КАНІВ У ЗОЛОТОМУ ПЕЙЗАЖІ

Валентина Давиденко“…Даждь нам днъсь…” З думками про день насущний що ми просимо найперше? Хліб духовний — такий легкий і поживний нашій душі. Про це знав самотній художник, якому не вистачало справжнього хліба, але він все одно писав картини, які приносили радість кожній душі. Та емоції, які читаються в обличчях нашого сьогодення, — втома й усмішка скепсису. І вже менше — очікування. Цей календар очікування регламентував наше життя досить тривалий час. Ми чекали, коли переможуть “наші”, а потім — коли порозуміються між собою, і коли шануватимуть власний народ чи хоч би прислухаються до нього та справедливим хоралом голосів визначать закони, за якими житимуть усі. Календар очікувань став Книгою буття, бо щодня визрівають несподівані загрозливі ситуації, де зростання цін, екологічні лиха і політичні кризи чергуються, як пори року, і мають одну природу. Нам же властиво (а може, притерпілися та привчилися) вірити у завтрашній щасливий день, а нинішній переживати вже абияк, по чернетці, в скруті та скепсисі. А тим часом, як мовив герой відомої кінострічки, хтось цієї миті сів у пирогу і поплив до найближчого лісу по банани. Бо кожний такий день людина в просторі іншої європейської країни проживає, як власний шанс, не залежна від політичних шоу, а тому переймається важливими лише для неї інтересами і проблемами. Приміром, стосунками у родині й статусом сім’ї, до речі, ця сама проблема з кризою сімейних стосунків в Україні поглиблюється ще дужче через соціальний і політичний чинники. А ще пустеля бездуховності, культурний вакуум — це гучні визначення найсмутніших реалій у царині нашої культури та виховання молодого покоління.Який оптичний прилад дасть владі ясне бачення потреб держави чи хоч би настрою, що панує в ній? У недавні часи в Каневі жив самотньо художник, талановитий аматор, який дуже бідував, але писав щемкі пейзажі свого краю, мов сповідувався у любові до створеної Господом краси. Не мав змоги купувати нові полотна, тож сусіди бачили, як прав у ночовках свої картини і знов малював. Одне полотно — залитий сонцем краєвид — якось він писав цілий день, намагаючись схопити колористичні нюанси і настрій викупаної у сонячному промінні природи. Цей золотий пейзаж є у колекції місцевого музею і звучить як “Ода радості” Бетховена. Такі ось українські апостоли. А ми проїжджаємо повз канівський заповідник, і водій маршрутного таксі вмикає іншу музику: “Чьорний во-о-рон…!” І це в усіх місцевих кав’ярнях і місцях відпочинку. У такому музичному супроводі ми їдемо на концерт найвишуканішої української музики. Десятий Міжнародний фестиваль академічної та сучасної музики “Фарботони” представив на всіх сценах цього районного центру і знакового міста найкращі колективи з України і зарубіжжя. Канів, перейнятий спекотним початком осені, збиранням врожаю в садах і на городах, початком навчального року, зустрів перший концерт неоднаково. Групками молодь залишала залу посеред дійства та громовими оплесками вітали канівчани артистів наприкінці концерту, а наступного дня весь канівський ринок тільки й говорив про незвичайний фестиваль. А виконували концертний ф’южн-проект композитора, генерального директора фестивалю Івана Тараненка “Музика української землі… Симфонія “Відлуння” ансамбль “Київська камерата” (диригент Валерій Матюхін), народна артистка України Ніна Матвієнко, співачка Ганна Коропниченко, заслужений артист України Роман Гриньків, МузКлуб Івана Тараненка. Якщо зважити, що Канів через свій особливий статус і паломництво до Кобзаря ніколи не обходили увагою митці, тут гастролюють професійні музичні, театральні колективи, часто виступають письменники, відкриваються художні виставки, то треба чекати, що число шанувальників високого мистецтва не змаліло. Маршовий наступ попси з відтинками музичних фраз і зомбуючою ритмікою спотворює не лише естетичні смаки юних канівців, а й шкодить творчо-інтелектуальному здоров’ю цього завжди співучого обдарованого народу. Пріснозгадуваний вакуум ніби заповнюють місцеве училище культури та школа мистецтв. Але вже нинішнього року музичне відділення школи не може прийняти першокласників через недостатнє державне фінансування. Тож зусилля організаторів “Фарботонів” були винагороджені тим суспільним резонансом, який зростав від концерту до концерту. Виступ лауреатів фестивалю Анастасії Лук’яненко, композитора і скрипаля Дмитра Линника та Анни Линник (фортепіано) викликало зворушення і захват у глядачів, серед яких немало професіоналів — педагогів музики. Вони з сумом констатували, що такий концерт — своєрідний майстер-клас для їхніх учнів, яким нині доводиться давати дедалі простіші завдання з фаху, бо молодь більше прагне до естрадного жанру. Однак найвідданішим високому мистецтву і найталановитішим організатори фестивалю вручили спеціальну нагороду “Премія Дениса Федорчука” та стипендії студентам Канівського училища культури.Ще раз сльози потрясіння бачила ця зала школи мистецтв під час презентації альбому “Думи мої” за поезією Тараса Шевченка. Автори проекту — народний артист України Олександр Биструшкін та композитор народний артист України Михайло Чембержі. Науковий керівник — академік Микола Жулинський. Слово Кобзаря у музично-літературній композиції представлене не пафосно, а особистісно-проникливо. За словами Михайла Чембержі, не на звичному бронзовому постаменті, а на постаменті духовності, й ще раз переконало слухачів у пророчому відчутті поетом історії України аж до наших днів.Керуючись категоріями сучасного менеджменту, можна сказати, що до Канева приїхали дорогі артисти. Білоруський ансамбль акапельного співу “Камерата” після “Фарботонів” вирушав на гастролі до Лондона. Та незмірно дорогоціннішими були ті миті справжнього катарсису, який пережили канівці, що вщерть заповнили найбільшу залу місцевого кінотеатру, де виступав ансамбль, і оваціями супроводжували кожну неповторну композицію білоруських митців. Лише для них грали знаменитий гітарист і композитор Енвер Ізмайлов та перший секретар Посольства Німеччини в Україні Жан П’єр Фрьолі, імпровізували в творчому дуеті Роман Гриньків та Іван Тараненко. А на завершальний концерт “Фарботонів” прилетів із Лондона український скрипаль, лауреат міжнародних конкурсів Дмитро Ткаченко. І твори сучасних українських майстрів Геннадія Ляшенка, Євгена Станковича, а також Героїчну симфонію Бетховена у виконанні симфонічного оркестру Національної філармонії України під орудою Миколи Дядюри — концертна програма столичного рівня — слухали, затамувавши подих. І що важливо: у залі перебували люди різного віку, молоді сім’ї прийшли з дітьми. Такими були мої сусіди — з немовлям на руках. “Нехай звикає”, — сказав батько. Чотири сонячні дні радості дарували Каневу митці “Фарботонів”. Як повідомив генеральний директор Іван Тараненко, “фестиваль має амбітні плани щодо наближення до рівня таких відомих фестивалів, як у Зальцбурзі чи у Байройті. Але не факт, що це трапиться так швидко. Для цього ще має зрости українська еліта. Тому найголовніше завдання для нашого фестивалю і фестивалів подібного спрямування — вирвати молодь із темряви зла, насильства й дурману, відкрити світлі концертні зали для тих, кого сьогодні вважають загубленим поколінням. І, напевно, тільки в єдності, привівши дітей і молодь на концерти чи виставки, розкриваючи сутність і неповторність вічних етично-моральних цінностей, закладених у слові, звуках і кольорі, ми зможемо допомогти їм знайти себе і своє щасливе майбутнє”. А я подумала, що видимі, вивершені на сцені й невидимі зусилля тих, хто творить і відстоює істинні цінності нашої культури, як педагогів районної школи мистецтв чи канівського художника, що залишив рідному місту колекцію прекрасних пейзажів, допомагають розширювати озонне середовище нашої духовності. Там легше дихається. Там завжди сонячні краєвиди.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment