на деці якої є зображення поета, портрети та інші речі.— Анатолію Кузьмичу, які з переданих Вами експонатів — особливо цінні раритети?— До таких належать прижиттєвий Шевченковий “Кобзар” 1860 року, виданий завдяки меценатству відомого українського садівника Платона Симиренка, ще “Кобзар” празького видання 1876 року, “Поезії” Т. Г. Шевченка. Заборонені в Росії”, видрукувані в Женеві 1890 року, прекрасно видані 1886 року в Петербурзі (в подарунковому варіанті), “Гайдамаки” з гравюрами відомого художника О. Г. Сластіона з його особистою посвятою книжки Спіцину. А передмову до поеми написав Д. І. Яворницький. Із пізніших видань — “Кобзар” 1931 року з ілюстраціями Василя Седляра, репресованого радянськими органами, “Кобзар” в трьох книжечках, видрукуваний 1947 року українцями в Західній Німеччині в таборі для переміщених осіб зі словами на обкладинці “На чужині”. Серед інших експонатів можна виокремити радянську бронзову медаль 1939 року, французькі та польські бронзові медалі, таборові марки переміщених українців у Західній Німеччині 1947—1948 рр., тарілку миргородської школи, виготовлену ще в дореволюційний час у Німеччині тощо.— Як же Ви здобували усі ці скарби?— По-різному. Купував у букіністичних книгарнях та антикварних магазинах у тих місцях, які відвідував в Україні та за її межами. Через обмін із знайомими колекціонерами Києва, Львова, Івано-Франківська, Одеси, Москви, Петербурга та інших міст. Мої знайомі допомагали виходити на власників потрібних мені речей. А “Кобзар” 1860 року мені подарував відомий філолог-шевченкознавець, покійний Василь Семенович Ващенко, який завідував кафедрою української мови у нашому університеті й знав (ми з ним товаришували) про моє захоплення.— Анатолію Кузьмичу! Чи не шкода Вам розлучатися зі своїм багатством?— Відважився я на таке непросто, мої емоції вирували: “Як же ти розлучишся із речами, до яких прикипів серцем?” А голова, розум на це відповідали: “А хіба колекція повинна служити лише тобі? Хіба ти забув, як завдяки зусиллям дореволюційних меценатів формували зібрання історичного музею, куди ми нині ходимо знайомитися з нашим минулим?” І розум узяв гору над емоціями. Хочу ще нагадати, що передача моєї Шевченкіани музею передбачала одну умову: в літературному музеї одна кімната має бути перетворена на Шевченківську світлицю. На жаль, це питання за дев’ять років так і не було вирішене. Другий поверх будинку музею “Літературне Придніпров’я”, який збільшив би його експлуатаційний простір, не реконструйовано досі через брак коштів.— Ви назвали серед раритетів, переданих музеєві, поему “Гайдамаки” — петербурзьке видання 1886 року. А ми щойно тримали цю унікальну книжку в руках, але без дарчого напису Сластіона Спіцину. Ви мали два примірники цієї книжки? Чи збираєте нову Шевченкіану?— Так, збираю. Коли експонати моєї Шевченкіани, які прикрашали кабінет і збагачували моє життя, перемістилися в музей, я відчув таку внутрішню порожнечу, такий духовний вакуум, що не знав, де сісти, не мав душевного спокою, не хотів нічого, тільки б мати знову мої книжки, марки, медалі. Щоб позбутися того дискомфорту, я почав збирати нову Шевченкіану. За дев’ять років пошуків мені пощастило досягти успіхів, у чому ви можете переконатися у моєму кабінеті. Ми сидимо серед фоліантів і рушників, картин і медалей у професорському кабінеті, який нагадує маленький музей Тараса Шевченка. Хоч нову Шевченкіану збирав недовго й вона ще не досягла масштабів попередньої, уже те, що ми бачимо, вражає кількістю та якістю: це понад 250 старих і нових видань творів Т. Шевченка і про нього, майже 400 стародавніх і сучасних листівок, сотні значків та екслібрисів, 50 медалей, чимало інших речей.Дух Тараса панує у кабінеті. Анатолій Кузьмич світиться радістю й бажанням поділитися з нами своїми безцінними скарбами. Спасибі вам, професоре, Ви збагатили і наші душі, й душі читачів своєю щедрістю та любов’ю до Тараса Шевченка. Святий чоловік. Праведник. На таких земля тримається.  

Read More

ЗАШМОРГ НА УКРАЇНСЬКЕ РАДІО

Людмила СТРИЖКО,смт ІванівкаХерсонської обл.Прочитала у числі 30 “Слова Просвіти” статтю Л. Даценка “Українське радіо все ще на нульовій позначці”. Вдячна за порушену тему і хочу долучитися до розмови про доцільність виходу в ефір на каналі Радіо “Культура” передачі “Здравствуй, Украина!”Віднедавна, а саме з весни цього року, в нашому південному реґіоні нарешті з’явився радіосигнал (хоч інколи слабкий) каналу “Культура”. Дуже радію з того, бо передачі каналу духовного відродження стали моїми улюбленими, особливо прямоефірні, дискусійні, на мовну чи історичну тематику.Коли вперше почула російську передачу “Здравствуй, Украина!” на УР-3, то відразу й не зрозуміла, кому її адресовано й навіщо. Відверто антиукраїнські коментарі до подій в Україні шокували мене.Я вважала, що потрібна передача, заснована на обміні, на паритетних засадах. Вона повинна насамперед розповідати про життя української діаспори Росії чи про мистецькі досягнення діячів сучасної Росії. Але чи потрібно російському каналу безкінечно ностальгувати про втрату “большой Родины” і нетолерантно оповідати про сучасну Україну? Не почула у цій передачі доброзичливого ставлення до української нації: мене це ображає. Тому не вмикаю радіо, коли  “Голос Росії” транслює цю передачу.Дуже прикро, що Українське радіо втратило інформаційний простір на теренах держави.Молодь, переважна більшість міського населення його зовсім не слухають. Такі, як я, старші люди, пенсіонери, ще мають потребу в радіопередачах. Здається, що скоро радіомовлення українською витіснить у своєрідну резервацію масив російських станцій.Гірко про це писати, але законопроекти на захист інформаційного простору запізнилися. Ще й не впевнена, що Верховна Рада їх ухвалить, а найголовніше — чи виконуватимуть?Складається враження, що в Україні “агресивна російськомовність” вичікує, коли зміниться влада і коли настануть сприятливі часи, щоб домогтися офіційної двомовності й можна буде не вивчати української мови. На це в українському радіопросторі активно працюють безліч російських каналів, таких як “Голос Росії”.

Read More

ДРОТОВЕ РАДІОМОВЛЕННЯ У КОНТЕКСТІ ВЛАДНИХ ЧВАР

Відкритий лист Президентові України Віктору Ющенку, голові Верховної Ради України Арсенію Яценюку, прем’єр-міністру України Юлії Тимошенко Василь ЛИЗАНЧУК,доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національногоуніверситету імені Івана Франка, заслужений журналіст України, академік АНВШ УкраїниЧи можна було обмежити жорстоко-трагічний удар стихії в західноукраїнських областях? Безперечно, так! До найважливіших попереджувальних інформативних чинників належить дротове радіо, знищення якого, на превеликий жаль, триває в Україні. З 19 мільйонів радіоточок, які функціонували на початку 90-х років минулого сторіччя, нині діє лише приблизно 5 мільйонів. Кількість їх без упину зменшується. У багатьох селах, які найбільше постраждали від повені, дротове радіо уже кілька років не працює. Наприклад, моїх односельців із Ганева Коломийського району Івано-Франківської обл. понад 10 років тому позбавили можливості слухати прекрасні передачі Національної радіокомпанії України, Івано-Франківського обласного та Коломийського районного радіо. Зрозуміло, що вони також не мали змоги почути оперативну інформацію про наближення руйнівної повені. Зненацька 70 відсотків сільських будівель опинилися у смертельному полоні стихійного лиха. Чого тільки не забрала збурена вода!Хто скаже, що дешевше — підтримувати функціонування дротового радіо чи відновлювати поруйновані повеневою стихією господарства? Ще 15 листопада 2001 року президент України Л. Кучма, виступаючи перед працівниками радіо, телебачення і зв’язку, наголосив, що дротове радіомовлення, на базі якого, до слова, будують систему оповіщення цивільної оборони, сьогодні в незадовільному стані. На 100 сімей в Україні припадає лише 40 радіоточок.Під час драматичних для мешканців Суходольська Луганської області днів (масове захворювання на вірусний гепатит через брудну воду) прем’єр-міністр В. Янукович запевнив, що дротове мовлення як один з основних засобів оперативного повідомлення населення про виникнення надзвичайних ситуацій, про загрозу безпеці або життю людей буде скрізь в Україні відновлено. Обурювався руйнуванням мережі дротового радіомовлення голова Верховної Ради України В. Литвин. Говорили-балакали про важливість цієї інформаційної системи депутати. Було чимало публікацій у пресі, виступів по радіо на захист мережі дротового мовлення.З 1997 року пишу відкриті листи Президентові України, голові Верховної Ради і прем’єр-міністрові України: “Не руйнуймо мережі дротового радіомовлення!”, “Чому триває знищення дротового радіо?”, “Відновімо ж нарешті мережу дротового радіомовлення!”, “Збережімо голос держави”, які опублікували газети “За вільну Україну” (13 листопада 1997 р.), “Тижневик Галичини” (14 листопада 1997 р.), “Літературна Україна” (18 грудня 1997 р.), “Говорить і показує Україна” (29 січня 1998 р.), “Час/Time” (2—8 квітня 1998 р.), “За вільну Україну” (18 червня 2002 р.), “Літературна Україна” (20 червня 2002 р.), “Молодь України” (20 червня 2004 р.) “День” (17 липня 2004 р.), “Молодь України” (27 травня 2004 р.).Минають місяці, роки… Президенти, голови Верховної Ради, прем’єри, міністри, політики й політикани приходять і відходять, а комуно-радянська філософія байдужості “Після нас — хоч потоп” зберігається і цього року яскраво виявилася.Замість того, щоб зупинити руйнування дротового мовлення, не лише поновити, а й розширити колишню мережу, байдужі до української справи чиновники роздмухують тезу, що “брехунці”, “колгоспники” (так часто за радянських часів називали радіоточки) — атрибут більшовицької тоталітарної системи. До того ж, мовляв, дротове мовлення, на відміну від ефірного, яке приносить значні прибутки, збиткове і не вписується в ринкові умови. Мабуть, суть не в цьому. На Заході, де ринок давно править бал, виписано чіткі правила його поведінки: як тільки він вступає у суперечність з державними, а отже, національними інтересами, закони такого ринку в тій чи іншій сфері перестають діяти. В Україні ж телерадіоефір, за оцінками фахівців, на 90 % заполонений чужоземною агресивною, насильницькою, порнографічною масовою “культурою”, брехливою і цинічною рекламою. Велика кількість FM-організацій і телекомпаній, на відміну від дротового мовлення Національної радіокомпанії, годує українських громадян спримітивізованими витворами сурогатів, видаючи їх за модерне мистецтво. Пропагує “естетику зла”, денаціоналізує, тобто зросійщує, американізує і навіть африканізує дітей, підлітків, молодь. Псевдобізнесова, псевдоринкова політика, у якій застрягла переважна більшість радіотелеорганізацій, не допомагає утвердженню високих моральних, духовних, національних ідеалів, української патріотично-громадянської свідомості. Навпаки, велика кількість так званих рейтингових передач — витончений засіб масового психопрограмування, нівелювання природної сутності українців, знищення культурно-національного життєвого середовища, історичної пам’яті, українського державницького духу, що загрожує безпеці української нації, держави. Це, по-перше, бо переважна більшість мешканців України позбавлена конституційного права на одержання правдивої різноманітної інформації з джерел національного дротового мовлення. По-друге, українці, не отримують оперативних повідомлень про надзвичайні ситуації, бо в їхніх оселях сумно мовчать радіодинаміки. А тим часом на шкоду Україні та її громадянам триває українсько-українська владна війна. Із драматично-трагічного історичного досвіду відомо, що у таких війнах не буває переможців. Українські внутрішні чвари тільки вигідні недругам, зокрема Росії, яка не відмовилася від поглинання України, а нині розв’язала війну з Грузією.Отже, шановні пане Президенте, пане голово Верховної Ради України, пані прем’єр-міністре, якщо мислити патріотично, стратегічно, національно-державницькими інтересами, то потрібно негайно припинити владні чвари, водночас з іншими заходами щодо якнайшвидшої ліквідації наслідків повені та стихійного лиха байдужості, також відновити зруйновану (може, й умисно, щоб не чути було українського слова?!) мережу дротового радіомовлення. Зрозуміло, що це вимагає грошових витрат. Та кошти можна виділити, але треба відкинути байдужість, аполітизм, зневагу до інформаційно-національної безпеки України. Комуністична партія Радянського Союзу для реалізації своєї антинародної, протиукраїнської, антигуманної політики знаходила кошти, щоб скрізь було чути голос Кремля. Українська держава також може й у нинішній скрутний час роздобути гроші для того, щоб у кожній оселі працювала радіоточка, доносила до сердець людей суть української національної ідеї. Нехай цей “анахронізм більшовицької епохи” попрацює на утвердження української України. Адже кабельне телебачення в Україні бурхливо розвивається чи не тому, що за змістовим наповненням воно не українське?Повсюдне відновлення поруйнованого дротового радіо, його розвиток у рамках Національної радіокомпанії як основи майбутнього суспільного радіомовлення — це захист інформаційного простору в Україні, що означає боротьбу за душі й серця людей, за ринок, за капітал, за добробут, за національну політику.Розвиток національного телерадіопростору — одне з важливих завдань будівництва Української держави, утвердження мови, культури, духовності, незалежності, соборності. Для забезпечення культурно-духовних, інформаційних потреб громадян нагально потрібно розробити і профінансувати державну програму відновлення й розширення дротового мовлення в Україні.  

Read More

ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ

Олена ШУЛЬГАСпекотного літнього дня у столичному кінотеатрі “Київ” зібрався клуб шанувальників справжнього світового й вітчизняного кіно “Сінематограф-3000”, щоб переглянути фільми українського сценариста Юрія Луканова “Три любові Степана Бандери” та “Хто ви є, містер Джекі?” — про дисидента Валерія Марченка. Організатори клубу “Сінематограф-3000” — очільники партії “Християнсько-Демократичний Союз”. Обидва фільми не нові, їх знято давно, але наше телебачення неохоче ставить у свої програми такі стрічки. Попри це суспільство відчуває потребу знати про знакові постаті в українській історії, яку десятиліттями викривлювали нав’язувані стереотипи.На перегляд запросили онука Бандери Степана, який має канадське громадянство, але живе і працює в Києві, а також матір Валерія Марченка пані Ніну. Організатори перегляду заявляли, що у рамках заходу відбудеться творча зустріч із незалежним журналістом, автором ідеї та сценарію Юрієм Лукановим. Але Юрій не зміг взяти участі у презентації, бо перебував у Грузії, де тривали бойові дії. Попри те, що гості не змогли почути головного натхненника й виконавця, показ пройшов успішно. Президент кіноклубу Володимир Бойко говорив про те, що його мета — сказати українцям правду про Україну, адже наш інформаційний простір заповнено низькоякісними закордонними фільмами, які виховують молоде покоління на сумнівних цінностях. Хоч це прикро, Бандеру бояться й досі, зробили з нього опудало, бо не знають головних віх його життя, не знають того, яким він був і за що боровся. У стрічці “Три любові Степана Бандери” використано унікальну хроніку воєнного і повоєнного часу, яка зафіксувала головного героя. Тут переплетено минуле із сучасністю. Сучасні зйомки відбувалися у Мюнхені, Лондоні й Галичині. Основна думка фільму — стосунки Степана Бандери із жінками. Тож творцям кінострічки вдалося показати його передусім живою людиною, якій притаманні високі й прекрасні почуття. Голова партії “Християнсько-Демократичний Союз” Володимир Стретович зазначив, що, якби розмовляв із Юрієм Лукановим десять років тому, то пропонував би, щоб у назві фільму йшлося не про три, а про чотири любові Бандери, адже головним у його житті була боротьба за незалежність України і патріотизм.Із часу створення цього фільму минуло вже десять років, а мільйони українських глядачів і не підозрюють, що є така стрічка. Тому ведуча Першого Національного каналу Наталія Розинська, яка була серед гостей, пообіцяла, що сприятиме тому, щоб канал включив цей фільм до програми мовлення. Не секрет, що досі Перший Національний ще не став насправді національним каналом українців, хоч він один із небагатьох, який можна приймати у найвіддаленіших куточках України. У стрічці “Хто ви є, містер Джекі?” йдеться про “заочну” — через листування — любов жінки з Міжнародної Амністії голландки Джекі Баґґс і в’язня сумління Валерія Марченка. Цього талановитого публіциста, перекладача, науковця тоталітарна система звинуватила в антирадянській діяльності й ув’язнила. Він відбув шість років таборів і два — заслання. Другий термін — десять років таборів суворого режиму став для Валерія смертним вироком. А найбільшим злочином цього молодого талановитого журналіста було те, що він любив Україну, життя і не прощав підлоти. Картина відтворює драматичні етапи життя Валерія Марченка крізь призму його стосунків із дівчиною з Голландії. Головна думка обох фільмів, що об’єднує їх, — любов як земне почуття. Вона окрилює, творить дива, рухає історію вперед. Але є ще одна любов — до Батьківщини. Саме вона — єдина провина героїв обох кінострічок Юрія Луканова. Це стрічки, які вимагають подальшої роботи думки, залишають простір для роздумів і бажання дізнатися більше. Переглядаючи такі фільми, наближаємося до правди, пізнаємо нашу історію об’єктивно, тому дуже важливо, щоб їх могла побачити якнайбільша кількість глядачів.

Read More

«ОДНОРУКІ БАНДИТИ» В ТЕЛЕЕФІРІ

Григорій ЗАСЛАВЕЦЬНа одному з каналів симпатична білявка емоційно закликала дзвонити до неї в студію, бо їй дуже кортить віддати Вам зайві їй кілька тисяч гривень. Виявляється, треба лише відгадати потрібне слово за умовами інтерактивної гри “Дзвінок Фортуни”. За своєю складністю завдання дорівнювало запитанню “Яка перша літера в українському алфавіті?”, але нечисленні додзвонювачі не могли дати правильної відповіді. Заклики спокушали, і я зателефонував у студію.Чоловічий голос повідомив, що з’єднання з ведучою коштуватиме 5 гривень, і отримавши мою згоду на участь у грі, підключив мене до ефіру. Але замість приємного жіночого голосу в слухавці почулося механічне “Почекайте, будь ласка, зараз Вас з’єднають…” А в цей час ведуча на телеекрані ні з ким не спілкувалася. Але ж тарифікується кожна секунда! Тож вирішив покласти трубку.Телевізора не вимкнув, щоб довідатися, чим завершиться гра. Упродовж 30 хвилин у студію було два дзвінки (думаю, організовані вмисне), але настирлива ведуча закликала дзвонити і забрати ще більший грошовий приз.Дзвоню вдруге. Отримую механічну відповідь: “Вибачте, наш комп’ютер Вас не вибрав”. Цього було досить, щоб, пожертвувавши не зайвими кількома гривнями, зрозуміти механізм “лохотрону”.Щоночі заклики телеведучої заманюють довірливих телеглядачів. Потім їм пропонують довго чекати обіцяного з’єднання. А гроші кладуть до своєї кишені.Нині чи не половина центральних телеканалів має в ефірі такі “забави” на гроші. Прибутки, мабуть, значні, адже вартість хвилини ефіру на центральних телеканалах може сягати ста тисяч гривень. А якщо “Дзвінок Фортуни” в ефірі понад дві години щоночі, й це вигідно організаторам грошового шоу, то можна лише здогадуватися, скільки тих, які дзвонять у студію і, вхопивши облизня, сплачують за це чималенькі гроші.Маю надію, що доки Національна рада з питань телебачення і радіомовлення наведе належний порядок у цьому “бізнесі”, втрачені мною гривні конвертуються в інформацію, яка допоможе читачам не вскочити у таку телехалепу.

Read More

СКАНДАЛ ДОВКОЛА «ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ»

Петро АНТОНЕНКОНе вщухає політично-медійний скандал довкола телевізійного проекту каналу “Інтер” “Великі українці”. Одразу після фіналу керівник проекту відомий тележурналіст Вахтанг Кіпіані виступив у пресі з публічним викриттям махінацій довкола цього проекту, які вчинили керівництво каналу і політикани, що стояли за ним. Він заявив, що у фіналі проекту застосували масові фальсифікації, щоб не допустити перемоги в конкурсі Степана Бандери. Тобто в останній момент на кошти одного з банків надіслали сотні тисяч sms-повідомлень із мобільних телефонів на користь Ярослава Мудрого, який і посів перше місце. В організації афери було звинувачено нардепа-реґіонала Дмитра Табачника. А почесний президент того банку — недавній кандидат від реґіоналів на посаду мера Києва Василь Горбаль. Звичайно, Горбаль, як і його банк, відкидають звинувачення. Банк подав на Кіпіані позов до суду з вимогою довести, що саме він фінансував цю аферу й використав базу даних клієнтів. Тож події набувають міжнародного розголосу, бо канал “Інтер” проводив конкурс, скориставшись дозволом англійського телебачення, яке й розробило проект. Тепер порушують питання про відповідальність українського каналу перед англійцями за компрометацію ідеї проекту. Центральне правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” звернулося до Президента, уряду й парламенту з пропозицією позбавити канал “Інтер” ліцензії на мовлення, а також запропонувало, щоб британський канал Бі-Бі-Сі провів власне розслідування цієї телеафери. Якщо вже організатори проекту мотивували його потребою “відкрити нам нашу історію”, то для цього є безліч інших способів, аніж недолуге шоу. Але української історії на наших телеканалах чомусь не було й нема. Тож невипадково шоу обернулося масштабним скандалом. І я не здивувався, побачивши у Верховній Раді проект постанови про створення Тимчасової слідчої комісії парламенту з розслідування порушень прав телеглядачів, а також норм законів України “Про інформацію” та “Про телебачення і радіомовлення” під час телепроекту “Великі українці”.Проект постанови внесли депутати О. Герасим’юк, С. Курпіль, Т. Стецьків, Р. Князевич, В. Каськів. Головою комісії запропоновано призначити Ольгу Герасим’юк. Щоб з’ясувати деякі моменти, я вирішив поспілкуватися з Ольгою Володимирівною, яку широкий загал знає не лише як депутата парламенту від “Нашої України”, а насамперед, як тележурналістку.— Пані Ольго, що спонукало ініціювати створення такої парламентської слідчої комісії? — Реакція телеглядачів, які були обурені тим, як з ними повелися. Адже проект оголосили як великий національний і мало не головний проект року, щоб об’єднати країну довкола такого вибору. Глядачі активно брали в ньому участь. А потім з’ясувалося, що може просто прийти політик і своїми фінансовими можливостями змінити перебіг голосування. Ідеться не про те, хто переміг, а хто ні. Йдеться про порушення прав споживача, порушення законодавства про інформацію, про телебачення. Все це ми хочемо розслідувати. Наші співвітчизники нині залежать від засобів масової інформації. І коли політизують такий проект, то це прикро. Коли політична сила прагне похвалитися своїми фінансовими можливостями в цій країні, глядача це обурює. — Ви маєте на увазі заяви Кіпіані? — Його також. Він там працював, знає ситуацію. Ми його запрошуватимемо для з’ясування справи. Але передусім нас цікавить глядач.— Проект задумували нібито для того, щоб показати нам нашу історію. Але невже лише такими методами її треба нам відкривати? — Чому ця комісія важлива? Ми повинні взятися нарешті за наш інформаційний простір. Адже наші телеканали здебільшого не працюють як українські. Діють як спосіб заробляння грошей, хоч працюють у нашій країні. Але їм доводиться постійно нагадувати, що не можна маніпулювати, треба мати відповідальність перед суспільством, прислухатися до його інтересів. Якось я запитала в одного маніпулятора після його чергового “фінта” на телебаченні: “Чи твої діти дивляться те, що ти робиш на телебаченні?” А він каже: “Я своїх дітей до телевізора не пускаю”. Тому ця комісія має й певну стратегічну мету. — Цього проекту постанови не встигли проголосувати, і питання, як і багато інших, відклали до наступної сесії, до вересня. — Ми плануємо довести справу до кінця, тобто створити комісію й провести розслідування. Водночас як депутати не гаємо часу і збираємо потрібні матеріали, ведемо підготовчу роботу. * * *З проведенням парламентського розслідування справді доведеться зачекати. Але вже те, що махінаторів від історії та їхніх наймитів у засобах масової інформації можуть притягти до відповідальності, вселяє надію.

Read More

ТРИВОЖИТЬ І БОЛИТЬ

Виступ на з’їзді Світового Конґресу Українців 20 серпня 2008 року  Дмитро ПАВЛИЧКОПанове товариство! Насамперед від імені Президії Української Всесвітньої Координаційної Ради хочу підтримати традицію Світового Конґресу Українців проводити свої з’їзди й зібрання в Україні. УВКР і СКУ — організації з тотожними завданнями: зберігати й розвивати національну ідентичність зарубіжного українства та допомагати українському народові зміцнювати свою державність, піднімати міжнародний авторитет України. Для УВКР Світовий Конґрес Українців — найважливіша організація, діяльність якої проникає в усі наші плани, і майже все, що УВКР не спроможна виконувати через відсутність своїх низових структур, виконує СКУ. Отже, було б добре, якби УВКР та СКУ почали працювати разом, а задля цього виконавча структура, екзекутива СКУ, повинна мати своє постійне представництво у Києві. Ми маємо привчати світове українство до того, що його центр — не міста за океаном, а Київ. Нам було б набагато легше впливати на діяльність уряду, парламенту, Президента, щоб вони нарешті зрозуміли, яка важлива і всеосяжна залежність України від української планетарної діаспори як донора нашого державного й духовного життя. Незаперечна правда, що відновлення Української держави 1991 року стало можливим значною мірою завдяки українцям Західного світу, завдяки СКУ, який на першому з’їзді 1967 року поставив за мету визволення українського народу з-під комуно-московської кормиги. Залежність України від своєї діаспори не зменшилась, а збільшилася за нових обставин, коли наша держава долає труднощі економічного розвитку й переживає становлення і в історичному, і в сучасному політичному розумінні як частина Європи.Нині в країнах Європейського Союзу живе понад три мільйони українців, які зі стану заробітчан переходять до категорії помітних громадян країни нового поселення. Вони здобули пошану народів, серед яких живуть, і в цьому подібні до наших впливових національних меншин у Канаді, США, Австралії, Латинській Америці.Кожна сучасна держава, а тим більше Україна, живе не лише на своїй юридичній території, у своїх кордонах, бо кожна має свій народ, розсипаний по всій землі. А кожне українське серце, хоч би де воно було, — це жива територія мови, культури, духу, а отже, й української державності. Українці Західної Європи — це незамінний і потужний чинник здобуття Україною членства в НАТО та Європейському Союзі.Та чи розуміє українська політична еліта значення нашої діаспори? Ні, не розуміє. Президія УВКР зверталася до тих, хто формував перед виборами до Верховної Ради 30 вересня 2007 року списки майбутніх депутатів, пропонуючи внести до них прізвища трьох громадян України, які перебувають на заробітках за кордоном. Нас не почули. Відомо: до італійського парламенту обирають своїх представників італійські громади в Канаді й США. У нашій країні така практика неможлива, бо депутатами Верховної Ради не можуть бути люди з подвійним громадянством. Але громадяни України, що перебувають роками за межами нашої держави, повинні мати право бути обраними до Верховної Ради.Зверніть також увагу на паспорт закордонного українця, який нічого не означає, а лише засвідчує, що дана особа української національності. Звертаюся до Верховної Ради з пропозицією ухвалити закон, за яким власник того паспорта має право на конкретну, хай навіть незначну пільгу від Української держави. Це можуть бути нижчі ціни на український транспорт, на українські книжки, нижча плата за освіту в українських вищих навчальних закладах.У червні цього року Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету “Львівська політехніка” під керівництвом Ірини Ключковської організував конґрес “Діаспора як чинник утвердження держави України у міжнародній спільноті”. У конґресі взяло участь понад двісті представників українських закордонних громад. Порушено й продискутовано десятки питань, написано звернення до нашого уряду з конкретними пропозиціями щодо розвитку освітніх та культурних українських осередків і закладів за кордоном, глибоко проаналізовано те, чого потребує діаспора від України для свого нормального життя. Звертаюся до уряду України з проханням: заснувати інститути, схожі на львівські, в університетах Донецька, Харкова й Одеси. Потрібно, щоб проблеми діаспори вивчали і знали не лише у Львові, а й на сході та півдні України, бо таке знання працюватиме на єдність реґіонів нашої держави. Адже наша діаспора, незважаючи на своє західноукраїнське і східноукраїнське походження, створила за океаном і створює над Середземним морем культурну, мовну і навіть релігійну національну цілісність, шануючи співдружність Православної та Греко-Католицької Церков. У Львові були люди з Канади, Америки, Росії, Казахстану; не було тільки запрошених і важливих гостей із Києва, які доручили своїм чиновникам вітати конґрес, забувши, що в Україні вже за радянських часів ми наслухалися безпредметних привітань “згори”.Отже, було продемонстровано байдуже ставлення державного Києва до свого обов’язку не лише хвалити, а й засвічувати думками зорі космосу українства. Але для мене як голови УВКР це не новина. УВКР — це райська птаха, яка має крила, але не має ніг. Не має не те що в обласних центрах, а навіть у столиці своїх низових осередків. Нам виділяють невеликі кошти тільки на проведення заходів, а якщо комусь із УВКР потрібно поїхати до Португалії чи Казахстану, — проси кошти де хочеш, або просися, як це мені вдавалося двічі, до почту Президента України, який відвідує певну країну.Не збагну, чому “Полонія” — польський аналог УВКР — одержує від держави 57 мільйонів доларів на рік, має 97 співробітників, будує комплекс польського університету у Вільнюсі, польські школи в Україні, а я приїжджаю до українських зарубіжних громад без копійки і проголошую патріотичні промови, як бідний ребе, якого ніхто не хоче слухати. Знаю, що Україна через свою дипломатичну службу, міністерства освіти й культури допомагає діаспорі, витрачає мільйони гривень, і це добре; але УВКР так само повинна мати кошти на цю допомогу, бо інакше ми своїх завдань виконувати не зможемо. Попри наші звернення з цього приводу до Верховної Ради, асигнування на діяльність УВКР щороку зменшують.Хочу звернути увагу з’їзду на сумний факт. За роки незалежності українська влада жодного разу не потурбувалася експортом національної культури і насамперед видатних творів українських письменників. Як Посол України в Польщі я був свідком того, що Німеччина щороку оплачує переклади й видання принаймні п’ятдесяти книжок німецьких авторів польською мовою. А в українському бюджеті зовсім немає статті на видання українських філософів і письменників мовами світу. Наші урядовці думають, що експорт українського збіжжя, заліза, хімічного продукту, військового спорядження підніме наше міжнародне значення до такого рівня, як твори Шекспіра чи Ґете піднімають значущість Англії чи Німеччини. Наші зарубіжні прагнення сконцентровано на економіці, а тим часом нас, українців, сприйматимуть не за якостями нашої сталі (бо незгіршу крицю і Захід виробляє), а за якостями духу, ініціативного філософського мислення, нашої трагічної долі й боротьби за свою національну гідність і самостійність.Звертаюся до Президента Віктора Ющенка з пропозицією заснувати в Україні Інститут Івана Франка з міжнародними повноваженнями, які мають Інститут Ґете у Німеччині та Інститут Сервантеса в Іспанії. Інститут Франка мав би одержувати кошти від держави і від доброчинних українських громадян на переклади й видання українських авторів мовами світу. Прошу заснувати Міжнародну премію імені Івана Франка, за фінансовим вмістом рівнозначну Нобелівській нагороді, для зарубіжних діячів різного профілю, які зробили видатний внесок в утвердження й розвиток української культури й державності. Такі люди є в багатьох країнах (наприклад, в Росії — Тетяна Яковлєва, яка написала правдиву монографію про Івана Мазепу, а в Америці — Збігнєв Бжезинський, що послідовно підтримує Україну своїми політичними виступами).Зрозуміло, що українці світу як живі клітини української державності вимагають від Вітчизни уваги до себе, але понад усе вони прагнуть, щоб Україна була українською. Вони можуть пробачити нашим лідерам невправність у багатьох другорядних питаннях, але не зможуть ніколи виправдати чвари між ними, які послаблюють нашу державу та роблять її легкою здобиччю ворога. Думаю, тільки через непорозуміння між вождями нам бракує політичної волі, щоб заборонити в Україні трансляцію закордонних телеканалів, які виступають проти цілісності Української держави, ведуть антиукраїнську пропаганду, створюють атмосферу геноциду для української мови й культури. Ворожі зарубіжні мас-медіа почуваються у нас, як удома, а тому нині на кожен примірник українськомовної газети видають десятки примірників російськомовних, і лише одна десята, а то й двадцята накладу книжок у нас українськомовна. Російські видавництва закидали нас своєю продукцією; це культурна агресія, яку можна і треба зупинити податками за право бути на українському книжковому ринку. Розгнуздана демократія й так звана свобода слова в інтерпретації заїжджих метких майстрів вульгарної журналістики плюгавить українську історію, придумуючи галереї великих українців на чолі з Леніним. На теренах нашого північного сусіда активістів української діаспори відстрілюють, а в наших західних сусідів активно відтворюють агресивне москвофільство під виглядом русинства.Нас тривожить і болить політичний хаос, який охопив демократичну коаліцію в парламенті через непорозуміння між урядом і Секретаріатом Президента. У цей тривожний час російської агресії проти Грузії ми повинні сказати голосно про те, що говоримо нишком, боячись торкатися до рани, яку жадаємо, та не вміємо загоїти. Нема сумніву, що непокірна й гаряча опозиція в Грузії до президента, яка змусила його піти на позачергові президентські вибори, а після успішних для Саакашвілі виборів проводила масові демонстрації та мітинги проти нього, давала надію агресорам на громадянську війну між грузинами. Але грузини об’єдналися, парламент проголосував за вихід Грузії з СНД, хоч би що надалі сталося, національні інтереси перемогли дріб’язкову міжпартійну ворожнечу, переміг і перемагатиме грузинський народ.З поведінки базованого в Україні російського Чорноморського флоту, із заяв російських шовіністично налаштованих політиків видно, що Україна може стати наступним полігоном для російської зброї. “Загроза територіального суверенітету будь-кому — це загроза нашому територіальному суверенітету”, — сказав Віктор Ющенко. Українська держава в небезпеці. Тому, доки прокинеться Верховна Рада, пропоную нашому з’їздові, який має статус світового парламенту українців, схвалити звернення до урядів та парламентів країн НАТО і Європейського Союзу із закликом відвернути від нашої країни загрозу нападу Росії. Але відвернення цієї загрози лежить і на нас. Невже наші високі урядовці й політики не об’єднаються, не позамуровують щілини між собою, куди ворог уже закладає смертельні міни? Ми вже побачили, що наша парламентська опозиція вважає зовнішню політику України некомпетентною, бо ми стали на боці малого, а не великого брата.А нам, українцям світу, належить всією душею підтримати Президента України за його сміливу й чесну позицію, за політику не лише компетентну, а й глибоко продуману, яка перебуває на рівні історичної боротьби наших національних пророків, князів і гетьманів, Української Народної Республіки та УПА. Віктор Ющенко на сцені в Тбілісі постав таким, яким був на сцені помаранчевої революції в Києві, а Юлія Тимошенко явила спокій, посилала допомогу Грузії й своєю діяльністю була поруч із Президентом. Звинувачення Юлії Тимошенко в зрадництві бездоказове — спецслужби Росії розраховували на поглиблення ворожнечі між Президентом і прем’єром.Прагнемо, щоб відзначення 17-х роковин відновлення нашої держави стало початком нашої принципово нової історії, коли в ім’я української національної ідеї об’єднаються наші провідники, помаранчеві та біло-сердечні знамена, всі українські серця під єдиним синьо-жовтим прапором! Слава Україні!Нотатки зі з’їзду СКУ читайте в наступному числі.

Read More

ДРЕВО НАШИХ БАЖАНЬ

Валентина ДАВИДЕНКО Колись я написала вірш про батумський дельфінарій за асоціаціями своєї подорожі. “Може, в тому вони і рідні, що молоді” — це про волелюбну об’єднуючу рису маленького дельфіна й дівчинки, яка одна серед глядачів раділа його непокірливості. Густий екзотичний напій атмосфери цієї маленької країни мав смак романтики, суворого аскетизму і мужності, вплавлених у характери через вікову боротьбу за свою віру й батьківщину. А ще природна щирість і простодушність, яка дозволяла грузинам самим усміхатися над своїми особливостями у талановитому кінематографі й зачаровувати світ неповторним мелосом, і тремко зітхати біля сюжетів, написаних великим майстром на кухонних клейонках. І я майже не здивувалася розповіді, що у молодій сім’ї української журналістки і грузинського урядовця маленький син Миколка від народження виразно наспівує якісь мелодії й ніколи не вередує, якщо йому вмикають музику над колискою. Моя приятелька саме тоді й шукала для нього диск з українськими колисковими. А недавно Женя Руденко — мама Миколки — прилетіла з сином до Києва за ніч до того, як поблизу аеродрому в Грузії впали бомби. Нині вона дізнається про всі новини телефоном і може зіставляти, що пишуть про події в Грузії українські колеги і як воно насправді.— Мене вразила гостинність цього народу. Колись я вперше прилетіла в Тбілісі пізно вночі, гадала, що заважатиму людям, але мене зустріли накритим столом з фруктами, вином. Там завжди дуже раді гостям, їх пригощають, чим можуть. Я приїхала в Тбілісі два з половиною роки тому, Грузія ще не повністю відновилася після війни, мені говорили: “Куди ти їдеш, там все зруйновано!” А я побачила прекрасну природу, набережну зі старовинними церквами IV, VI, VII століть. Усі їх підсвічують, це мало дуже красивий вигляд, а крім того, ще й природа, гори. Ще зовсім недавно Грузія пережила цю війну, коли грузини змушені були залишити територію Абхазії й поїхали до Тбілісі. Вони зараз живуть у горах, це околиця Тбілісі. А коли сталася трагедія, то на державні дачі поселили біженців. Спершу тимчасово, але це триває досі. І дівчина, біженка з Абхазії, якій 21 рік, сказала мені: “Їдь до Києва, бо це не твоя, а наша війна, ми повинні її пройти”. Я кажу: “А ти не боїшся? Ти ж зовсім молода”. (Вона ще вчилася в Італії, могла б повернутися туди, навчатися). “Ні, це моя країна, я маю її підняти, я маю надію повернутися до Абхазії”. Для мене це було справжнім відкриттям. А її молодший брат казав: “Якщо треба, я сам піду воювати, щоб повернути свою землю”. Саму країну розділено на реґіони. В кожному, а їх майже десять, інша народність: мігрели, осетини тощо зі своїми звичаями, мовою, є дуже багато діалектів. Вони закорінені в свою ментальність і великі патріоти. Грузинська мова основна в державі, немає проблеми другої державної. Там теж вивчають іноземні мови, але всі спілкуються між собою лише грузинською. Ми слухаємо багато європейської музики, для них основна — рідна. Це нормально — їхати в машині й слухати грузинські пісні. На вечірках грає грузинська музика, дівчата починають танцювати дуже цікаві грузинські танці, бо в дитинстві майже всі вчаться національних танців і потім намагаються показати, хто з них краще танцює. Дуже оригінальні рухи руками, якщо не знаєш і не вивчиш, то тяжко повторити. У Грузії популярне мистецтво емалі й ткана вовна, грузинською — тека. Раніше мистецтво емалі використовували лише в іконах. Грузини — дуже віруючий народ, вони пишаються тим, що зберегли православ’я. Стверджують, що все життя воювали за свою маленьку країну, свою релігію. Нині багато дівчат носять прикраси з емалі — каблучки, сережки. Вручну виготовляють тканину з вовни, пофарбованої натуральними фарбами. Все це в цікавому поєднанні кольорів. Грузини завжди говорять, що українці — їхні брати й сестри. Дуже люблять український народ. Коли я одягала вишиванку на День незалежності, вони цікавилися, дивувалися, що у них схожі орнаменти. Показовим було моє весілля в Грузії. Ми поєднали українські й грузинські традиції. Вишиванки, рушники, хліб і коровай мені привезли з України. Грузинські й українські пісні поєднувалися дуже вдало. Тепер мій син, співаючи українських пісень, повторює рухи, як у грузинських танцях, або навпаки — наспівує грузинські мелодії.На жаль, нині настрій доволі смутний, хоч грузини були й залишаються оптимістами, кажуть, що повернуть свої території. — За цієї ситуації, де свою гру ведуть політики, чи не здається Вам, що саме колеги-журналісти, які спотворено подають істину, призводять до того, що в основній масі народ, довіряючи друкованому слову чи телебаченню та радіо, втягнутий в інформаційну війну?— Коли тривали бойові дії, дуже тяжко було зрозуміти, де правда. Тому що росіяни показували одне, грузинське телебачення протилежне, українці намагалися маневрувати, але свіжі сюжети деяких мас-медіа приймають бік Росії. Це впливає навіть на ставлення народів одного до іншого. На жаль, об’єктивність не стала нормою в журналістиці.

Read More

Будьте робоЧІ, Як бджола, багатІ, Як землЯ

Квітка, гармонійно поєднана з не менш досконалим творінням — бджолою, дарує людині мед та інші продукти бджільництва. Оксана МАРКУШ,медотерапевтМед, солодощі дикої природи, — корисний і безпечний продукт. Його можна використовувати для лікування і для профілактики різних захворювань. Свіжий мед здебільшого густий, як сироп. Він зберігається таким до вересня, а потім кристалізується. Медовий букет — сукупність запаху та кольору залежно від медоноса. За походженням мед може бути квітковим, падевим, а також із солодких фруктів. Мед із нектару одного виду медоносів називають монофлорним, а з кількох видів — поліфлорним. Найцінніші монофлорні меди: білоакацієвий — водянисто-прозорий, з ніжним запахом і чудовим смаком, він майже не кристалізується; осотовий — зеленуватий з приємним запахом і смаком; вересовий — червоно-брунатний, дуже густий, терпкувато-гіркуватий на смак; гречаний — найтемніший, коричневий, має специфічний запах і смак; поліфлорний мед — з різнотрав’я.За складом мед близький до плазми крові, тому організм засвоює його на 100 %. Мед містить переважно глюкозу, фруктозу, 25 % води і понад 60 речовин (ферменти, білки, мінерали, органічні кислоти, антибіотики). Разом із нектаром у мед потрапляє пилок і дріжджова мікрофлора. Цей висококалорійний продукт можна вживати в необмеженій кількості, але не варто цього робити (існує небезпека захворіти на діабет або ожиріння). Добова доза — 80 г, якщо не вживати цукру. Найкраще засвоюється з теплою водою або квітковим чаєм (у гарячій воді мед втрачає цілющі властивості). Постійне вживання меду підвищує імунний захист організму. Ще Авіцена рекомендував вживати в їжу мед для збереження здоров’я й продовження віку.Для кожного захворювання краще підбирати різновид меду, а також відповідну дозу. При серцевих захворюваннях бажано вживати мед з плодами граната, а для лікування стенокардії беремо сік алое — 100 мл, мед — 300 г, плоди волоського горіха — 300 г, сік двох лимонів, горіхи трохи подрібнити, перемішати і вживати по одній столовій ложці тричі на день за 20 хв до їжі.Мед з омоном — одну столову ложку  омону залити склянкою води і кип’ятити 10 хвилин, після охолодження фільтрувати через марлю і додати столову ложку меду, бажано гречаного. Вживати столову ложку тричі на день за годину до їжі під час тяжкого кашлю.Для лікування туберкульозу: 100 г меду, 100 г масла, 100 г внутрішнього тваринного жиру, 15 мл свіжого соку алое, 100 г порошку какао. Все добре змішати і вживати по столовій ложці зі склянкою теплого молока вранці й увечері протягом місяця.Теплий розчин меду потрібно вживати при зниженій кислотності. Для лікування виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки слід вживати мед за дві години до їжі або через три години після по 30 г тричі на день протягом двох місяців.Мед має заспокійливу дію, поліпшує обмін речовин у печінці за рахунок збільшення кількості глікогену, що підвищує її антиотруйні функції. Тому столову ложку меду зі склянкою теплого молока або води можна випити за годину до сну, якщо, безумовно, немає алергічних реакцій на продукти бджільництва. 

Read More

«З БОЖОГО САДУ»

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ НЕСХОЖІ РОДИЧІ Продовження.Поч. у ч.  3, 5, 8, 10, 12, 14, 17,19, 22, 24, 26, 28, 31, 33 за 2008 рікМають нори лисиці, а гнізда — небесні пташки, —Син же Людський не має де й голови прихилити.Матвій, 8 : 20Відповідаючи книжнику, що забажав стати Його учнем, Ісус попереджає про труднощі обраного шляху і наводить власний приклад. Христос, називаючи себе месіанським титулом, який прозвучав ще у пророка Даниїла (7 : 13),  згадує про диких тварин, бо навіть порівняно з ними перший проповідник християнства — самотній і бездомний.Звірі з родини  с о б а ч и х,  а це не лише пес і вовк, супроводжують нас від самісінького початку земного життя. Лисицю серед них можна вважати яскравою особиною. Якщо пес наблизився до людини з її волі, то лис без будь-якого запрошення користується плодами нашої праці, тримаючись на відстані. Маючи досконалий нюх, лисиці вистежують по кущах пташенят і зайченят, не лише знищують гнізда, а й беззахисних домашніх птахів та кролів. До того ж полюбляють солодкі фрукти та ягоди: Спіймайте нам лисиць, лисиць маленьких, що виноградники нищать… (Пісня пісень, 2 : 15). Шкода, якої звірята можуть завдати виноградарям, тут вочевидь перебільшена, бо лисиці у садах ловлять мишей, поїдають жуків, але нір і підземних тунелів не копають, бо підлаштовують для себе нори інших тварин.Дехто з фарисеїв попереджав, що Ірод Антипа (син того, який нищив немовлят), хоче вбити Ісуса. Він же сказав їм: “Ідіть і скажіть тому лисові: ось виганяю бісів і роблю оздоровлення сьогодні й завтра…” Прозираючи майбутнє, Ісус дав зрозуміти, що не настав час випити чашу, призначену Богом: …бо не годиться, щоб пророк загинув поза Єрусалимом (Лука, 13 : 32—33).Книжники й фарисеї, мабуть, чудово усвідомили сказане Ісусом, бо лисиця чи то лис мав сумнівну славу ще від часів Езопа, більш як за 500 років до Різдва Христового. У кожній сьомій байці цього легендарного античного поета діє лисиця, яка домагається свого хитрощами, виявляючи мудрість, завбачливість і дипломатичні здібності.У середньовічному сатиричному епосі образ Лиса вже не різнобарвний, він — уособлення лукавства, поєднаного з підступністю. Таким його запозичив Й. В. Ґете для переспіву літературною німецькою мовою твору “Рейнеке-лис”. Століття потому, у 1890—1896 роках, для українського читача Іван Франко написав свого “Лиса Микиту”, наголосивши: “Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу”. Це блискуче вдалося, бо попри складний розвиток фольклорно-літературного образу Лиса, у народній свідомості його характер досить однозначно склався на біблійному ґрунті, що підтверджує приказка: “У вічі — як лис, а за очі — як біс”. На класичних езопівських сюжетах, але у біблійній традиції створив свої байки Леонід Глібов, і серед них такі хрестоматійні як “Лисиця і виноград”, “Ґава і лисиця”, а також “Лисиця і ховрах”, “Лисиця-жалібниця”, де поет висміяв фарисейство з його невідповідністю вчинків і красивих слів.Звичайна лисиця, суціль жовтувато-руда (за винятком білястого кінчика хвоста), в усі часи була і нині залишається дуже поширеним хижим звіром, здатним обживати найрізноманітніші природні зони, не боячись ні лісової гущавини, ні степової спеки. Зустрічається майже в усій Європі, на Кавказі та Близькому Сході. І лише на священних берегах Йордана її заступає лисиця африканська. Біблійні письменники, називаючи обох словом  ш у а л, залучили до цієї компанії ще принаймні одного представника родини собачих, якого за співзвуччям перекладачі йменують шакалом. Це призвело, зокрема, до суперечки про те, яку саме тварину використав Самсон, коли підпалював філістимлянські лани та сади (Судді, 15 : 4—5). Упіймати триста лисиць та прив’язати їм до хвостів смолоскипи, напевно, тяжче, ніж упоратися з такою самою кількістю шакалів. Бо виловити по одній  стільки хитрющих самітниць — справді подвиг, що нагадує вчинки Геракла. Чи не тому в усіх відомих перекладах книги Суддів у цій ситуації Самсон не обійшовся без лисиць?На відміну від хитрого індивідуаліста лиса,  ш а к а л  не спромігся пристосуватися до змін, що відбулися у природі як наслідок господарської діяльності людини. Тому зграї шакалів ще трапляються лише у віддалених, безлюдних місцевостях. Навіть замість самого слова “пустеля” у Біблії нерідко звучить евфемізм. Так, у 20-му вірші 44 псалму кара Всевишнього вражає народ на місці шакалів.Ісая двічі згадав шакалів як сусідів інших відлюдьків — г і є н. Імовірно, пророк хотів підкреслити схожість їхніх звичок. Збираючись у зграї, вони переслідують слабких тварин, а в разі невдачі можуть задовольнитися залишками чужої трапези або навіть здохлятиною. Такого ніколи не робить лисиця. Істоті, яка задивляється на грона винограду в садочку, не по дорозі зі зграями трупоїдів… Шакали житимуть у їхніх палацах, гієни — по розкішних замках, — каже пророк про долю Вавилона (Ісая, 13 : 22). Схоже знаходимо у Єремії: Вавилон стане купою розвалищ, пристановищем шакалів, страховищем і сміховищем, без мешканців (51 : 37).Хитрі й кмітливі наші сусіди лисиці в жодному вірші Святого Письма не фігурують як пожильці нетрів пустельних або руїн. Прочитавши “шуал”, сучасні перекладачі не поспішають писати “шакал”, якщо за біблійним контекстом перевагу слід віддати лисиці. Та якщо слова “лис” і “лисиця” викликають неоднозначні почуття, то їхній близький родич до наших днів залишається зневаженим, і саме слово “шакал” звучить як принизлива лайка. Мабуть, це несправедливо. Адже для кожної істоти є відповідне місце і певний час в Універсумі.

Read More