ВІДСТОЮВАТИ СВОЇ НАЦІОНАЛЬНІ ПРАВА НЕПРОСТО

Василь БАБЕНКО — один із відомих громадських діячів східної української діаспори. Багато років очолював Об’єднання українців Республіки Башкортостан. Нині він співголова цієї організації, співголова Об’єднання Федеральна національно-культурна автономія “Українці Росії”. Ми знайомі вже років з 15. Постійно зустрічаємося в Києві, на Всесвітніх форумах українців, інших акціях, а також у нас, на Чернігівщині, зокрема під час козацьких свят у Батурині. У пана Василя чернігівське коріння — його предки разом із тисячами інших українських селян майже століття тому виїхали звідси углиб Росії освоювати її неосяжні простори. Цього разу Василь Бабенко був делегатом VІІ Міжнародного Конґресу україністів, що нещодавно відбувся у столиці України, адже він не лише громадський діяч, а й поважний учений, автор майже двохсот наукових праць на теми міжнаціональних відносин. Як живеться українській громаді Російської Федерації? Про це Василь Бабенко розповідає в інтерв’ю нашій газеті.

— Василю, Ви тепер опікуєтеся проблемами не лише українців Башкортостану, а й усієї Росії. Тож розкажіть про ваше всеросійське об’єднання.

— Воно згуртувало майже сто українських громад, розкиданих на безмежних просторах Росії. Прагнемо зберігати українську культуру й нашу історичну пам’ять. Бо, на жаль, в Росії чимало українців за походженням відриваються від своєї історії, коріння, культури, мови. Такі яничари можуть зрадити не лише свій народ, а й нову батьківщину, де живуть. Кажу це як учений, що понад 30 років досліджує міжнаціональні відносини.— Як справи з національними правами українців у Башкортостані ?— Наше українське культурне товариство автономії, згодом перейменоване на Український культурний центр, виникло ще в січні 1990 року. Назвали його “Кобзар”. У Башкортостані діє п’ять шкіл із вивченням української мови, хоч це не українські школи, а звичайні загальні російські, де дітей за бажанням записують у класи, в яких вивчають українську мову та літературу. Школи діють в місцевостях, де компактно живуть українці. Наприклад, в селі Золотоношка, де мешкають нащадки переселенців із Золотоніського району Черкащини. Це одне з тих сіл, які колись заснували українці. Нині, звичайно, воно вже не зовсім українське, але розмовляють тут нашою рідною мовою в побуті, в сільраді, конторі колгоспу, клубі. Також в автономії діють три недільні українські школи: дві в столиці Уфі, одна в місті Салават.В автономії приблизно 20 українських фольклорних колективів. На жаль, тут майже немає професійних керівників. Лише в нашому відомому хорі “Кобзар” на півставки працює концертмейстер. Хор уже тричі підтверджував звання народного, виступав в Україні, зокрема в Батурині. Також давав концерт у Львові в рамках конференції україністів, присвяченої проблемам діаспори. Потім — концерти в Києві, Полтаві. Але існує проблема фінансування національних мистецьких колективів. Зараз згідно з розпорядженням президента Республіки Башкортостан Рахімова почали створювати історико-культурні центри в місцях компактного проживання національних меншин. У селі Золотоношка створено український історико-культурний центр. Там виділено дві ставки для працівників, є клуб, бібліотека, на базі якої ми створили республіканську українську бібліотеку. Поки що її фонд не дуже великий, але це лише початок. — Ви обіймали і нині обіймаєте високу державну посаду. Знаю, що готуєте українських філологів із вищою освітою.— Я директор Уфинської філії Московського державного гуманітарного університету ім. М. Шолохова. У нашій філії діє філологічний факультет, і на спеціальності “Російська мова й література” ми ввели для студентів ще одну — “Українська мова й література”. Наші студенти вже досить вільно володіють українською. Відзначаємо День української писемності та мови. В рамках Днів слов’янської культури у нас завжди працює українознавча секція. При філії університету ми створили Центр україністики на громадських засадах.— Чи є в автономії українські засоби масової інформації? — Зараз жодного. Колись ми випускали за мій кошт щомісячну газету “Криниця”, вийшло 25 чисел. На жаль, тепер газета не виходить, бо значно збільшилися видавничі витрати. Була українська програма “Обрій” на радіо. Сьогодні її немає, лиш в окремих телепрограмах, як, наприклад, “Салям!” (“Привіт!”) іноді бувають кількахвилинні сюжети про життя українців автономії.— Чому ж, наприклад, зникла українська радіопрограма?— Одна з основних причин — у нас бракує кваліфікованих українських журналістів. На Захід свого часу емігрувало чимало представників інтелектуальної еліти, а на Схід була селянська еміграція. В західній діаспорі значну роль в духовному житті відігравала Українська Церква — Греко-Католицька чи Автокефальна, а в нас усе під впливом Московської церкви. Ми прагнемо відкрити парафію Української Церкви Київського патріархату. Але менталітет українців такий, що їм не хочеться вступати в конфлікт ще й з Московською церквою.І все ж ми активно працюємо, щоб об’єднати українців східної діаспори. У нас діє програма “Молитва рідною мовою”. На найбільші церковні свята хор “Кобзар” співає в церквах українські піснеспіви. Відбуваються фестивалі, де хор виступає з духовними програмами. Все це непросто, бо наш православний владика — українофоб. І дуже шкода, що ми не маємо українського священика, який опікувався б духовними потребами українців. — Які процеси відбуваються в суспільному житті Російської Федерації у національних питаннях? — Іде утвердження російської культури, російського інформаційного простору. Тому коли дехто говорить, що з українською справою в Росії все гаразд, то це означає, що бажане видають за дійсне, хоч українці відстоюють свої права. Так, в Татарстані активно діє Товариство “Вербиченька”, у Томську працює громада. Кубанський український центр під орудою Миколи Сергієнка теж добре відомий. У Карелії українська громада активно працює в історичній сфері, маю на увазі трагічну історію Сандармоха. Але, на жаль, більшість українських товариств не досить активні.— Росія заявила про відхід від тоталітаризму, декларує себе як демократична держава. Як влада співпрацює із національними меншинами? — Скажу толерантно: нехай не допомагають, але й не заважають. Можу порівняти 90-ті роки й наш час. Тоді федеральний уряд приділяв нам більше уваги.Є й об’єктивні проблеми української справи. Відходить покоління, яке ідентифікувало себе українцями, а не малоросами. Нове покоління більш зрусифіковане, відчуває більший зв’язок із Росією або навіть із Японією чи Китаєм, ніж з Україною. Боляче б’ють по українському руху й ті проблеми, які є у відносинах України й Росії на державному рівні. Українці — толерантні, законослухняні громадяни Росії, вони працюють на добро цієї держави. Ми прагнемо, щоб між Україною й Росією були нормальні відносини, співпраця. Але є українці, які кажуть: “А де вона, та Україна? А навіщо вона?” Така позиція впливає навіть на демографію. Якщо за переписом 1989 року в Росії налічували 4 мільйони 320 тисяч українців, то перепис 2002 року зафіксував усього 2,5 мільйона. У Башкортостані 75 тисяч тоді й 55 тисяч зараз.У Росії нині висунуто ідею, що все населення країни — це росіяни, навіть не в етнічному, а в етнополітичному сенсі. Не випадково чимало представників національних меншин вже ідентифікують себе росіянами. — Чи відчувають українці зарубіжжя підтримку Української держави? — У першій половині 1990-х ми відчували значну підтримку. А потім настав період послаблення уваги до нас. І лише нещодавно — два роки тому — ми знову відчули увагу України. Ідеться про ініційовану Президентом Ющенком програму підтримки зарубіжного українства. І це правильно. Адже Україна там, де живуть українці.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment