«ОЙ ПІДУ Я ДО МЛИНА…»

Лідія ШЕРЕМЕТ, м. СумиМЛИНИ І ПОВІТРЯНИЙ ЗМІЙ. СПОГАД ДИТИНСТВАУ своєму житті вітряків бачила чимало. Спочатку вони стугоніли над тихоплинною річкою Многою у моїх полтавських Пізниках. Студенткою, в одній із університетських експедицій вразив вітряк, що його збудували ще німці-колоністи в якомусь селі в Приазов’ї, над річечкою з чудернацькою назвою Янчикрак.А вже пізніше, працюючи в одному із заповідників на Сумщині, півтора десятка літ віталася із найближчим сусідом цілинного степу — прекрасно відреставрованим (до слова, сільськими дідами-умільцями) шестикрилим вітряком, одним із дуже небагатьох, котрому судився довгий вік.І завжди зустрічі з цим дивовижним винаходом моїх пращурів, хоч би де вони траплялися, — на Полтавщині, на Поліссі, в Карпатах, у Пирогові під Києвом — як музейні експонати й діючі, повертали в далекі-далекі роки, до млинів босоногого дитинства…У моєму селі на Полтавщині млини — в нас їх так і називали: не вітряки, а саме млини — збереглися аж до 60-х років минулого сторіччя, доки село не електрифікували. І було їх аж сім! Колись стугоніли на високому пагорбі на околиці, над мальовничою долиною Многи, що ген-ген унизу зблискувала вузенькою стрічечкою поміж пишним верболозом та вільшаником. І всякого подорожнього, хто в’їздив у село, зустрічали, а виїздив — проводжали саме вони — млини… Млини — і слово якесь інше, тепліше ближче, своє, домашнє… Може, тому, що з дитинства, з батьківського двору, з далекої, безповоротної пори…Наші млини були чотирикрилими, на високих піддашшях, куди вели дерев’яні старезні скрипучі східці. Внизу розташувався величезний коловорот, яким кілька чоловіків разом із дідом-мельником повертали млин навколо осі, “ловлячи вітер”, як казав покійний тато. Мені, малій, це було так дивно й незрозуміло — як можна зловити вітер? І я довго просилася піти з татом, щоб таки побачити, як “ловлять вітер” на нашому млині. Для мене всі млини — діючі й замкнуті — були істотами зрозумілими, майже домашніми — вони стояли на вершині пагорба, зразу ж за шкільним парканом, за кількадесят метрів від нашого будинку (мама-вчителька мала там шкільну службову квартиру). Тож і млини, й степок поміж ними, зарослий густою пахучою травою, багато років були нашим сільським спортивним майданчиком, місцем дитячих ігор і розваг.Там, біля млинів, запускали повітряних зміїв, яких робила вся школа. Яка то була розвага! Із залишків червоної тканини (її директор школи щедро виділяв зі старих святкових травневих або жовтневих атрибутів), дерев’яних тоненьких реєчок, планочок, дротиків і ще бозна-чого в шкільній майстерні на уроках праці народжувалася якась химерна величезна конструкція, щось середнє між етажеркою й мішком із жорстким каркасом, прикрашена паперовими стрічками й ліхтариками, що чекала свого часу.А потім, завжди раптово, в якийсь день, коли тільки народжувався вітер і старі вітряки розправляли свої крила, відпускали їх вітатися з небом. На перерві на всю школу лунало: вітер, вітер, вітер! І всі: малеча і старшокласники — мчали за паркан, до млинів. А поважна процесія — хлопці-старшокласники разом з учителем праці й директором школи (який у ту годину був зовсім не страшний, хоч і в кітелі, в галіфе, у хромових блискучих чоботях — “уніформі” начальства тих років) — обережно несла того змія разом із величезним оберемком довгої-довгої тоненької мотузки.І ось найпрудкіші хлопці розганяються з горба з усіх ніг, поволеньки мотузка розмотується, і оте червоне диво раптом починає підніматися, і, підхоплене поривом вітру, стрімко злітає аж у височінь, понад млинами, звиваючись, вигинаючись, як справжнісінький казковий змій. А стрічки тріпочуть, танцюють якийсь фантастичний танок, відриваються, кружляють у повітрі; а ти, задихаючись від неймовірного почуття польоту, до холоду в дитячих пальчиках, тремтячи від захвату, не кричиш, а ревеш разом з усією юрбою: “Летить, летить!” І стільки радості, стільки дитячого щастя — аж подих перехоплює! А хлопці тримають мотузку, розпустивши її на всю довжину, а вітер бавиться тією казковою істотою, гойдає її, а млини схвально гудуть, стугонять, розмахують крилами, кличуть у небо!..А ще мене інколи мама й тато брали з собою, коли йшли до млина змолоти борошна, особливо до якихось свят, на пиріжки. Напередодні тато з мамою пересівали зерно вручну на решето, а потім іще й на вітрі, на подвір’ї. Я, як завжди, крутилася поряд, правда, більше заважаючи, аніж допомагаючи, набирала чисте, перевіяне зерно в долоньки і теж зсипала в мішок. А під вечір тато, коли розбирався вітер, і починав стугоніти вітряк, брав мішечок того перевіяного зерна, мама — чистий мішечок для борошна та щось у вузлик для діда-мельника (відому сільську “таксу” за послуги), мене за руку, і ми йшли до млина. Як же мені малій було там цікаво й аж страшно! Мельник, вусатий, із прибіленими борошном чуприною і бородою, статечно вітався з батьками (сільська вчителька й колгоспний завфермою, та ще й парторг!) і вказував, куди поставити мішок із зерном. А там уже сидів хтось із односельців, чекаючи на вітер і на свою чергу, зав’язувалася розмова; неспішно сипалося борошно з-під круга, мама обережно змітала його віничком із гусячого крила.Розморена солодким борошняним запахом, заколихана тихою розмовою, скрипом, таємничим шурхотінням, двигтінням, умостившись на мішках із зерном, я засинала, і додому батьки поверталися з найдорожчим — тато з мішком борошна на плечах, а мама — зі мною сонною на руках… І вже тільки в дитячому солодкому сні сипалася на мої руки білосніжна цівочка пахучого борошна, і смачно-смачно пахло млинцями, які мама встигала насмажити до сніданку…На початку 60-х село електрифікували, потім помер останній мельник — дідусь мого товариша дитячих років, якому ми заздрили, і комусь оті вітряки, що були окрасою сільського пейзажу і вертикальною домінантою села, своєрідним чоловічим клубом та інформаційним центром, здалися страшенним архаїзмом, пережитком. Вони поступово зникли — їх розібрали на дрова, на паливо. І не знайшлося, на нещастя, світлої голови, яка зберегла б отой вітер на крилах, влаштувавши музей хліборобської праці чи застосувавши екологічно найчистішу енергію… Не пощастило млинам, пішли у Вічність, щезли, залишивши теплі спогади цілої епохи в багатьох сільських поколіннях, цілий глибинний пласт народної культури… СЛОВО ПРО ВІТРЯК. СТОРІНКА ПОЛЬОВОГО ЩОДЕННИКАПерший, хто зустрічає приїжджого біля цілинного степу, — вітряк. Пам’ятник дерев’яної народної архітектури, розташований в охоронній зоні заповідника, за кількасот метрів від степового царства, обіч прадавньої, нині вже забутої, дороги з Лебедина на Недригайлів.Вітряк, як і колесо, — один з найгеніальніших винаходів цивілізації. Певно, людство само собі зачудувалося: звичайнісінькі природні матеріали — дерево й камінь, з’єднані воєдино, перетворюють енергією вітру та звичайну зернину на тепле, запашне мливо, на хліб — основу земного буття.Кілька десятиріч тому вітряки були неодмінним елементом класичного українського ландшафту, окрасою кожного села. На Сумщині зустрічалося кілька типів вітряків: чотири- п’яти- і шестикрилі — в різних районах із різними елементами дерев’яної народної архітектури. Найпоширенішими були шестикрилі, особливо в центральних і південних районах лісостепової зони. Саме такий вітряк біля заповідника “Михайлівська цілина”.Цікава його історія. У кінці XIX сторіччя козаки Межиріцької сотні отримали земельні наділи в долині мальовничої річки Груньки й переселилися сюди всією вулицею (сотнею), заснувавши Кисілівку — нині с. Великі Луки Катеринівської сільської ради Лебединського району. А щоб забезпечити себе добрим борошном, викупили один із кількох вітряків, що гордо височіли над Межирічем, розібрали й перевезли сюди, на степові простори. І закрутилося млинове колесо — вічний селянський двигун, перекручуючи та з’єднуючи Час і Простір.Для селянина вітряк був не лише підприємством, а й своєрідним сільським клубом. Чимало пережив-перебачив на своєму віку цей вітряк. На щастя, обійшли його стороною буревії громадянської війни, вцілів і під артобстрілами Вітчизняної війни. До 60-х років минулого сторіччя забезпечував мешканців округу борошном, тільки сивобороді мельники один за одним відходили у Вічність. Старів і вітряк — від часу, негоди, а ще більше від людської байдужості ламалися горді крила…Усередині 70-х настали часи недовговічного відродження: потрапив напівзруйнований вітряк, що його вже продали дядькам на дрова, на очі тодішнім керівникам Сумської області.І знайшлися діди-умільці, які реставрували вітряк; керівництво колгоспу “Червона зірка” виміняло аж у третьому районі на двигун млинове колесо — найголовнішу деталь вітряка, підперезали ошатною дерев’яною огорожею. А красиво виписана табличка сповіщала подорожнього, що вітряк — пам’ятка народної дерев’яної архітектури і перебуває під охороною закону. У ті роки фото шестикрилого красеня серед квітучого соняшникового чи гречаного поля обійшло всі сторінки місцевих і республіканських газет і журналів. А всі екскурсанти, що відвідували заповідник, обов’язково зупинялися помилуватися цим витвором народного генія, сфотографуватися.1980 року у вітряку, біля самісіньких крил, оселилися сови-сплюшки. Московські зоологи, працюючи в заповіднику майже десяток років, постійно спостерігали за цим рідкісним видом нічних птахів, вивчаючи їхній спосіб життя, розмноження, відкривши багато цікавого. А під ґаночком мешкала ціла колонія мініатюрних, швидких, як блискавка, ласок — теж один із об’єктів вивчення зоологів.Дуже часто, завершивши денні спостереження, всі приїжджі, науковці, члени багатьох експедицій, що постійно працювали в заповіднику, приходили сюди на вечірні “посиденьки”: помилуватися чудовим краєвидом, заходом сонця в степу… Яких тільки наукових, життєвих, світових проблем не обговорювали тут, які цікаві диспути, цілі імпровізовані наукові конференції відбувалися під цими дерев’яними крилами! Інколи, перевдягнувшись у барвисте українське вбрання, науковці, на радість собі, влаштовували театральні самодіяльні вистави під відкритим небом біля вітряка.А потім народилася ідея створити в самому вітряку своєрідний музей хліборобської праці, зібравши в ньому всі ті знаряддя, що відходили в минуле, зберегти пам’ять цілої епохи, пов’язати воєдино всі пам’ятки, що розташовані поряд, — степові кургани, заповідник, вітряк. Лебединський райвиконком, який підтримали спеціалісти Музею народної архітектури в Пирогові, ухвалив рішення про створення такого музею. Але у нового покоління — нові цінності, нові турботи. Зламалися крила, руїна заростає бур’яном і кущами.І про останній вітряк сьогодні залишилася лише добра пам’ять, згадки та не втілені в життя мрії про єдиний науково-ландшафтний комплекс, який з’єднав би, повернувши з небуття, всі пам’ятки воєдино. Та чи можливо це нині? Невже ми залишаємо своїм нащадкам тільки зламані крила?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment