Петро АНТОНЕНКОУ Києві проходив IХ Світовий Конґрес Українців. Ця акція різниться від всесвітніх форумів українців, яких відбулося вже чотири. Ті форуми були зібраннями українців нашої країни і зарубіжжя. Світового Конґрес Українців — з’їзд найпотужнішої організації українців діаспори.Конґрес нині об’єднує понад 100 неполітичних, громадських, релігійних, наукових, молодіжних організацій з 31-єї країни світу, де мешкають приблизно 20 мільйонів українців. Виник Конґрес на базі створених після Другої світової війни кількох діаспорних організацій Північної та Південної Америки. Перший Світовий Конґрес Вільних Українців (так спершу називалася організація) відбувся в Нью-Йорку 1967 року. У цьому місті відбувся й третій Конґрес, ще п’ять зібрань пройшли в Торонто (Канада), де нині розташовано централь СКУ. І нарешті, аж на 12-му році нашої незалежності, 2003-го, вперше Конґрес відбувся в Україні.І ось чергове зібрання, знову в нашій столиці, в Українському домі. Характерний штрих: попередній Конґрес, за часів Кучми, проходив у менш престижному, занадто тісному Будинку вчителя. Тож прогрес у ставленні влади до діаспори видно.Конґрес не міг бути ні мітингом, ні детальним обговоренням внутрішніх проблем України. Це було робоче зібрання, на якому по-західному, тобто по-діловому, аналізували роботу насамперед численних структур СКУ, тому іноді складалося враження сухих бухгалтерських звітів і було порівняно небагато виступів представників України. Першого дня роботи Конґресу під час його урочистого відкриття зібрання відвідали Президент і Прем’єр-міністр України, які привітали делегатів. На подальших засіданнях, які відбулися у формі пленарних, перед делегатами виступили наші урядовці. На відміну від всесвітніх форумів, наші політики не надали значення з’їздові, тож не відвідали його. Добре це чи погано, не дискутуватимемо, головне — діаспора змогла детально обговорити свої справи, проблеми, питання відносин з Українською державою.Лейтмотивом нинішнього Конґресу стали сумні роковини — 75-річчя Голодомору в Україні. Цьому було присвячено спеціальну сесію Конґресу, акцію з ушанування делегатами пам’яті жертв голоду. Робоча атмосфера не спонукала до розлогих доповідей про те, що таке голод, на це є спеціальні наукові зібрання. Тут треба було говорити конкретно: чим діаспора може допомогти нам з відзначенням сумної дати. І головне — офіційне визнання світом Голодомору в Україні геноцидом проти нашого народу. А тут все непросто. Так, за найактивнішого сприяння світового українства майже 20 держав офіційно вже ухвалили таке рішення, але в багатьох країнах до цього ще далеко. Організація Об’єднаних Націй теж ще не визнала Голодомору геноцидом. І українське лобі в багатьох країнах, насамперед в найпотужніших державах Заходу, ще далеко не таке сильне, як нам хотілося б. Це свідчить і про певну слабкість діаспорних організацій.Таке стосується й іншого важливого питання — міжнародної безпеки України, конкретніше — перспектив її членства в НАТО. Тема ця була досить актуальною на Конґресі, адже він відбувався саме під час нової Кавказької війни. Звичайно, українці зарубіжжя рішуче засудили агресію Росії проти Грузії, висловили підтримку прагненню України стати членом НАТО. Але наскільки це сприятиме підтримці урядів країн, громадяни яких — українці? Насамперед тих, від яких значною мірою залежить членство України в НАТО — Німеччини, Франції, Британії. Проблеми обговорювали глобальні, а не те, який комп’ютер чи стос книжок має подарувати діаспора якійсь українській школі. Схоже, часи діаспорного “донорства” минули. Все ж таки 17 років, як маємо власну державу. Тому резонними, хоч і висловлюваними в делікатній формі, були претензії делегатів про те, що надто повільно наша держава проходить шлях становлення, що національне, особливо в царині освіти, культури, мови, ще не стало пріоритетом. Утім, усе це відомо й без діаспори. Людям наболіло, вони говорять нам: “Ми вболіваємо, допомагаємо, але робити нову державу маєте насамперед ви, її громадяни”. Зарубіжне українство, сприяючи нашій державі, має право чекати на адекватну допомогу й від неї. Особливих нарікань на цю тему начебто не лунало. Тим більш, в останні роки за ініціативи Президента все-таки почали здійснювати державну програму допомоги українцям зарубіжжя. Але навіть ті пропозиції, які висловлювали делегати Конґресу, свідчать: ця допомога мала б бути значно дієвішою, особливо коли порівнюють з активною допомогою Росії чи Польщі своїм діаспорам.Найбільше нарікань висловлювали на Конґресі представники наймолодшої генерації діаспори, так званої четвертої хвилі еміграції. Її несхожість зі старою діаспорою в тому, що ці люди в переважній більшості були і залишаються громадянами України. Тобто йдеться про заробітчан, які масово виїздили з України і яких нині є кілька мільйонів (точно навіть ніхто не береться порахувати). Тож на відміну від українців — громадян інших держав, які можуть сприяти в розбудові нашої держави, ці люди могли б і повинні будувати Україну. Зараз не йдеться про неоднозначне явище — четверту хвилю. Справді, багатьох погнали на чужину нестатки, наші нескінченні “реформи” й кризи. Вірю, що долари та інша валюта, яку надсилають заробітчани своїм сім’ям, допомагають їм виживати і навіть, як дехто твердить, зміцнюють нашу економіку. Можливо, хтось із цієї новітньої діаспори навіть якось лобіює інтереси України. Але, зізнатися, здивувала різка оцінка деяких делегатів нашої влади, держави загалом. “Доки за кордоном є хоч один заробітчанин, цю владу не можна вважати національною, державницькою”, — патетично виголосив один із представників четвертої хвилі. Хочеться йому заперечити: “Може, хоч половині з тих мільйонів заробітчан час уже повернутися в Україну, щоб зробити цю владу, цю державу, наше життя трохи кращим”? Натомість — пошук легшого хліба. Характерним був штрих із виступу делегата з Португалії. Він зазначив, що коли ця країна готувалася до Євро-2004 і був будівельний бум, то тут на заробітках перебувало аж 240 тисяч українців. Спортивні змагання відбулися, бум закінчився, й українців тут поменшало в кілька разів, зараз їх ледве 40 тисяч. Решта подалася шукати нових будівельних “бумів”.Та попри всі проблеми діаспори, попри старіння перших хвиль еміграції, попри асиміляцію молоді зарубіжне українство залишається потужною громадською силою і готове й надалі працювати на зміцнення Української держави.
