ВІЧНА ВЕСНА ОЛЕНИ ЯБЛОНСЬКОЇ

90 років Олени Нилівни Яблонської ознаменовані новою персональною виставкою в Національному художньому музеї України. Це — не ретроспектива, а доробок, найближчий у часі. Куратор виставки — заслужений діяч мистецтв Людмила Ковальська, а також Наталія Волобуєва, донька О. Яблонської, створили експозицію справді як “Подих світла”.

Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культуриКілька поколінь навчилися не відділяти красу та доброту у своєму серці завдяки Олені Нилівні Яблонській, навіть не усвідомлюючи того. Бо дитина у перших книжках передусім через малюнки-ілюстрації сприймає основні постулати здорового світогляду, втілені в народних казках. А скільки тих книжок проілюструвала художниця — не перелічити.

Уже зрілою, коли позаду лишилася натхненна викладацька робота в Київській художній школі, Олена Нилівна занурилася у станковий живопис. У талановитій родині, серед владних особистостей, вона зуміла виразити тільки їй притаманну вишуканість у дуже інтимних стосунках між людиною і природою. Звісно, це викристалізувалося не відразу.Її знамениті “Копички” часом навіть приписували сестрі — академікові Тетяні Яблонській. Бувало, що творчі успіхи художниці пояснювали впливом чоловіка Євгена Волобуєва, бо його полотна також розліталися по музеях і престижних приватних колекціях. Але художницю ті намовляння жодним чином не засмучували. Адже “любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить в усе. Сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!” Оце благословенне поєднання Любові й Віри, яке складало і складає сутність Олени Яблонської як особистості, пояснює дивовижний феномен її творчості. Отже, свого часу розлогість краєвидів на її мольберті змінилася певною камерністю. Зосереджений погляд художниці бачить прекрасне всюди — на вікні й за вікном, у куточку дачного подвір’ячка чи на балконі будинку на вулиці Філатова, серед засніжених гілок чи вже ледь укритих набубнявілими бруньками…Одна з попередніх персональних виставок О. Яблонської в Національному художньому музеї в Києві справляла таке враження, ніби Царство Боже спустилося на землю. Багато людей дивилися на її натюрморти і розуміли, що художниця справді пише портрети квітів і дерев, вловлює миттєві настрої рослин, наділених душею. Вона ніколи не робила копій власних картин, бо мить часу завжди в її творах — неповторна, як вода у плині ріки. Тому ніколи не виникає відчуття одноманітності, навіть якщо теми її натюрмортів схожі. Перші весняні квіти в букетиках на підвіконні та мережна прозорість кущів у весняних краєвидах — улюблені варіації художниці. Після соковитого буяння квітів на малесенькій дачі поблизу Києва чи десь на Полтавщині Олена Нилівна дедалі частіше пише весну. Це аж ніяк не ностальгічна туга літньої людини за втраченою молодістю, це значно вище. Художниця відчуває і відтворює дихання високих небесних сфер не лише завдяки своєму непересічному таланту. Її висока, зріла і водночас дуже молода душа бачить зматеріалізоване, ущільнене світло і дарує те бачення глядачам, як дарувала колись учням і студентам. Дивовижним світлом і досі, в 90 років, сяє вся її постать. Бо ніколи нікого не засуджувати та ніколи нікому не заздрити так, як вона, вміє мало хто.Тому її постать для нас, сучасників, наче оповита німбом.Художники, і не лише ті, кому пощастило колись навчатися рисунка в Олени Нилівни, розповідали, як під час однієї з поїздок у Великобританію спершу зажурилися — мовляв, гальмуватиме групу ця бабуся. Але її допитливий розум і надзвичайно молода цікавість були такою потужною рушійною силою, що молоді не встигали за нею. Тепер виставка у двох залах Національного художнього музею з нагоди 90-річчя справляє враження Вічної Весни, яка наповнила окрилену душу художниці та проявилася в її картинах. Тут, серед творів, написаних уже в нинішньому тисячолітті, ніби розчиняється той пригнічений настрій, який оволодіває людиною в сучасному світі, особливо в Києві. Цей “Подих світла” напуває так, ніби наново, як під час народження, розкриває, наповнює глядачеві легені Святий Дух. І розумієш усю неперервність вселенської еволюції, де не існує смерті, а є тільки сходинки, дедалі світліші, які повертають людину до Першоджерела. Цієї Вічної Весни Олени Яблонської варто повчитися не лише художникам — і розсіювати навколишню темряву своїми серцями. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment