ВОЛОДИМИРОВА ВЕСЕЛКА

Любов СНІСАРЦю диво-веселку, таку широку, ніби у ній об’єдналися сім райдуг у “сім веселкових кольорів”, побачили ми у день Св. Володимира у Каневі. А випірнула вона із Дніпра, з-під Козацького шпилю, і за Тарасову гору перекинула вишиваний рукав, ніби обняла двох українських поетів і впустила нас, грішних, у свої райські ворота. Ми поклали калину із саду Володимира Затуливітра на могилу Тараса Шевченка і були освячені тихим і теплим призахідним дощем, під який так душевно співалося. З якою радістю сприйняли ми те благословення Боже! Таке завершення шостих Затуливітрівських читань нам і не мріялось, бо щороку в цей день ясно та сухо. Розпочалися шості читання, як і завжди, поклонінням могилі Володимира Затуливітра. Ми заквітчали її квітами і колосками, відзвітували про публікації, які вийшли за рік, розповіли про ті, які ось-ось з’являться. Здається, весь світ притих, слухаючи щиру молитву Зірки Козак із Бельгії та пісню Леопольда Ященка “Порвалась остання струна”.Уже шостий рік, як помандрував у Небесну Україну Володимир Іванович Затуливітер, і вшосте відкрив Затуливітрівські читання поет Петро Засенко, наголосивши на найболючішому: ми не маємо чіткої національної ідеї. “Як в нації вождя нема — тоді вожді її поети,” — наводить Петро Петрович слова Маланюка, а наше завдання визначає як обов’язок донести слово Поета до майбутніх поколінь. Віра Носенко, заступник голови Канівської райдержадміністрації, вклонилася Поетові від канівських земляків, бо глина синіх дніпрових гір, що прийняла Володимира, зріднила його з канівцями. “Тут його серце, — каже Віра Володимирівна, — але його душа і слово — між нас”. Земляки із Сумщини, де народився поет, поетеса Антонія Цвіт, письменник Олександр Шугай поділилися спогадами, а художник Микола Нечвоглод намалював етюд поетового подвір’я. Довголітній львівський друг Володимира Івановича Василь Стефак свої спогади почав віршем “Осінній птах Василя Стефака”. “Як ти потрібен нам, друже, зараз, щоб перестали бавитись у блуд! Як потрібне слово твоєї великої і щирої душі!” Його дружина Оксана Петрівна притулила до пам’ятника соняшникове суцвіття, нагадавши вірш Затуливітра “Верховинський сонях”. П’ємо теплу поминальну чарку і ховаємося в розкішну тінь поетового саду. Там, зручно вмостившись хто на ослонах, хто на траві, продовжуємо розмову. Ось тільки яблука не гупають — неврожай. Зате калина за дощової весни така пишна й так рясно вродила, що кущ увесь у рум’янці ягід. Пахне грибами. Плюскіт дніпрової хвилі перемішується із тихим рокотанням бандури. Здається, зараз лісовою стежкою з-за акуратної копички сіна вийде господар — Володимир Іванович…У цьому райському куточку усамітнився великий трудівник Володимир Затуливітер, щоб втілити в думах своїх те, що надиктував йому Бог. Я гребую тії свободи й волі, що виведе з-під хомута душі.Я сивий українчик, тихий волик,що тягне й тягне степом лемеші.Горбатий степ. Горбатіший я вдвічі, утричі, вп’ятеро — за всі віки.Я пнуся, пнуся, рогом лізу в вічі, національні орю кізяки,бо степ страшний: не може не родити,зерна не кинеш — виповзе євшан,якому тільки й ладна догодити,що гущиною, якщо є, душа.Та ще страшніш —     чужба на власнім полі, коли ти ореш до незмоготи,встромившись у тісний хомутик волі,яку протягнеш степом тільки ти.Бо степ страшний,     протоптаний монголом,на сталінський розтрублений євшан,весь враз розродиться голодомором,як визволиться з хомута душа.Ось що сказав Григорій Білоус, голова Черкаської письменницької організації: — Слава Богу, що цей видатний український соловей, портрет якого отут під яблуневим українським тризубом, не був задушений на Соловках, як тисячі інших, яких уловила сталінська кімля. Його вирвали від нас пізніше. І ми поминаємо його разом з усіма убієнними, що не дожили до сьогодні. “В нас хрести, як плюси” — читає свій вірш черкаський поет. Письменник Олександр Шугай розповів про редакторську діяльність Затуливітра, про спільну роботу у видавництві “Молодь”, про видання турботами Володимира Івановича, тодішнього заступника головного редактора, “Аполлонової лютні” — книжки, до якої увійшли твори 40 київських поетів ХVІІ—ХVІІІ століть, яку уклали В. Маслюк, В. Шевчук, В. Яременко за редакцією О. Шугая. Він подарував музею свою книжку спогадів “Як творилась “Аполлонова лютня”.Цікавою була розповідь завуча сусідньої Бобрицької школи Ганни Дерев’янко про шкільний філіал музею Затуливітра. “Дітей треба оздоровлювати духовно, щоб урятувати українську націю,” — сказала Ольга Миколаївна. Для цього під керівництвом головного спеціаліста районного відділу освіти Ольги Черкавської розробили уроки про творчість Володимира Затуливітра, які проводять у школах Канівщини. Пригадалося мені свято поезії Затуливітра у цій школі й виступи переможців районного літературного конкурсу. Проникливе читання Затуливітрових віршів учня Хмелівської школи Ярослава Коваля так запало в душу, що ми запросили його на літературний вечір в день народження поета (29 лютого цього року йому було б 64) у Національний музей літератури. А нині Затуливітрові та свої вірші читала учениця Бобрицької ЗОШ Яна Добровольська. Проникливо і з розумінням глибин поетової душі читав вірші поета канівський письменник Микола Шамрай, автор публікації поезій Затуливітра у журналі “Холодний яр” та прекрасного слова про поета та його скит. Не можна байдуже слухати поезії Віри Носенко. Про молодіжний фестиваль імені Володимира Затуливітра, який відбудеться восени, розповіла начальник управління освіти райдержадміністрації Ірина Погорєлко. “На Канівщині немає учня і вчителя, який не знав би імені Володимира Затуливітра, і справа ця, що збирає нас тут уже шостий рік — назавжди”, — сказала Ірина Борисівна. Цю думку підтвердив канівський письменник і краєзнавець Михайло Іщенко. Він наголосив на тому, що ми повинні об’єднуватися навколо таких осередків культури, бо ніхто не подбає про наше об’єднання, крім нас самих. Ось і цю землю з унікальною притягальною силою, яка недаремно зібрала такий культурний пласт (згадаймо Максимовича, Шевченка, Затуливітра), від Трахтемирова до Пекарів віддали під охорону ЮНЕСКО. А тепер планують знищити Канівські гори Канівською ГАЕС, бо штучне озеро площею 100 гектарів, яке створять вище від Дніпрового узбережжя, не втримається у легких суглинкових землях. Тоді вода із Дніпра з радіоактивним мулом рушить назад, остаточно знищивши довкілля. Очолює цей проект Герой України Семен Ізраїльович Поташник. Торік виділили з держбюджету 30 мільйонів гривень, а цього року нам сповістили, що будуватимуть за рахунок підвищення тарифів на електроенергію. Тобто ми самі за своє знищення ще й заплатимо. “Доборолась Україна до самого краю”, як казав на “круглому столі” з приводу цього будівництва Вадим Бородін. Якби японці знайшли у Фудзіямі діаманти, то й тоді вони не розкопували б своєї священної гори. Брак свідомості веде до повного знищення!  І так завдали собі непоправної шкоди, наприклад, затопили Зарубинецьку культуру. Станьмо на сторожі нашої культури, нашого життя, як стоїть Ніла Підпала, підсвічуючи творчість свого чоловіка, видаючи його книжки, читаючи дітям лекції про його твори.Серед усталених традицій Затуливітрівських читань є й оця — сторінка про незабутніх. На п’ятих читаннях вона була присвячена 70-річчю поета Володимира Підпалого. Цього року дружина Підпалого Ніла розповіла про Володимира Плачинду, знаного видавця, діяльного патріота, автора книжок про Павла Житецького та Миколу Пильчикова.Завідувач відділу ДТРК “Культура” Галина Михайленко, автор телепередачі про Володимира Затуливітра, сказала, що днями транслюють передачі про поета на трьох каналах телебачення і звучать вірші у виконанні народного артиста України Олексія Богдановича.Якщо вдатися до історії Затуливітрівських читань, то найтяжче згадувати перші. Через півроку після загибелі поета не можна було звикнути до його відходу. Першу невеличку експозицію в хаті поета, де ще пахло згарищем, розгорнула Ніла Підпала. Сумно згадувати, як глибокої осені 2004 року згоріла ця хата разом із музейною експозицією і книжками поета. На других спогадах про поета ділилися Василь Герасим’юк і Василь Портяк. На третіх Затуливітрівських читаннях отець Петро Бойко відправив панахиду на могилі, а в саду чудово читав Володимирові вірші. Тепло говорили про Володимира Івановича Володимир Біленко та Володимир Прокопенко на четвертих читаннях. Хоч, мабуть, найяскравішими були п’яті, коли дніпрові гори розцвіли автентичними українськими вишиванками, грали бандуристи з Канева, Києва й Сум.Шості читання прикрасили тріо Союзу українок “Лелія” у складі Ніни Стрельнікової, Тетяни Красюк та Раїси Собко. Особливо запам’ятався вірш Тетяни Домашенко: Володю, вітер затули, що віє в душу України.Північний вітер зла й хули з віків минулих аж донині…Їм кручу б Канівську змести,Чернечу б гору розтерзати, бо там Тараса дух святий,на тій горі і син, і мати…І шаленіє ураган, що аж дубам верхів’я гнеться.Реве та стогне Дідуган — коли ж отой терпець урветься?!А в тебе — шабля й булава!А в тебе слово — меч двосічний, бо в ньому істина живаі дух Творця живе правічний.До Кобзаря плече схилив борець за правду і свободу.Собою вітер затулив — Затуливітром був ізроду!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment