Ювілей — це точка відліку, коли людина впевнено стає на вищу сходинку, а всі інші споглядають або ж вираховують пройдені етапи. Сам ювіляр, якщо він людина творча, зосереджується на втіленні нових планів і підкорення омріяних висот. А на ювілейній виставці серед інших часто так само відсторонено роздивляється власний живописний літопис, де його юність і молодість вписані в життя всієї країни.
Ганна КОЗАЧЕНКО,член правління Українського фонду культуриА натолій Постоюк ретроспективною виставкою в залах Національної спілки художників на Львівській площі столиці викристалізував цю думку і з’ясував ті невисловлені запитання, які туманились у свідомості на його менших за обсягом персональних виставках недавніх років. Перевага мальовничих краєвидів, обмежених рамою картини, видає погляд городянина на красу природи поблизу одноповерхового будиночка, що потопає в квітах від ранньої весни до пізньої осені. Галерея “Колта” на вулиці Костьольній біля підніжжя Володимирської гірки залишилася в пам’яті киян. Зокрема, тією живописною виставкою Анатолія Постоюка, в якій він описав власний Едем, не вказуючи географічної адреси: Переяслав-Хмельницький район Київщини. Людина може створити світ, де вона щаслива, хай то буде дачний прихисток для відновлення внутрішньої рівноваги, де почувається водночас творцем і вигнанцем, відповідальним за свою родину.
Рясні квіти на полотнах А. Постоюка цього циклу відрізняються від шаленства, притаманного живописцям Криму, і тонкої дитинної зосередженості, яка милує світ у картинах Катерини Білокур. Анатолій Постоюк — філософ, який ніби ненав’язливо спонукає глядача до роздумів навіть за межами його виставок.Ретроспектива в Національній спілці художників відкрила його нам як цілісну особистість, що долає випробування і вміє цінувати кожну мить життя, посилаючи нащадкам те найкраще, яке не здатен винищити жоден соціальний устрій.Автопортрет 1965 року: художник наче затиснутий зусібіч композиційно. Навіть верхня частина чола обрізана рамою — знак заборони вільно мислити. Це тепер телеекрани зомбують глядачів обрізаними головами в серіалах, щоб якнайменше мислили. Покоління, до якого належить Анатолій Постоюк, — це покоління внутрішньо вільних, сильних особистостей. Широкий пружний мазок, притаманний манері молодого художника, видає спротив репресіям брежнєвської доби, які ламали хребти творчій інтелігенції, але не перемагали. Втім, як сказав Павло Загребельний, “перемогти — не значить перевищити”. Після хрущовської відлиги “непокірних” письменників не друкували або й нищили у таборах і в’язницях, художникам не давали змоги виставлятися. А тепер ті довгожителі, які на художніх радах відсторонювали від експозицій “нетипові” талановиті твори, милуються і навіть захоплюються ними на нинішніх виставках. Анатолій Постоюк не називає прізвищ, він давно всім усе вибачив, хоч не все забув. Його “Нічний експрес” наче зі швидкістю думки мчить крізь мляву ніч людської недосконалості, розрізаючи, пронизуючи простір. Реальний краєвид біля Ірпеня, неподалік Будинку творчості письменників, сприймаєш як потужне узагальнення доби — ХХ століття, що влітає у незвідане, але вже по-новому трагічне третє тисячоліття.Ота сила і пружність молодості в творах А. Постоюка акумульована не лише у справді чудових “промислових” краєвидах. Сейнери — одна з тем у картинах художника віддавна і до нинішньої зрілості. Морські велетні, забарвлені призахідним сонцем. Вони то ніби зійшлися на віче, то, вже світанково розписані пастельною райдугою, йдуть у відкрите море. Це вже не рибалки-апостоли, які вчувають знаки і волю Божу, а ті, котрі чують знаки технократичної цивілізації, що вивела себе на лезо бритви… Утім, море — ця нездоланна стихія — душа Землі — в картинах Анатолія Постоюка ніколи не розбурхане, воно становить не загрозу людині, а невичерпність.Анатолій Постоюк-городянин одухотворяє міста й вулиці. Його мандри іншими країнами несуть врівноважений спокій, а католицькі храми виспівують органною музикою. Але найбільша любов митця — рідний Київ: зворушливий, делікатний. Будь-якої пори року він любить мешканців вишуканих дво- і триповерхових будинків і будиночків. Двоповерхівка з мереживною дерев’яною надбудовою, пов’язана історично з родиною Ані Горенко — в майбутньому Анни Ахматової — збереглася лише на картині Анатолія Постоюка. Київ, яким захоплювалися, який оспівували у всесвітньо відомих романах, Київ, донищуваний в останні роки, зберіг свою душу в реалістичних одухотворених картинах майстра. І ностальгія за рідним містом значно гостріша, ніж селянські мудрі осінні городи, зимове подвір’я баби Оксани, просторі краєвиди, наче з Чернечої гори, не понівечені будівельним наступом.На всіх континентах про нас якнайкраще оповідають картини Анатолія Постоюка. І найголовніше, що дарує своєму глядачеві художник, — здатність, спрямувати погляд убік, щоб поряд зі страшними проявами нової доби золотого тільця-товстосума побачити рідну нашу землю — живлющу й прекрасну.
