Мої Ометинці від Жорнищ, де народилася відома радіожурналістка Емма Бабчук, — за десяток кілометрів. Туди на базар ходили мої односельці. Якось навідалася до Емми Антонівни, ми довго розмовляли на різні теми. Пропоную фраґмент нашої розмови.
— Як ви ступили свій перший крок у радіостудію, Еммо?— Вчилась у школі в наших славних Жорнищах. Опинилася на Донбасі, де шукала місце вчителя. Але викладачем української мови не пощастило влаштуватися. А Петро Тодосьович Бойко, відомий диктор Українського радіо, до речі, теж наш земляк, викладав в університеті виразне читання.
То була велика школа. Петро Тодосьович — знаний диктор, заслужений артист України. Багатьох він виховав. І на республіканському радіо для мене знайшлося місце літературного редактора в музичній редакції. Прийшла на місяць, а вже незабаром сорок літ набіжить. На все життя, як бачите. Відчула, що тут аудиторія значно ширша, ніж клас. Те, що сама знаєш, і через тих людей, з якими спілкуєшся, теж можна сказати багато доброго. — А після музичної редакції?— Була невеличка перерва. А потім знову передачі, нариси про людей, репортажі з новобудов, шахт, із цехів, з ланів… Їздила по всій Україні, спілкувалася з людьми. Мене ця робота захопила. Нині не мислю свого життя без радіо. Здається, до останнього подиху працюватиму тут. Судячи з дзвінків і листів, яких надходило дуже багато, це цікаво й людям. Пишуть: “Ви — наша остання надія”. Допоможіть, мовляв, порадьте, розкажіть! Я тим щаслива.— Буває ж так, що люди обійшли всіх чиновників, пооббивали всі пороги. І Ви для них остання пристань. Чи вдавалося допомагати?— Бувало, хоч не так часто, як хотілося б. У моїх руках лише слово. Колись його боялися, бо чекали належної реакції профспілки, райкому партії або місцевого керівництва. Хоч була і подвійна мораль, в якій ми росли: для трибуни, для виставки, для показухи — одне, а в житті — зовсім інше.Згадую один кумедний випадок. Учителька з Умані Валентина Василівна Діхтяр дописувала до газет, нам теж. Розказала, що їй до того набридли червоні прапори й зірки уже в період незалежності, що зайшла в держадміністрацію і висловила свою думку. А там знали, що ми з нею листувалися. Каже: “Не встигла я вийти, а один чиновник до другого: “Треба зняти, бо та Емма Бабчук розголосить про нас на всю Україну!” Того самого дня не стало радянських символів! Це один випадок, а було всього багато…— Через ту подвійну мораль, певне, важко вам, Еммо Антонівно, було в ефірі? А тепер що непокоїть?— Такі догми закладали з дитинства. У нас із братом були одні чоботи, і по черзі ходили в школу: він у першу зміну, я — в другу. Але виходили на сцену і дякували “за наше щасливе дитинство”. Але і добре втрачається з нашого минулого й відходить на другий план: почуття моральності й чистоти, колективізм — хотілося б, щоб це збереглося. Але на все свій час.— Еммо Антонівно, Ви вели передачі з багатьма відомими людьми: науковцями, поетами, художниками… Чи хтось із них став вашим однодумцем, приятелем, близькою людиною?— Люблю людей. Навіть тих, хто не любить мене. Є листи, дзвінки… Тепер замислюємося, хто ми, звідки, де наше коріння, куди йдемо. Це вічні питання українства. Не всі шукають відповіді на них. Я зрозуміла, що ми — народ особливий: працьовитий, добрий, який ніколи не прагнув завоювань, не нав’язував свого. Народ, який всі хотіли підкорити. Коли кажуть, що я націоналістка, бандерівка, бо пропагую своє, відповідаю: не закликаю зневажати російську мову, воювати з росіянами. Закликаю любити своє, свою прекрасну мову і свою землю, бо якщо жити на ній без любові, це означає шкодити їй. А вона нас народила і терпить попри ту наругу, яку часто їй чинимо. Іноді мої співрозмовники й опоненти заперечують: “Какая разница, на каком языке разговаривать? Русский разве плохой?”Написала мені одна пані: “Разве можно себя представить полноценным человеком без Лермонтова, Пушкина, Толстого?” Але хіба це означає, що треба забути своє, аби поважати чуже? Російський письменник В. Распутін сказав: “Понятие национализм сознательно оболгано. Если я начну уважать себя в себе, буду уважать такие же чувства в человеке другого рода. Это язык дружественности. Если я люблю свое, значит, полюблю и дружественное чужое”.Мені болить, що не всі дійшли розуміння цього. Прикро, коли українська мати розмовляє зі своїм дитятком російською мовою, хоч уже стільки років незалежній Україні. Нинішнім малятам жити у цій державі, бути її господарями. Подумаймо про це! Спілкувалася Ганна ВОЛОШЕНЮК,м. Вінниця
