Саме так називається нова збiрка поезiй Вiталiя Крикуненка. Це вже п’ята книжка талановитого поета, перекладача й лiтературознавця, члена Нацiональної спiлки письменникiв України та Спiлки письменникiв Росiї. I хоч видання, яке побачило світ у Москві, має невеликий наклад, але тим воно вагомiше для справжнiх поцiновувачiв рiдного поетичного слова — насамперед для українцiв, якi проживають у Росiї.
Вiктор ГIРЖОВ, журналiст, м. МоскваЗЕМЛЯКАМ І ДРУЗЯМ У СВІТАХ ДАЛЕКИХ“Вiчна Атлантида” — книга-присвята. Передусім це данина пам’ятi О. О. Руденка-Десняка — фундатора Об’єднання українцiв Росiї, яка також присвячена всiм “землякам i друзям у свiтах далеких”, як визначив сам автор основну тематичну спрямованiсть вмiщених у книжці творiв.
Видання пронизане символами, починаючи з назви. Вперше описи Атлантиди з’явилися у творах Платона, який черпав данi з джерел давнiх часiв. За Платоном, Атлантида була великим островом, де щасливо жили люди-велетнi з чорною i червоною шкiрою. Їхнi царi також дружили. Але з часом злагода й взаєморозумiння на островi закінчились, i почалися вiйни, якi призвели до загибелi колись квiтучої цивiлiзацiї, а згодом — до зникнення пiд водою й самого острова.Відтоді люди намагаються вiднайти втрачену цивiлiзацiю: хто заради встановлення iсторичної iстини, а когось манять незлiченні багатства, якi, за переказами, канули в океанськi глибини разом з Атлантидою. Отож звернення до цiєї легенди — це завжди ностальгiчний екскурс у минуле, аналiз чогось втраченого i водночас осмислена надiя на його хоч часткове повернення.Атлантида у Вiталiя Крикуненка — символ щастя, спокою, домiвки, якi для багатьох людей канули в Лету або ж трансформувалися у нову сутнiсть i якiсть буття. Разом з тим ідеться про Атлантиду “вічну”, а отже — й незнищенну. То — найдорожче, що є у нас, — Батьківщина, сама душа… У поезiях Віталія Крикуненка багато лiричного, особистого: колись вiн i сам залишив квiтучу Cумщину, пiшов у свiти далекi — навчався, працював… А тому пам’ять про рiдний край, про домiвку завжди кличе його висловити свої почуття:Не запитуй у блудного сина,Де межа його мандрiв — хто зна?Як до краю дiйду — Україна.I в розкраянiм серцi — вона.I куди б не пiшов манiвцямиНавпростець iз цiєї землi, —На останнiй зупинцi, край ями —Україна сяйне iз iмли.Чiльне мiсце у творчостi поета вiдведено образу матерi: вірші “Передчуття до мами”, “Мова мамина”, “Мамо”, “Купiль” засвідчують безмежну синiвську любов до найдорожчої у свiтi людини. I тут, безумовно, прослiдковується чiтка паралель: мати — Вiтчизна. Без зайвого пафосу.Кожен, хто знає Вiталiя Григоровича, скаже, що це справжнiй патрiот. Власною творчiстю, конкретними справами культивує вiн серед українцiв, якi проживають у Росiї, рiдне слово — як митець, пропагує книгу — як заступник директора Бiблiотеки української лiтератури в Москвi. А слово, як вiдомо, також є дiло. I досить суттєве.Ось що сказав з цього приводу мiй молодший товариш, викладач факультету журналiстики Львiвського нацiонального унiверситету iм. Iвана Франка Мар’ян Житарюк — щоправда, слова цi було адресовано iншiй людинi, але вони дуже влучно характеризують саме Вiталiя Крикуненка: “Вiн зберiг своє українство не серед українцiв i допомагає це робити iншим”. Саме тому названi риси поет дуже цiнує в людях, якi живуть в іншомовному культурному просторi, про що досить виразно сказав у вiршi “Землякам у свiтах далеких”:Спасенний буде той, чий дух не гинеУ далинi вiд прадiдiвських нив,Хто серце, мов окраєць Укрaїни,В собi не зчерствив i не розкришив…Пощо ховаєм слово солов’їне?Пощо втрачаєм зерня золоте?Спасенний буде той, чий дух не гинеВ розсiяннях, в Росiях i будь-де…I таких людей чимало. Поет присвячує свої твори Василевi Думi — головi Об’єднання українцiв Росiї, Вiкторiї Скопенко, керiвниковi Української народної хорової капели Москви, Галинi Чернобi, солiстцi Большого театру, Павловi Поповичу, космонавтовi, багатьом іншим землякам, якi не лише зберегли свою нацiональну iдентичнiсть, а й конкретними справами, активною громадською роботою примножують славу України за її межами.“О БЕЗДОННА ГОЛГОФО РОЗСТРIЛЬНОЇ ЯМИ!”I все ж головним, стрижневим твором нової збiрки є, безперечно, поема “Хрест Сандормоху”. Вона присвячена кращим синам України, соловецьким в’язням, які загинули вiд рук сталiнських катiв у карельському урочищi Сандормох. Восени 2008-го виповнюється 71 рік з часу цiєї загальнонаціональної трагедiї. Тема ця широка i потребує дослiджень. Досить лише нагадати, якi люди тут склали свої голови, щоб став зрозумiлим увесь масштаб драми 1937 року для українського народу: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Кулiш, Антон Крушельницький, Григорiй Епiк, Марко Вороний, Сергiй Грушевський (брат Михайла Грушевського) та багато iнших, страчених разом із полiтв’язнями “Соловецького етапу” — загалом 1 111осіб. Уривок із поеми Віталія Крикуненка було опублiковано у книжці “Убiєнним синам України. Сандормох”, яка вийшла друком у Петрозаводську 2005 року. У виданнi, зокрема, йдеться про те, що в жовтнi 1997 року українська делегацiя на чолi з Iваном Драчем привезла i встановила на мiсцi розстрiлу полiтв’язнiв дубовий хрест. Автор поеми був одним з організаторів тiєї акції. Ось як вiн пише про неї: З України принiс хреста.Наче крила, тулив до рамен,Хресний шлях в Сандормох верставЖивий мученик наш Євген.З ним туди крiзь iмлу й туманЙшли, як ходить до батька син, —i прочанин-пророк Iван,i кобзар Микола Литвин…“Прочанин-пророк Iван” — звичайно ж, Iван Драч, а “живий мученик Євген” — не хто iнший, як Євген Сверстюк — правозахисник, фiлософ, довголiтнiй в’язень радянських концтаборiв. Саме його слова автор узяв за епiграф до поеми: “Iсторiя вчить, що найбiльшу силу має той, хто бере на плечi найважчий хрест — i бере на плечi долю свого народу. Тодi вiн Антей…”Пiзнiше на мiсцi дерев’яного було встановлено кам’яний козацький хрест із бiлого гранiту. Вiдкрили пам’ятник на початку серпня 2005 року.Поема-колаж “Хрест Сандормоху” — влучне поєднання форми i змiсту, що можна вважати авторською знахiдкою. Хрест як релiгiйно-фiлософський символ вiдповiдальностi людини за свої земнi справи (добро i зло) у Вiталiя Крикуненка набуває нового стилiстичного звучання. Вiн — невiд’ємний, важливий компонент тексту, який посилює емоцiйне сприйняття поетичного слова.Слово “Сандормох”, повторюване рефреном i графiчно оформлене у виглядi хреста, — сильний авторський хiд. Прийом цей не новий — до створення фiгурних вiршiв зверталися й iншi поети, але саме у цьому поетичному контекстi вiн cимволiзує трагiчнiсть зображуваних подiй, викликає у читача почуття скорботи i водночас гнiву, ненавистi до катiв та їхніх злочинних дiянь.У цiй та двох iнших поемах, якi входять до збiрки, а також у вiршах Вiталiй Крикуненко широко застосовує рiзноманiтнi художнi засоби: епiтет, метафору, гiперболу, порiвняння тощо. Аналiзувати їх не беруся — то справа iнших фахiвцiв. Вiдзначу лише один яскравий i могутнiй образ, який особливо привертає увагу: “О Бездонна Голгофо розстрiльної ями!”Поет пiдкреслює абсолютну жертовнiсть людей, якi загинули в холоднiй карельськiй ямi, але не зреклися своїх поглядiв, проводячи паралель iз горою Голгофою, де розпинали Христа за подiбнi “злочини” близько двох тисяч рокiв тому. Вiд фiзичної смертi в ямi — до вознесення духом на Голгофу — шлях, гiдний Людини. Це, безперечно, можна вважати лейтмотивом усiєї поеми. I створити такий образ мiг лише справжнiй Майстер.Розгорнувши збiрку поезiй “Вiчна Атлантида”, радієш за її автора i за читачiв, що знайдуть для себе у книжцi багато близького, особистого. А це означає, що Вiталiй Крикуненко впродовж багатьох рокiв творив своє поетичне слово не марно.
