«КАРАЮСЬ, МУЧУСЯ, АЛЕ НЕ КАЮСЬ…»

Ніна ГНАТЮКШевченко і Стус стоять поруч у моїй свідомості відтоді, як двадцять років тому мені вперше потрапили до рук вірші не відомого досі поета. Я й не здогадувалася, що на моїй рідній Вінниччині народився поет такої сили, який за звичайнісінькі речі — право розмовляти українською мовою, дихати чистим повітрям свободи, навчати сина рідною мовою, видавати українською книжки, покладати квіти до пам’ятника національному генію в день його народження і перепоховання — зазнав і гіркот  безробіття, і переслідувань та тюремних карцерів. На далекій чужині його і закатують.Пізніше, вже познайомившись із родиною Василя Стуса, його творчою спадщиною, прилучившись до видання Стусових творів і вшанування його пам’яті, мене осяяла думка: Тарас Шевченко і Василь Стус — з одного  духовного кореня. Та сама закоріненість у глибинні пісенні джерела української мови, та сама вірність слову, як Богу, те саме поклоніння матері, землі, рідним порогам, саможертовне самоспалення заради правди, торжества духу, свободи і незалежності рідного народу, його реальної присутності у світовій спільноті. У начерку автобіографії “Двоє слів читачеві” Василь Стус так писав про своє дитинство, перші роки якого промайнули у селянській хаті в Рахнівці, неподалік Гайсина: “Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі  — од маминої колискової “Ой, люлі-лю, моя дитино”. Шевченко над колискою — таке не забувається. А співане тужно: “Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи” — хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з “Заповіту”: “Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю Волю окропіте”. Хоч зарубіжні дослідники творчості          В. Стуса, зокрема, Марко Павлишин, дорікають тим, хто називає Василя Стуса символом національної гідності, поетом-мучеником, сином Тараса, вважаючи це щирою правдою, але “обмеженим кутом зору колонізованої та пригніченої культури, яка примушена оцінювати кожне явище як зброю в боротьбі за виживання”.Можна погоджуватися чи не погоджуватися з цією думкою, але наша культура досі бореться за виживання, наша мова на своїй рідній землі й на вісімнадцятому році незалежності Української держави, хоч це прикро, не набула повноти своєї чинної державності. Тому не можемо дозволити собі 24-годинної барокової елегійності, мрійливої закоханості в навколишній світ, а мусимо дорівняти слово до зброї, шукати і в Шевченка, і в Стуса те, що допомагає сліпим прозріти, заблукалим — знайти дорогу до Храму, втомленим і зневіреним — скропити душу і вуста живою водою істини. Василь Стус у листі до Андрія Малишка 12 грудня 1962 року, задовго до свого арешту, писав про те, що заради щастя рідного народу готовий усім пожертвувати: “Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись”.Ці рядки написано майже півстоліття тому, а вони наче сьогодні народжені з болю й відчаю справжнього поета. Він не зрадив своєму життєвому кредо — загинув за щастя і свободу рідного народу. За нашу мову і культуру, за право на прабатьківській землі бути Людиною, працювати і жити заради чесного добра і духовного розвитку. І знову Стусове — “Даремно сумувати в горі, здаються божевільними ридання, коли над головою навис меч”. Що ж маємо робити? Не підтримувати чесно заробленою гривнею російськомовну шовіністичну пресу. Не голосувати за тих, хто затуляє людям роти пакетами з гречкою. Не спілкуватися суржиком. Не перетворювати одну з наймальовничіших країн Європи на смітник і ядерний могильник. Не чекати Божої благодаті  від жодної влади, а самим, власними руками  творити свою долю. Не чекати царської милості ні з Москви, ні з Вашингтона, а власними руками, власним розумом творити свою долю — без скверни, ненависті, прокльону, каяття.В Україні впродовж багатьох століть було багато великих поетів. Та лише поодинокі з них своїм життям дорівнялися до витворених власною совістю високих ідеалів. І серед таких Шевченкових послідовників — Василь Стус.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment